Любаска мого чоловіка

Share:
Надія Ковалик (оповідання)

Ася стала мені його подарунком на двадцятиліття нашого шлюбу… Я так готувалася до цієї дати, так чекала дня, коли збиралася продемонструвати родині і друзям нетлінність наших почуттів, красу стосунків і міцність сім’ї, поки не заробила кари — страшного здогаду…
Ювілей ми відзначили, «маски-шоу» вдалися на славу (так я подумки з гіркотою назвала святкове дійство цього дня), але спокою більше не мала.
Інша на моєму місці стала б з’ясовувати стосунки, дорікати чоловікові і докопуватися до правди, але мене щось раптом зупинило, стримало, примусило бути обережною.
Внутрішнє почуття казало мені: якщо я з’ясую істину, висуну чоловікові конкретне звинувачення, то муситиму вжити якихось заходів, тобто вчинити дії на розрив стосунків, аби зберегти рештки потоптаної жіночої гідності; якщо ж я вдаватиму, що нічого не знаю, то ми будемо продовжувати жити, як і раніше, ніби нічого не трапилося, а це задовольняло мене більше за будь-які переміни…
В той час мені було сорок два роки, і вже тоді я погано переносила будь-яке порушення усталеності. Усі речі в домі мали мати свої звичні місця; переставляння, перенесення чи, не приведи, Господи, їх заміна були для мене справжньою психотравмою, що вже говорити про людей!
Я довго хворіла після заміни кухонного гарнітуру і ремонту кухні, який планувався і перекладався щонайменше п’ять років, то ж боялася навіть уявити собі, що могло б статися зі мною після втрати чоловіка.
Наші стосунки на той час, чого гріха таїти, уже давненько втратили свою гостроту і притягальність, звівшись до автоматизму звичних дій, які влаштовували обидві сторони.
Яке палахкотіння вогню може бути після півтора-двох десятків спільно прожитих літ? Всяка пристрасть із плином часу перетворюється на спокійну виваженість зближення, яке уже, здається, не потребує ніяких сил і збурень душі. Хочеш-не-хочеш, між партнерами проскакує навіть деяке лінивство, яке доводиться долати задля отримання насолоди, потреба якої, ніби знехотя, буруниться десь у надрах тіла, втомленого звечора і малорухомого зранку, коли понад силу примушуєш його завестися і піднятися з ліжка. Такі взаємини, думалося мені тоді, мають свою очевидну перевагу над невситимістю молодості, коли бажання терзають тіло і вимагають для свого погашення куди більших часових і душевних затрат.
Усе змінилося одного дня, незадовго до нашого ювілею: Адам раптом проявив таку незвичайність пестощів і гаму вигадливості у ліжку, що моє напіванемічне бажання вибухнуло вулканом задоволення. Цілий день відблиски незвичайного виверження підсвічували мене ізсередини і зовні, і усі, з ким я спілкувалася, так чи інакше давали мені зрозуміти, що я «якась не така».
Щось трапилося. Тільки що?
Може, це наближення ювілею вдарило в голову Адама призабутим вогнем давнини?
Розгадка потрапила до моїх рук несподівано. У вигляді чорного пакета, в якому була велика пачка цукерок і духи «Гучі». Я аж стрепенулася на радощах: мій чоловік приготував мені подарунок до нашого свята, а я, простодуха, за кулінарними клопотами геть забула про таку вагому необхідність навзаєм.
Пакет був захований у нижнє відділення його книжкової шафи, куди, за логікою, я зазирати не мала б… Звідки чоловікові було знати, що пилюку люблю вишукувати геть усюди?
