Перейти до основного вмісту

Мінлива осінь

Марта Починайко

1.
Натомленому –
Спокій дай,
Похилому літами –
Сердечне слово подаруй.
Не знаю…
Чи маєш оминути
Мою хатину,
Чи зайти…
Бо квіти сліз збираю…


2.
Ця мить..
У змозі…
Поглинути прожитий день
І стерти з пам’яті
Минуле,
І радісне,.. й сумне.



3.
Бентежно оглядаюся,
Та все ж… на серці радість,
Мене чекає рідний край…
Несу в душі
Натхненний спів
Із храму грецького,
Де я молилася…


4.
У храмі Божому
Лунали співи…
Дарували думку:
Відчути велич духу власного,
Знайти відвагу й сили
Гідно йти,
Не впасти –
Зможеш,
Якщо прозрієш серцем…
Себе відчуєш
Листочком дерева
У велетенському саду
Всевишнього…


5.
Нема жалю,
Що вже не досягну
Вершини
Гори цієї, манливо дивовижної.
В її підніжжі зустріла сад,
Плодами повен.
Подумалось,
Чи щирою і щедрою
Була я
На своїй дорозі?..



6.
На тій стежині,
Що межувала з урвищем..,
Несмілі тихо йшли і озиралися,
Відважні бігли стрімголов…
Відвага юності
Тяжкі думки спиняла…
Я прагнула пройти
Свою дорогу…
Так… деколи
Несмілим поглядом
Дивилася
На Небо...









7.
Не осягнути думкою
Небесну безкінечність,
Засіяну світами.
Мов до землі прикована,
Очей не можу відвести від неба.
Малію…
Як виправдання,
Що живу,
Хотіла би пізнати
Глибину…
Своєї доброти.


8.
Спіткнулась,
Поспішаючи,
Об камінь гіркоти…


9.
Багато літ
Навпомацки ішла…
Жила з гординею
І гіркотою жалю,
Боялася смиренно
На Небо глянути душею…
На схилі днів пізнала,
Що Творець,
Коли батьків приймає в своє царство,
Дитині руку подає…


10.
На правду уповаю…
Надіюсь побороти
Гіркоту малу
Дня нинішнього,
Бо знаю –
У мене кинуто
Ще не останній камінь…







11.
Ще прагну…
Торкнутись Неба думкою,
Щоднини, як Сократ,
Стрічати сонце вранішнє,
Навчитись слухати, почути…
І щиро говорити.
У ницості своїй…
Боюся
Випити отруту,
Яку мені ніхто
Ще… й не подав …

12.
Всесильний дар –
У твоїм серці
Живе любов
Тривка, жива,
Як вічний плескіт моря!
Тебе вже не злякають
Грози весняні…
І літній дощ омиє ноги,
Що праведно ступають…
А осінь, глибока осінь…
Для тебе стане спокоєм,
Розрадою .

13.
Біжить дорога, мерехтять дерева
За вікном
І сонечко осіннє
Спішить за нами…
Боюсь заснути… хоч на мить.
Не пропустити б щось важливе
На цій дорозі,
Що утікає…


14.
За соснами старенький хутір,
Здавалося, сміється весело.
Його хранителі – дерева молоді.
Згадала рідний край
І хату за селом,
Що заховалася у вишняку.
Там жив самотній чоловік,
Якого…воліли оминати всі.
Нелегко, а може, деколи
І страшно пізнавати
Глибоку таїну
Чужого серця…

15.
Величне щедре сонце
Великим зором обіймає ліс…
Краєчком ока на вас дивлюся,
Мовчу,
Радію,
Вірю –
Нам дарована
Стежина розуміння
І прозріння…


16.
Неспокій дня затих
І ліг спочити
Біля берега…
Вечірнє море дихає,
Великі білі хвилі стелить
До ніг моїх
І будить думку
Про те, що в світі
Існують речі
Вічні і прекрасні…


17.
На морі
Простелило сонце
Осяйну доріжку,
Яка біжить за нами
Берегом… і просить
Не прощатися…


18.
Тривожним кроком
Берег міряю.
Ви подивились ніжно
На мене… чи на море
Й пішли собі…


19.
Відважилася увійти
У неспокійне море…
Я хвилі підкорилася
І досягала гребеня.
Іще б змогти
Свою останню стежку
Відшукати
І покоритись їй.

