5/15/2012

Вагітна дівчина танцює від щастя

Олександр Стусенко

Галина Йосипівна Фурман малювала себе голою в дзеркалі. Велике заокруглене люстро вона зняла зі стіни в коридорі й поставила на стілець у залитій сонцем кімнаті - кімнаті, яку вона звикла любити і вважати своєю.
Галині Йосипівні підкотило вже під п'ятдесят, і яскраве сонячне проміння безжально викривало всі вади її тіла - аж до найдрібніших прищиків та печінкових плям. Який інтерес для самодіяльної художниці могли мати відвислі груди, опуклий живіт, широкі целюлітні стегна, розкошланий лобок і всіяна зморшками шия? Певно, що ніякого, але ж Галина Йосипівна не була реалісткою, її малюнки (до картин, виконаних олівцем на аркушах формату А4, зображення не дотягували) були схематичні, загальні й такі ж далекі від натури, як і твори карикатуриста.
Дивлячись на свої обвислі від материнства груди, Галина ЙОСИПІВНА вправними рухами олівця змальовувала високі юні перса із задерикуватими пинками, яких не смоктала не те що дитина, а, певно, ще й жоден коханець. Утім, живіт у фігури на аркуші вийшов наближений др натури - круглий, і, щоб не переробляти малюнка, Галина ЙОСИПІВНА вирішила назвати картину "Вагітна дівчина". Руки вагітної дівчини на аркуш не влізли, зоставшись у зародковому стані, а ноги вийшли під дивним кутом, що, певно, був зумовлений зміщенням у дзеркалі самої натури. "Нічого, - вирішила Галина Йосипівна. - Назву картину "Вагітна дівчина танцює". І, трохи поміркувавши, подумки додала: "Від щастя".
Щастя на картинах Галини Йосипівни Фурман було мало. Як звичайні, натурою їй служили картинки на побутових предметах - сервізах,
шпалерах, годинниках, також Галина Йосипівна залюбки копіювала чужу графіку з книжок. Але мотиви підбирались якісь такі: самотній вовк сумний лелека, скорботна мати, розбитий гарбуз... Дивлячись на той гарбуз, втілений на аркуші графічно чорно-біло і взятий у тугу чорну рамочку, жінка асоціювала з ним своє життя, і часом її здряблілими щоками, що стали схожі на маленькі жовті торбочки, котилися сльози - чи то від жалю за гарбузом, чи то ще від чого...
Народилася Галина Йосипівна далеко звідси, в іншій області, з прагненням високого лету. З дитинства вона була непосидючою вигадницею, і те, що педагогічно називається "дитяча творчість"., фонтанувало з неї на всі боки. Галинка мріяла бути балериною, тоді журналістом, а тоді... Закінчила те, що категорично порадив їй батько, і приїхала відробляти свої три визначені законом роки на станцію Клин. Де й понині працює обліковцем, асоціюючи своє життя з розбитим гарбузом і так само ось уже скільки літ прагнучи високого лету.
Те прагнення Галина Йосипівна зреалізовувала як могла. Вона малювала, писала вірші, пробувала грати на сусідовій флейті. Щось їй вдавалося краще, щось гірше. Слухаючи безсонними ночами журливі гудки поїздів, що повзли, а часом летіли повз станцію, Галина Йосипівна зітхала й відверталася до стіни. Подзвонювало в шибах скло (це коли товарняк ішов завантажений), десь у дворах заливався собака, але жінка того не