Охоплений гарним настроєм, підмугикуючи і переміщуючись у просторі на невидимих крилах, чоловік мимоволі дав мені підказку, і в ту мить, коли перед виходом з дому він зачинився у туалеті, я кинулася до його «дипломата», який чекав його не у коридорі, як завше, а чомусь у його кімнаті. Побачене обсипало мене жаром: поверх паперів, необхідних йому для роботи у вузі, лежав чорний пакет із золотистим написом «Boss», який наче мовчки насміхався з мене. Один Господь знає, яких зусиль мені коштувало не закричати в цю мить, не заплакати і не забитися в істериці. Дерев’яною ходою подалася я на кухню, до своїх розпочатих з самого ранку справ, а чоловік, узявши свого «дипломата», грайливо сказав: «А хто це так поривався мене відпроваджати?» Я вийшла до коридору, подарувала йому традиційний поцілунок і звичним (де тільки він узявся?) голосом промовила: «Щасливо тобі! До вечора!» Мої «пари» починалися пізніше, то ж я мала достатньо часу, аби віддатися своєму горю. Довготривалі натужні роздуми не збагатили мене жодною раціональною думкою, тому довелося зостановитися на одному: «Нічого не було. Я нічого не бачила». А й справді, не посунься я зі своїм вологим прибиранням до тої шафки, нічого б я і не побачила, то ж треба просто вилучити зі стрічки дійсності той коротенький епізод… Зрештою, Адам нічим мене не скривдив, навпаки, увечері безумно ощасливив! Він не став зі мною різкішим чи жорсткішим, не заявляв про необхідність якихось перемін у нашому житті, то навіщо роздмухувати трагедію?
Вирізаний кадр дійсності тихенько лежав на денці моєї свідомості, час від часу протестуючи проти своєї незадіяності: який аргумент пропадає! Який неспростовний факт чоловікової невірності я могла б йому пред’явити, безжально притиснувши до стіни! І тут же голос не до кінця потьмареного ревнощами і болем розуму саркастично озивався до мене: «І що ти, жінко, будеш з того мати?»
А й справді, що?
Сцену зі сльозами й криками, його зізнанням чи впертим відпиранням, а далі – необхідність щось міняти, відгороджуватися від нього мовчанням і забороною доступу до власного тіла.
Гарний ужинок, що й казати!
А коли ще подумати, якого удару зазнають наші дочки-підлітки… Це може зіпсувати їхні стосунки з батьком (він цього не заслуговує – зі своєю дикою любов’ю і турботою про них!), або ж, чого доброго, вони стануть шукати якогось ґанджу у мені, бо ж, з їхнього погляду, я уже справді немолода і можу бути нецікавою для власного чоловіка. Це уже буде для мене подвійним ударом! Цього я уже не переживу!
Так чи інакше виходило, що краще мовчати, вдавати повне невідання…
Не можу сказати, що ця роль була для мене легкою, але принаймні виглядала посильнішою за ту, яка чекала мене в разі відвертого з’ясування стосунків з чоловіком.
Я стала стежити за Адамом з потроєною увагою: як він поводиться, що говорить, як часто заходить вечорами до моєї спальні, скільки азарту вкладає у любощі. І, о диво, через деякий час уже могла підбити деякі підсумки: візити його до мене стали дещо рідшими, але набагато жагучішими, можна сказати, більш якісними, бо ті почуття, які він став у мені викрешувати, здавалися мені зовсім невідомими, і щоразу в них з’являлися нові відтінки і нюанси зі знаком плюс. Мені зовсім недовго треба було думати, щоб здогадатися: він кохається не зі мною, а з н е ю. Своє невитрачене шаленство, розбурхане іншою, він просто переносив на мене, не в силі після побачення приборкати розпалену плоть. Виходило так, що я ще й мала зиск від чоловікової невірності, тому притискати його до стіни тим більше було б глупотою.
Виправдовуватися за періодичні пізні повернення Адамові не було потреби – він завжди відвідував усі міські заходи, серед них обов’язково художні виставки, маючи в середовищі художників добрих знайомих, у яких час від часу гостював; до того ж, він міг допізна приймати заліки у студентів-боржників, так що будь-які розпитування просто не мали сенсу, що створювало йому особливий режим сприяння. Якщо раніше я бодай символічно цікавилася причиною його затримок, то від часу чорного «Bossа» зовсім припинила це робити, аби не провокувати його на брехню, яка була мені вкрай неприємною і навіть образливою.
У шафці час від часу з’являлися різнокольорові пакети із розмаїтим вмістом (найцікавішими для мене у них виявилися чорна екстравагантна білизна і вишуканий заморський купальник), і це було серйозним ударом по нашому сімейному бюджету, якого я, правда, не відчувала, сумно здогадуючись, що заліки і екзамени для окремих непутящих студентів у Адама, видно, стали платними.