20.
Не варто
За кроками моїми
Мене шукати…
Ішла занадто близько
До краю моря,
Сліди змивала хвиля.
Якщо у змозі,
То погляд підійми…
Можливо птахом
Я вже злетіла ввись…


21.
Себе занапастити можна,
Якщо понуро йти,
Боятися..,
Вдивлятися постійно
У чужі сліди…


22.
Я деколи живу, немов біжу
Наввипередки з власним днем…
Гублю слова
На перехрестях…
Квапливо оглядаю сад чужий…
Боюся в надвечір’я
Зустрітися із власними думками…


23.
Мов тінь, за мною
Ходить самота,
Ховається у натовпі,
Мовчить у затінку дерев,
Де я п’янію пахощами лісу,
Сміється знов
На сонячному березі
І слухає зі мною
Вічну пісню моря…
Моя чарівна добра самота –
Мій захист
І моє прозріння…






24.
Є бесіди, які тривають вічно,
Мов хвилі моря…
Твій голос слухаю
Привітний, молодий…
І чую голос
Притишений, старечий…
Торкнулась серця
Незбагненна радість,
Бо вірую…
Мій день згасає
Й піде у небуття…
Та Коляда Велика
З Криворівні
Полине краєм рідним.


25.
Всевишнього благаймо,
Гартуймо волю,
Аби стежини наші
Не загубилися на полі
Облудних сподівань,
А вийшли
На дорогу світла!..


26.
У гіркоті, що проростає
Із діянь лихо-думних,
І московито-думних…
На благодатній, на моїй землі,
Забула
Бузково-калинові
Тихі бесіди з Тобою,
Учителю …


27.
Замало віри маю…
Бо знову навертаються
Думки…
Немов зі споду пекла,
Де стогін душ,
Де гріх показує
Своє обличчя
Справжнє…




28.
Не сподівалася зустріти дощ,
Такий рясний,
Йдучи до Тебе.
Не сподівалася зустріти
Такий великий смуток…
Твої уроки вивчила і знаю,
Що маємо пройти
Цю темінь відчуттів, думок,
І віднайти себе
У ріднім краю.


29.
Тебе зустріла,
Дзвінко привіталась.
Почула голос стишений
Людини, що поспішає…
Відчула сором
За свою надмірну радість
У цей зимовий
Тихий ранок.


30.
Даруєш слово
Чисте, мов роса,
Живильне, як нектар.
Твоя розмова
Така коротка…
Вдягаюся у шати радості
І поспішаю
У тихе надвечір’я…


31.
Чарує осінь,
Заспокоює, тривожить.
До клена хилиться
Берізка молода.
Іду
Бордово-золотавим царством
Під куполом
Ультрамаринового неба
І знову,.. й знову
Впираюся у роздоріжжя…





32.
Чи вечорові сутінки
Занадто скоро сіли…
А чи оманлива стежина
Повела мене?..
Вдивляюся у себе –
Й не можу
Душу віднайти…


33.
Зітхнула радість,
Смуток замовчав –
Так тихо йшли собі
Вздовж берега
Осінньої ріки…


34.
Мінливі барви осені
Приймає серце…
Схилились верби до ріки
І вітами своїми
Ніжно гладять плесо…


35.
Спадає осінь,
Дарує нам помірну охолоду
І думку
Про поріг зимовий…
Тривога в серці,
Як дивлюсь на квіти
Подаровані, яскраво-жовті,
На нашому столі.