чула: вона за стільки літ уже так звикла до цих станційних звуків, що зовсім перестала їх помічати. Вона лежала й наслухала, як у душу повільно вповзає щем. Це було те солодке ниття, яке тримається досить довго, але не витискає з очей сліз. Галина Йосипівна любила цей настрій: він для неї був передчуттям народження чергового вірша, де вона вкотре могла пожалітись собі, пожаліти себе.
Кілька своїх найвдаліших спроб вона колись віднесла в районку, але друком з'явилася тільки одна - щось про нічні експреси в незвідане. Перша публікація окрилила жінку, в понеділок на роботі вона була героєм дня, Але в похвалюваннях колег і в їхніх усмішках Галина Йосипівна чомусь бачила більше заздрості й бажання розтоптати, аніж щирості, втім, вона до містечкового середовища звикла: не один десяток років тут прожила.
Першим читачем і критиком її творів був передпенсійного віку відповідальний секретар районки Анатолій Григорович Філіштинський. Цей жвавий, трохи шепелявий чоловічок, який і сам писав вірші на потребу дня, уважно ставився до творчості інших. Мешкав би він у столиці, був би хоч трохи пробивним - мала б українська література ще одного "генія". Але Анатолій Григорович цілком задовольнявся тим, що має, і збирався на дозвіллі балотуватися в міськраду.
Коли Галина Йосипівна, як завжди, невпевнено прочиняла двері до його кабінету, Філіштинський зітхав, відкладав папери й чекав, чим його порадує пані обліковець. По-початківському наївна пані обліковець радувала його по-початківському наївними шедеврами на зразок того, який вона гучно назвала "Dеr Оstаrbeіtеr":
І ось - на в'їзді в табір смерті -
Слова до болю в камінь втерті
(Умієш - читай):
АКВЕІТ МАСНТ FRЕІ.
Німецька мова. Пси. Солдати.
Завжди - у спину автомати.
Запам'ятай:
АКВЕІТ МАСНТ FRЕІ.
Втекти звідсіль немає змоги.
Як, де шукать шляхи-дороги?
Мовчки конай:
АКВЕІТ МАСНТ FRЕІ.
Імен без ліку на камінні.
Мерці - щодня. Живі - як тіні.
Живи та чекай:
АКВЕІТ МАСНТ FRЕІ.
Вдень не зівав.
Кілками підпирав
Колючий дріт. Робив маленькі лази.
Втекти від рабства, голоду, зарази...
Брате, прощай!..
АКВЕІТ МАСНТ FRЕІ.
То біг, то йшов, то знову біг,
То повз, коли вже падав з ніг.

Лише б дістатись до своїх,
Сказати: "Все-таки я зміг!.."
Брехня, чорт забирай:
АКВЕІТ МАСНТ FRЕІ.
Знайшли. Штовхнули попід бік.
Болючим поглядом обпік.
-Ти хто? Вставай!
-Аrbеіt mасht frеі!
-Що-що?.. Невже ти з того краю?..
Ти хто? Ти звідки? Га, питаю?
Чому мовчиш? Відповідай!
-Аrbеіt mасht freі!
-Оце так знахідка! Одначе,
Ти не здурів, бува, юначе?
На, їж. Це мій солдатський пай.
-Аrbеіt mасht frеі!
-Ти задовбав уже з "махтфраєм"!
Ми це й без тебе добре знаєм!
Чи ти, бува, не поліцай?..
-Аrbeіt mасht frеі!..
Вагон. Етап. Нічна година.
Позаду - фронт і стрілянина.
Попереду - сибірський край.
МИР, ТРУД, МАЙ.

Пробігши очима текст, Анатолій Григорович знову зітхав і терпляче пояснював немолодій жінці, що назва вірша сюди не ліпиться, бо ж ідеться в тексті не про остарбайтера, а про в'язня концтабору, а це різні речі. По-друге, як він міг підпирати кілками дріт, якщо всюди, як стверджується, -пси, солдати й завжди - у спину автомати? І скільки ж промандрував бідолашний утікач, що його зустріли свої, та ще й обізвали поліцаєм?.. Це він що, з концтабору аж до Полтавщини дійшов? Усі ці закиди Галина Йосипівна сприймала з кам'яним обличчям, і навіть жарт Філіштинського про Полтавщину не пом'якшив того надгробного виразу, що встановився в неї між бровами й підборіддям.
— Ну, хай полежить... - здавався відповідальний секретар і ховав шедевр Галини Йосипівни в шухляду.
Галина Йосипівна зводилася, брала свою торбинку і, глянувши на Філіштинського вдячними очима, йшла. Вночі, пропускаючи повз вуха стогін нічних товарняків, вона подумки погоджувалася з критикою Анатолія Григоровича, але віршів своїх, як і малюнків, переробляти не любила та й не могла. Це для неї було все одно, що дитині, народженій калічкою, власноручно ламати ніжки, щоб вони зрослися правильно Потрібне було втручання фахівця, а таких у районі не водилося.
А одного літа Анатолій Григорович Філіштинський раптово помер від купання в нетверезому стані, і справедливо й терпляче критикувати твори Галини Йосипівни стало нікому. Та й куточок поезії в районці відтоді занепав, поступившись місцем анекдотам, які здиралися з інтернету й друкувались навіть без перекладу. Своєму чоловікові,