Переживаючи чоловікові зальоти, я просто не уявляла собі, який великий удар ще чекає нас попереду: як не парадоксально це прозвучить, він полягав у припиненні його походеньок. Цілий тиждень Адам ходив чорною хмарою, загубивши крила, які донедавна носили його по світу. Він потемнів з лиця, за один день осунувся і ледве волочив за собою ноги, долаючи невеликий метраж нашої квартири. Завжди відзначаючись здоровим апетитом здорового мужчини, він перестав помічати їжу, заштовхуючи її у себе, наче гіркі ліки, і лишаючи більше половини розрицьканої в неуважності страви. Здавалося, він зовсім перестав розуміти, що до нього говорять, по кілька разів перепитував, так і залишаючи звертання до себе без відповіді.
Цей жах тривав цілих два тижні. Мені вже навіть здавалося, що йому не буде кінця, аж одного щасливого дня Адам повернувся додому сяючий, активний, у доброму настрої, мовби у ньому до відпору накрутили якусь невидиму пружинку, що була геть розкрученою, або ж він просто пробудився з летаргійного сну. Наступного ж дня він завітав уночі до моєї кімнати, подарувавши справжнє свято блаженства.
Я раділа і смутилася водночас: виходило, що своїм щастям і нещастям я завдячую тепер незнайомці, яка стала розпорядницею наших з чоловіком взаємин. Одного дня в мені несподівано взяла гору ображена жіноча гордість, і я вирішила поговорити зі своїми дочками-підлітками. Довго готуючись подумки до промови, яку мала перед ними виголосити, я урочисто посадила їх перед собою у вітальні і трагічно почала:
- Донечки мої, боюся вас засмутити, але мушу поділитися з вами своїм болем: останнім часом мені здається, що у вашого батька… хтось є. Ну, ви розумієте мене…
Старша Неля довго дивилася на мене здивованим поглядом, мов на інопланетянку, або ж, ще гірше, як на слабоумну істоту,врешті цинічно пхикнула:
- У всіх хтось є, хіба ти не знала, мамо?
- Як це у «всіх»?- отетеріла я.
Молодша Оленка і собі додала як щось само собою зрозуміле:
- В одній передачі я чула, що лише хворі мужчини нікого не мають, ну… поза сім’єю, а так… - вона повела плечима, мовляв, нічого тут не поробиш.
Аби остаточно розставити всі точки над «і», Неля уточнила:
- А що, він збирається від нас іти?
-Ні, ми про таке взагалі не говорили. Це, як я сказала,
поки що мої здогади.
- Ну, мамо, тоді все о’кей! – легко мовила Неля.
Я відчула себе ні в сих ні в тих: готувала промову, вважала, що володію убивчими аргументами, потужною зброєю, яку переконливо продемонструю дівчатам, а в моїх руках насправді виявилася жменька попелу, який, скоріше всього, забруднив мене саму.
Від того часу я залишилася зі своєю проблемою наодинці…Всяка надія на підказку чи порятунок збоку більше не існувала.
Врешті-решт, мене задовольняли періоди чоловікової ейфорії, коли мені щедро перепадало від його летючого настрою і дивного переповнення вселенською любов’ю, але виходило так, наче я користуюся крихтами з чужого столу, за яким бенкетували без думки про мене. І це я, законна жона, якій мав би належатися увесь святковий пиріг.
Але що було робити?
Безвихідь часто вирішує за нас проблеми. Так сталося і зі мною: я мусила прийняти існуючий стан речей.
Найгірше ставало тоді, коли стосунки їхні припинялися і в Адама наставала депресія. Він знову темнів з лиця, замикався в собі і човгав неймовірно обважнілими ногами. Бачити перед собою мерця, який дивом тримається у живому тілі, було понад мої сили, то ж у мені здіймалася справжня хвиля жалю на н е ї. Ну чого їй ще треба? Коли в тебе із таким самозабуттям закоханий чоловік, хіба ж можна його ігнорувати? При таких почуттях і відданості мені б уже й подарунки були не потрібні, а вона, диви, раз-по-раз вередує і відганяє його від себе. Період їхнього розриву сягнув колись місяця, іншим разом був установлений рекорд у півтора місяця, то ж мене почав збирати страх, що на цей раз буде встановлено новий рекорд, або, чого доброго, настане кінець- їхнім стосункам і, заодно, Адамові…
«Ася! Ася!» - раз-у-раз скрикував він у своїй кімнаті.