36.
Не вміли.
А може, й не хотіли
Зігріти душу
Чи збудити розум
Словом щирим.
Терпке мовчання
Музика перемагала…
А за вікном
Сосна вмивалася
Дощем густим…




37.
Сосна, приречена
На вічне споглядання моря,
Ледь хилить віти до землі
І ніби прагне
Зі мною розмовляти…
Могла б їй оповісти,
Як на моїй землі
Смереки тужать і сміються,
І річка стрімголов біжить…


38.
В багатослів’ї
Загубила слово
Найважливіше…
І Ваші добрі очі
Промовили,..
Що вже гублю
Потрохи щирість,
І можу душу загубити,
Якщо ступлю
На цю… стежину…


39.
Не треба слів занадто мудрих…
Поговорімо трохи
Про ті грушки, що на вербі,
Та й розійдімось…


40.
Загублений чи.. кинутий ціпок
Відважилась подати старцеві.
У відповідь – удар в плече.
Можливо, ворога в мені побачив,
А може, старість
На своїй дорозі
Не розгубила злості
І не пізнала милосердя?..


41.
Бруківка, деревом оздоблена,
Вела мене до храму
В цей дощовий
Осінній полудень…




42.
Надіялася
Спокій віднайти…
Натомість знов,
Мов полотно старе,
На клапті роздираю
Власну душу…


43.
Пливе твій човен
Далі й далі
Від берега мого…


44.
Не насміхайтеся,
Не співчувайте,
Що йду стернею,
А поряд втоптана стежина…


45.
Бурхливе,
Неспокійне море споглядаю…
В душі знаходжу спокій,
Пригадую село
Й вечірнє сонце,
Що сідає
За городом.


46.
Кричало море…
Розбивались хвилі,
До берега не допливали.
Тужливо чайка квилила…
До мого серця промовляла:
Не нарікай, прости
Собі та й іншим…
Тобі ж даровано
Безцінне –
То власну твою волю.

47.
Легенький вітер,
Тепле сонце
Нам дарували
Свою ніжність.
Здавалося, що море
Нашіптує
Молитву вранішню.
Сховали чайки свої крила
І сіро-білими клубочками
Засіли на розмову…
А дві ворони,
Що осторонь сиділи,
Закаркали на нас,
Закаркали на море
Й полетіли…


48.
Йдучи дорогою,
ВІН дарував
Любов і світло,
Та чув слова:
«Іди від нас…».
Чи смію нарікати,
Що хтось мене не розуміє?
І чи достойна я
Чужого розуміння?


49.
Приснилося,
А чи було насправді…
Я прихисток знайшла
На чарівному острові…
Будинок збудувала
На горі,
Яку тут називають
Горою сподівань.
Будинок спорожнів…
Біжу по хвилях…
До рідної землі.

м. Львів

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Шевченко - музикант

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!


Т. Шевченко, «До Основ’яненка»

Тарас Шевченко – пророк, мислитель, поет, художник, музикант, фольклорист-етнограф, археолог, історик. Мистецька постать Кобзаря у всій своїй багатогранності є монолітна, цільна, з нерозривною єдністю творчого мислення. Різні види художньої діяльності нашого митця становлять органічне ціле, взаємно розвиваючи, доповнюючи і пояснюючи один одного.

Казка про лісовика

ГАЛИНА
СМЕРЕЧИНСЬКА

КАЗКА ПРО ЛІСОВИКА

У зеленій шапці лісу,
Там, де сон гамак свій звісив,
У хатинці біля броду
Жив дідусь білобородий.
То маленький лісовик,

Дармувати він не звик.

Василь Стефаник і розвиток новелістики на покутських теренах

Коли відзначалося сторіччя від народження русівського генія, видатний український літературознавець, професор Чернівецького університету Василь Максимович Лесин (1914-1991) обнародував у малотиражному відомчому збірнику „Українське літературознавство” простору добірку „Вінок шани Стефаникові”, складену з відповідей 25-ти тогочасних українських прозаїків на запропоновані ним запитання про час та обставини першого їхнього знайомства з новелами великого майстра та про вплив на їхню подальшу письменницьку долю. 
Будучи яскравим взірцем господарського дбання про джерельну базу філологічної науки, аналогів якому не так уже й багато спостерігалося тоді, а в наші дні ще менше, „Вінок...”роботи буковинського вченого і нині слугує та й буде слугувати осягненню незвичайного резонансу творчості новеліста з Покуття в українській і світовій літературі. „Нехай ціпеніє з подиву світ – кожна маленька новела варта драми Шекспіра.