інженерові за фахом і п'яниці за покликанням, Галина Йосипівна своїх творчих звершень не показувала. Вона дуже дорожила плодами своєї запізнілої музи, а Петро Васильович був чоловіком не в міру їдким, різав те, що йому здавалося правдою, просто у вічі, та ще й у такій формі, що людина не знала, де себе діти. Якось до Дня незалежності Галина Йосипівна зобразила козака з мушкетом біля розкішного пучка верби калини. Чоловік похмуро зиркнув на її творіння й посміхнувся скептичним кутиком губ:
-Таке впічатлєніє, шо в цього мушкітьора серйозна травма руки, яка начинаїцця десь од хребта. Недаром він біля похоронного вінка стовбичить! Навєрно, шо в бою перебило...
Галина Йосипівна образилась і не понесла свого малюнка в районку
Вони з чоловіком уже давно спали в різних кімнатах, а останнє, що вони зробили ще разом, то був, здається, їхній син. Зараз Івасик навчався в столиці на механіка дорожних машин, додому приїздив, коли бракло харчів і грошей, дзвонив нечасто. Було в них, за клинськими поняттями, "всьо як в людей", але душа Галини Йосипівни страждала і рвалася кудись туди, де не гримлять товарняки, сонні залізничники в зашмарованих рожевих жилетах не обсипають тебе о шостій ранку матюками замість привітання і нема розбитих чорно-білих гарбузів, що викликають у душі невимовний щем.
Галина Йосипівна малювала себе голою в дзеркалі. Виходила трохи кострубата вагітна дівчина, що танцює від щастя. Жінка водила олівцем по паперу, прикріпленому до кухонної дощечки, прагнучи передати головне — форми фігури. Решту вона вималює потім. Головне встигнути, поки-сонечко зазирає у вікно. Поки чоловік десь кисне в пивниці. Поки в кімнаті стоїть та блаженна світла тиша, якої часом так не вистачає у житті...
Коли Петро Васильович, на всі боки пахнучи пивом, яким він запивав горілку, вернувся додому, дзеркало висіло на своєму місці в коридорі, сонце дивилося на цегляний торець двоповерхівки, і кімнати стояли сірі й безрадісні. Галина Йосипівна в старенькому безбарвному халатику чистила картоплю на суп.

м. Бар

ОЛЕКСАНДР СТУСЕНКО
Народився 28 листопада 1981 року у місті Бар,навчався в міській ЗОШ №1. Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Аспірант кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ.


Член Національної спілки письменників України з 2001 року. Автор збірки гумору та літературних пародій «Перший зуб » (2003), поезій «Бунт праху» (2007), новел «Голоси із ночі» (2008). Дипломант трьох Всеукраїнських конкурсів юнацької літературної творчості:«Слово многоцінне» (Київ,1996 р.), «Наша земля - Україна» (АР Крим, «Артек», 1997), «О мово моя, душа голосна України» (Київ, 1998р.). Лауреат літературної премії Спілки письменників України «Благосвіт» (2003р.), лауреат видавництва «Смолоскип» (2007р.) – ІІ премія у номінації «Проза» за збірку новел «Голоси із ночі».


EmoticonEmoticon