Звичайно, мені не спалося, і в голову лізли різні думки.
Я вже не раз раніше намагалася уявити собі, як вона виглядає. Може, русява і голубоока, як я, а може, чорнява?
Імовірно вона блондинка з білісіньким волоссям і обличчям Барбі… А яка у неї комплекція? У неї тонкий дівочий стан, вона і є дівчам років двадцяти п’яти, вередливим і жорстоким? Або ж пампушечка середніх літ…
Цікаво, чим вона краща за мене? Що саме привабило його у ній? Чи вона викладачка з нашого вузу, чи, може, людина далекої від нашої професії?
Усі ці питання катували мене уже кілька років, але я відганяла їх як найдалі. Знати правду, можливо, було б куди обтяжливіше, аніж не знати її. Я могла б, припустимо, коли-небудь простежити за своїм чоловіком, припильнувати його на виході з роботи і непомітно податися за ним. Може, я б побачила їх у кафе, може він привів би мене до якогось офісу, з якого б вони вийшли разом, або ж до квартири, мешканку якої я б змогла роздивитися колись при нагоді.
Але що це мені дасть?
Зараз, коли я гублюся у різних варіантах її вигляду, це ще якось мене рятує, але якщо незнайома істота з абстракції стане для мене конкретною матерією, я можу не пережити цього. Наразі, все-таки, я ще можу обманювати себе, що вона ірреальна, тобто її не існує, але якщо вона із різних варіантів моїх припущень складеться в один конкретний, це просто розчавить мене.Я стану безперестанку думати про неї – про її волосся, одяг, комплекцію, про її ходу, манери, голос…Ні, ні, такого випробування я не пройду.
А ще мені хотілося і водночас не хотілося знати – заміжня вона чи ні…Якщо так – я зможу почуватися в більшій безпеці, якщо ні… З іншого боку – це теж нічого не міняло. Хіба безбережні бажання не розривали уз найміцніших, здавалося б, і навіть взаємовигідних шлюбів?
Крушилися і кришилися навіть такі, в кінець яких важко було повірити.
І все-таки настирливо лізло до голови, якби в о н а була вільною, мій, скоріш усього, не забарився б із розлученням.
Мужчини менш вагаються перед розривом шлюбу, не хтозна-як зважають на взяті на себе обов’язки і не дуже караються почуттям вини. Це жінкам притаманні муки сумління і довготривалі вагання.
А може, він просто для неї невигідний варіант?
Сучасні молоді жінки воліють укладати капітал своєї краси в найнадійніші банки, а мій Адам – не така вже й приваблива партія (з його чесністю викладача, який лише недавно почав брати оплату за навчання, вкрай необхідну для полагодження його невеличких фінансових проблем).
Отож, їхні стосунки, радше, тримаються на його телячому захопленні, яке лестить її самозакоханості. Для неї він усього лиш такий собі допінг, який додає сил і віри у власні чари. Такого воздихальника, завжди можна замінити на іншого, якщо тобі не купа літ і ти добре володієш усім арсеналом жіночої зваби.
Чергове «Асю!» з чоловікової кімнати примусило мене зірватися на ноги і метушливо заходити по своїй, освітлюваній лише тьмяним світлом ліхтарів із вулиці. Не дай, Боже, Адам скоро звихнеться. Я почала гарячково прикидати: їхній розрив затягнувся, виявляється, уже на цілих два місяці. Це рекорд. А може, кінець? Що в такому випадку чекає мене? Уже два місяці чоловік дивиться не на мене, а повз мене, як, до речі, більшість мужчин, які поїдали мене очима років до тридцяти п’яти, а потім стали проявляти дивовижну сліпоту, мовби на очах їхніх полуда, або ж я, приміром, прибрала форм невидимки. Чим більше мені набігало літ, тим менше мисливських поглядів мене супроводжувало (за винятком об’єктів чоловічого роду, далеких від кола моїх зацікавлень). Отож, мені просто загрожує гірка самотина у шлюбі поряд з чоловіком, душа якого витає далеко від мене, сохне-страждає за іншою, від чого стає ще болючіше. Що мені робити? Як зарадити лиху?
Вчинити чоловікові скандал, пригрозивши розлученням? Поговорити з ним на чистоту, змусивши прийняти якесь рішення?
Так чи інакше, серцю своєму він не зможе віддати ніякого наказу, ніхто не спонукає його збайдужіти чи стверднути. А, якщо так, тоді треба вчинити зовсім інакше…
Я ухопила свій мобільний, який блимав у темряві зеленим оком, наче підморгуючи мені яко спільник, і побігла з ним до кухні. Тремтячими руками я шукала прізвище Адамового співробітника Мирослава Власенка, який кілька разів гостював у нас із дружиною. Цей колега мусить знати про Адама все!
- Алло! – обізвалося з іншого кінця міста хриплувато-сонне.
- Це я, Адамова дружина.
- Боже, Алло! Що трапилося?
- Біда. Адам щоночі кличе уві сні Асю.
Між нами запала довготривала мовчанка, якої я умисне не порушувала. У Мирославовому диханні я чула розгублення і страх співучасника, який понад усе не бажає бути причетним до чужих з’ясувань і нести за це відповідальність. Врешті я милостиво промовила:
- Я знаю, ти тут ні при чому, але ж інформацією володієш…
- Та…яка там інформація…
- У всякому разі, ти знайомий з нею? - Його важке сопіння аж задряпало мені у вусі. – Якщо знайомий, - твердо додала я, - тоді зможеш допомогти.
- Алло, я… - забринів переляком його голос. – Мені чужі скандали ні до чого, зрозумій. Мене знає багато людей, у мене кафедра, студенти, а тут якісь розбірки, бруд…
- Хто тобі казав про бруд? – спитала я.
- А як же інакше?.. – він важко зітхнув. – Тут би зі своїм розібратися…
- Я не збираюся тебе підставляти, - рівним голосом вела я. – Ми вільні люди, живемо у вільній країні, кожен може кохати, кого хоче, але… є певні правила, за якими ніхто не повинен страждати. Розумієш?
- Ні.
- Тоді коротко: в який зручний для тебе час ми зможемо завтра зустрітися?
- Ти переконана, що це потрібно?
- Переконана. Так само, як ти починаєш переконуватися, що я не залишу тебе в спокої, поки ми не поговоримо.
- Ну, добре… - здався Мирослав і назвав місце нашої зустрічі і час.
О другій половині наступного дня ми зустрілися у затишному кафе, де на той час було зовсім малолюдно. Стрункий сивочолий Власенко, високий авторитет у своїй сфері і серед студентів, був трохи незадоволений, невпевнений і такою ж мірою переляканий, мовби моя цікавість і здобута випадково інформація могли потягнути за собою цілий клубок небажаних фактів, у яких, імовірно, замішаний був і він сам. Я почувала себе господинею ситуації, тому трималася впевнено і спокійно. Розсипи мого русявого підкрученого волосся, що забрало у мене чимало часу, помірний макіяж і трохи викличний вигляд напіввідкритого одягу мали йому нагадати, що я теж іще жінка хоч куди, яка могла б бути чиєюсь любаскою, але це суперечить моїм принципам. Я спокійно сіла навпроти Мирослава і навіть усміхнулася йому дещо грайливою усмішкою, яка викликала у нього цілковите збентеження.
- Ти повинен мені усе про неї розповісти, - м’яко заявила я. – Кілька років я не бажала її бодай словесної матеріалізації, але тепер вирішила, що так все-таки буде легше.
- Послухай, навіщо тобі цієї її, як ти кажеш… - він махнув рукою. – Не вплутувала б ти мене у ваші справи!
- Але він же тобі друг… Я вважала, його справи тобі не байдужі.
- Так чи інакше, я нічим не зможу йому допомогти!
- Зможеш, - мовила я, - принаймні не дати йому збожеволіти.
Мирослав обхопив голову руками і скрушно нею захитав. Я дуже спокійно сказала, аби втихомирити його і полегшити прийняти мою пропозицію.
- Розкажи мені про неї. Усе, що знаєш.
Власенко підняв на мене сповнене муки лице.
- Ти ріжеш мене без ножа, Алло, і хочеш зарізати себе.
- Щоб тобі було зрозуміліше, - розсудливо мовила я, - то мушу одразу тобі заявити: я не маю нічого проти стосунків Адама з цією жінкою.
- Як це? – не повірив він.
- А так: це моя таємниця. Ти ж розумієш, я уже давно могла влаштувати йому скандал, погрозити виставити з дому… ну, все, як звичайно,роблять у таких випадках жінки. Але ж я не зробила цього.
- Чому?
- Він і без того нещасний… Лежачих не б’ють.
- То чого, власне, ти хочеш?
- Спочатку розкажи мені про неї…
- А потім ти скажеш Адамові, що його здав найліпший друг.
- Даю тобі слово: усе залишиться між нами. В інтересах усіх сторін. – Я трохи помовчала і додала: - Я хочу допомогти Адамові… щоб він знову став щасливим, і прошу за це зовсім невелику плату.
- Ну, знаєш! – усе ще не йняв віри Мирослав, натужно потираючи скроню. –Ситуація, я тобі скажу… дурна з дурних… І як я буду потім виглядати?
- Ти будеш героєм.
- Я?!
- Обіцяю!
Власенко усе ще сумнівався, переборюючи останні вагання.
- Ну, добре… А якщо я тобі розповім – хто, де і що, а ти після цього увірвешся до неї, хляпнеш кислотою чи… надумаєш поговорити з її чоловіком…
- Бідний Власенко! Хіба ж я собі ворог? Іти в тюрму через ад’юльтер мого чоловіка чи принижуватися в очах незнайомця, який може посміятися з мене і порадити ліпше пильнувати мужа? Ну скажи, навіщо мені це?
- Ох, не вірю я жінкам! – важко зітхнув Власенко. – Вони здатні таке задумати! Філософ би не докумекав.
- Це правда, - легко погодилася я, - тільки мета у мене дуже благородна. І вигідна для всіх.
- А поточніше? - примружився Власенко.
- Можу я як жінка мати право бодай на якусь таємницю? І так, - підштовхнула його я, - один факт мені уже відомий: у неї є чоловік.
- З тобою важко боротися, - здав останню позицію Мирослав. – Ну, що ж, повірю тобі, бо…
- Бо що?
- Я вважав, що ти давно знаєш…
- Я знаю лише ім’я - Ася. Вперше він подарував його мені на 20-ліття нашого шлюбу.
- А решта?
- Решту чекаю від тебе, бо не хотіла ані шпигувати, ані вдаватися до інших людей, які могли б виявитися незичливими до Адама. Тільки ти можеш допомогти нам. Тобі я довіряю.
- Її чоловік - професор… - він назвав відоме прізвище немолодого професора-художника.
- То вона від нього що, молодша набагато?
- На тридцять років.
- Ого!
Я швидко здійснила в умі нескладну арифметичну задачу: виходило, від Адама вона була молодшою на п’ятнадцять років… Що ж, це вже деяке пояснення ситуації…
- Ася – це скорочене від Іванни?
- Вона Анастасія, але її називають не Настею, а Асею. Художниця, має свою майстерню. Колись ми заходили до неї, так просто: побалакати, випити шампанського… Вона любить гостей. Ну, а одного разу… Адам попросив намалювати його портрет, хотів подарувати тобі на двадцятиліття. От і закрутилося у них…
- Яка вона з себе?
- Тоненька, з довгим русявим волоссям, у джинсах і короткій майці… - Він раптом спохопився: - Ні, ти тільки не подумай, тобі в неї краси не позичати, просто… ви зовсім не подібні між собою. Взагалі, я так і не зрозумів, що Адам у ній знайшов, - намагався полегшити удар сказаного Мирослав.
- Мене цікавить одне: що це у них за стосунки такі – «любов-ненависть»?
- Правду кажучи, я взагалі не розумію їхніх стосунків… Вони між собою такі різні, і, я думаю, це все ненадовго.
- Це у ж е дуже довго. І, напевне, назавжди… - я опустила очі, щоб він не помітив у них зрадливого блиску. Мій співрозмовник ніяково м’яв серветку… - Скажи, через що він впадає у її немилість? Чим можна так образити кохану, щоб вона місяцями носила образу?
- Я ж кажу тобі – вони різні. Знаєш, ці художниці… вони вільні у всьому: поведінці, мисленні, висловах. І дуже марнославні. Їх треба постійно хвалити, возвеличувати, возносити. Це ніби пожива для них, без якої вони… гинуть.
- Ти так близько знаєш багатьох художниць?
Мирослав спалахнув, відчувши, що на нього теж упала лиха підозра.
- Власне, - став пояснювати, - усі творчі люди такі… вразливі, амбітні, трохи… неврівноважені. Їх хлібом не годуй – тільки похвали, а от критика… вона їх убиває.
- Тоді дивно, - що їхні стосунки так довго тривають. Адам ніколи не церемониться у висловах, хіба що – з нею він інший.
- Взагалі то, інколи він схожий на кролика, що заглядається на удава, але інколи цей кролик… показує гострі зубки. От не сподобався йому якийсь мазок на полотні, так він замість змовчати до хрипоти у горлі може доводити, що той не на місці. Ніби він художник хтозна-який геніальний або ж мистецтвознавець.
Я розсміялася, упізнаючи так добре знайомого мені Адама. Це тобі, чоловіче, не з дружиною сперечатися!
- А лексика її його задовольняє? – саркастично поцікавилася я, знаючи його мовну прискіпливість ученого.
Власенко махнув рукою.
- О, через це у них найбільше біди! От вимовить вона, наприклад, «аренда» замість «оренда», а він аж підскакує. «Ну як грамотна людина може так говорити?!»
«Це мій Адам, упізнаю!» - в душі розсміялася я. Затятий буквоїд-філолог, він навіть у слові-привітанні, яке йому виголошували, міг знайти огріх і, перебивши промовця, виправити.
- Колись вона сказала: «Мій чоловік в неділю їде на охоту», то він, замість подякувати за запрошення, почав учити її, що правильно казати «полювання». А вона й каже йому: «Плювала я на твоє полювання! Іди вполюй собі іншу!» У гніві своєму вона буває страшною.
Я погодилася, що витримувати Адамову прискіпливість і справді буває не під силу. Він і до мене частенько прискіпується, хоч я сама філолог. Але в мене уже імунітет… Та й що мої гніви можуть дати?
Власенко здивувався.
- А які претензії він може мати до тебе?
- Ой, зовсім пусті! Сказала якось, наприклад, «барокко», а він аж підстрибує: « «Бароко» тепер з одним «к».- «А в школі нас, - кажу, - били, коли ми писали чи вимовляли з одним». - «То було давно. Треба іти в ногу з часом». А мені, правду кажучи, така часта зміна правил правопису не до шмиги.
- «Бароко» - це дрібниці… - усміхнувся Власенко, клюючи своїм довгим білим носом у горнятко з кавою.
- Виходить, в останній раз у них вийшло щось дуже серйозне?
Мирослав загадково і водночас глузливо усміхнувся.
- Кажи, - поквапила я, - тепер їхній розрив триває цілих два місяці. З дітьми він не розмовляє, бо просто не бачить їх, я теж для нього, мов безтілесний привид, а вночі – страшні стогони «Ася!». Знаєш, він, по-моєму, на грані. Раніше я не думала, що це у них аж так серйозно, а тепер бачу: любить він її, божеволіє за нею, тому… треба його рятувати.
- Як?
- Що було між ними останнім разом?
Власенко скрушно похитав головою.
- Про що розмовляють між собою двоє дорослих людей, кандидатів наук? Подумати смішно.
- Я нічого смішного не бачу. Тих два місяці, що він ходить сомнамбулою, мені життя нема. То ж вважай, зараз ти рятуєш і мене, і його.
- Господи, та що я можу для вас зробити?
- Через що був останній конфлікт, знаєш?
- Ну, й «колеш» ти мене, Алло! Я аж ненавиджу себе.
- Зараз ти робиш добру справу. Розповідай.
- Чергова дурниця, як завжди. Вона любить інколи ходити босою – масажує стопи, а тут візьми і запитай його: «Ти не бачив, де моя обув?».
Я щиро розреготалася, уявивши собі реакцію мого чоловіка. Мирослав усміхнувся.
- Уявила, так?
- Уявила.
- Він почав їй читати лекцію про тотальну безграмотність інтелігенції, абсолютно неприйнятну для культурних людей з дипломами, він возвів її мало не до рангу мовного злочинця. Такої анафеми, звичайно, вона не витримала і вказала йому на двері, у які він більше ніколи не матиме права увійти.
- Якщо вже він не може без неї жити, - замислено мовила я, - помири їх.
- Як?
- Йому розтлумач, що повчати розуму жінку, якою дорожиш, неетично, а їй…їй поясни, що він без неї просто гине – у прямому значенні цього слова. Хай вона… простить його.
Власенко довго товк ложечкою по порожньому горнятку з-під кави, нарешті спитав:
- Навіщо це тобі? Не розумію… По справедливості, ти мала б радіти, що він мучиться, що вона… виставила його.
- У мене свої мотиви, - мовила я, - із двох бід… завжди треба обирати меншу.
Власенко глянув на мене здивованими голубими очима, в яких дивно промайнув юнацький блиск. Його велика біла рука спокійно лягла на мою руку, мовби хотіла захистити від усіх незгод світу. Ми не звернули уваги на мужчину, який стрімко зайшов до кав’ярні і швидкими кроками подався до барної стійки. Ми не помітили його тому, що Мирослав раптом почав говорити мені ніжні слова, від яких моє зболене серце готове було розірватися від жалю. Із довготривалого потоку ніжних слів, якими він топив мій лід, якусь уже зовсім не жіночу душу, за мою свідомість зачіпалися лише окремі, які мені вдавалося розчути: «красива», «мудра», «достойна», «дивовижна» і «неприпустимо жертовна»… Здається, він переконував мене у тому, що допомагати мені у мій спосіб не стане, бо це ненормально, аморально, хоча Адам йому і друг, ображати таку жінку, як я, він не мав права, я просто на це не заслуговую, я варта кращого ставлення до себе, і йому, правду кажучи, вже давно хотілося натовкти пику моєму бовдуру-зраднику, бо де ж це бачено, щоб кривдити таку красуню, яку маєш під боком, і лазити по чужих ліжках, в яких бував уже невідомо хто. Я, мовляв, заслуговую до себе такої великої любові і поклоніння, яке може подарувати лише мудрий чоловік, здатний оцінити мою красу і всі надзвичайні людські якості… Мирославові слова пестили мою душу, розчулюючи її і водночас повертаючи їй сили, гоїли у ній великі і малі ранки, як дотик святого до невиліковно хворого. Моя правиця уже довгенько спочивала між його великими теплими долонями, які повертали мені життя і саму мене повертали до нього. Мужчину, який безцеремонно угніздився на вільний стілець коло нас, ми не бажали навіть помічати, захоплені одне одним і тим теплом, яке струменіло між нами.
- Гарненька сценка, що й казати! - пронизав мою свідомість голос Адама, який став третім за нашим столиком, поставивши на нього замовлений коньяк і каву. – Це з якогось водевілю чи із старомодного роману дев’ятнадцятого століття?
Ми були заскочені зненацька, мов школярі за першим поцілунком, а тому чулися зовсім не здатними щось говорити, пояснювати чи, тим більше, виправдовуватися. Дуже поволі, неохоче, наші руки стали роз’єднуватися, не приховуючи того, що роблять це лише на догоду пристойності.
- Ходімо? – запитав у мене Мирослав.
- Ходімо, - мовила я і підвелася.
Адам теж підвівся, люто глянувши в очі суперника.
- Слухай, ти… це моя дружина. Ти знаєш?
- Знаю. А тобі що до того?
- Як це що? Вона моя законна!
- Нині кожен живе за власними законами, хіба не так?
Адам якось дивно зів’яв, мовби з нього раптом випустили дух, і просто упав на свій стілець. Ми з Мирославом вийшли із кав’ярні – він підкреслено галантно пропустив мене уперед.
…Тієї ночі Адам уперше за два місяці не кликав Асю. Я чула, як довго і важко він перевертається з боку на бік, стогне і зітхає. Над ранок, коли я почала уже засинати, він прийшов до мене у темряві, став над диваном і спитав:
- Скажи правду – ви з ним давно?
- Спочатку розкажеш ти.
- Я запитав перший.
- А моя умова така!
Він невдоволено посопів і почвалав назад…
З того дня він став буквально переслідувати мене – я натикалася на нього в найнесподіваніших місцях, як не намагався він бути непоміченим. Він став підслуховувати мої розмови по мобільному, зазирати в аудиторію під час моєї лекції, а десь через тиждень прийшов до мого ложа уночі…
Жага, з якою він віддавався і брав, зараз належала тільки мені. Тепер я точно знала: це зовсім не крихти з чужого пирога, який не встигли перед тим доїсти…

м. Львів

Немає коментарів