Перейти до основного вмісту

Публікації

Показано дописи з Травень, 2012

Як українські поети уявляють і трактують свого читача

Іван Лучук

Поезія, окрім всього іншого, спрямована на читацьке сприйняття. Поетичні твори, хоча й не завжди, проте часто спроектовані на читача, реципієнта. Важливою та цікавою є роль читача у житті поетичного тексту, в його пролонгованому існуванні. Марія Зубрицька, відзначаючи, що життя тексту завдячує своєю появою авторові, а своєму часопросторовому розгортанню завдячує читачеві, метафорично порівнює це життя тексту «із зоряним небосхилом, із незліченною кількістю безіменних і готових-до-свого-відкриття сузір'їв, що повинні зафіксовувати багатоваріянтне народження значень під час взаємодії з кожним читачем зокрема і читацькою авдиторією загалом» [19, 176–177].

Пора жовтого листя

Григорій Ліщенюк
* * *
Я завтра встану, ще до сходу сонця, Піду в степи, де полини сивіють. Там вітер чеше косу яворонці І в травах дикі маки червоніють.
Загублюся в лісах, в широких долах, Втомившись, край дороги відпочину. Переночую у безмежнім полі, А завтра знов у синю даль полину.
Віддам усе, ніщо мені не треба, Піду бродити по полях з вітрами, Дивитися, як сині очі неба,  Цілує мак гарячими устами.

Сині води і Ворскла: тріумф і трагедія

СИНІ ВОДИ
Після монголо-татарського шабашу Київська Русь лежала у згарищах і руїнах. Трохи ліпше відчували себе сусіди – Польща та Литва. Але їхньому політичному й економічному піднесенню загрожували тевтони. Щоб запобігти загрозі, вони змушені були шукати порозуміння. Як між собою, так і з поруйнованою Україною. Ще в середині ХІІІ століття литовський князь Міндовг, аби захиститись від хрестоносців, об’єднав войовничі язичницькі племена і створив Велике князівство Литовське. У наступному столітті Великому князю Литовському Гедиміну шляхом успішної дипломатії та династичних шлюбів (мав сім синів і п’ять дочок) вдалося об’єднати білоруські та частини українських земель й створити міцну державу. В кінці 14 століття, вона називалася Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (від етнографічного району Литви).

Прелюд Мирослава Скорика

Ольга Скоробогатько
На моїй вуличці, що належала колись багатому євреєві, було п’ятнадцять триповерхових будинків з невеличкими садками. У 1938 році старий гендляр «вклав» злотувки у нерухомість, а у 39-му пропав без сліду.
Нова влада не любила людей заможних, «іншомовних», словом, «нєєсть такіх» і з пристрастю заселяла добротний житловий фонд немісцевими.
Я ж, шестирічка, в 58-ому бачила період «підселення» у львівські підвали. Коли няня лягала спати, вирушала у маленькі подорожі по підвалах.
Під одинкою мешкала пані Заболоцька, двері в кімнату завжди були прочинені, з них у коридор, на сходи виривалася біла пара, пані Заболоцька прала для людей. Прала, прасувала і мовчала. В куті на розпеченому п’єцику булькали виварки з білизною. Вона хапала чавунне залізко і ставала до столу прасувати білі, ще вологі полотна, час від часу вправно розмахуючи важкою праскою, що нагадувала морду крокодила із червоними люто-гарячими очима. Я сідала на стільчик, дивилася у вікно під стелею на темне ли…

Любаска мого чоловіка

Надія Ковалик (оповідання)

Ася стала мені його подарунком на двадцятиліття нашого шлюбу… Я так готувалася до цієї дати, так чекала дня, коли збиралася продемонструвати родині і друзям нетлінність наших почуттів, красу стосунків і міцність сім’ї, поки не заробила кари — страшного здогаду… Ювілей ми відзначили, «маски-шоу» вдалися на славу (так я подумки з гіркотою назвала святкове дійство цього дня), але спокою більше не мала. Інша на моєму місці стала б з’ясовувати стосунки, дорікати чоловікові і докопуватися до правди, але мене щось раптом зупинило, стримало, примусило бути обережною. Внутрішнє почуття казало мені: якщо я з’ясую істину, висуну чоловікові конкретне звинувачення, то муситиму вжити якихось заходів, тобто вчинити дії на розрив стосунків, аби зберегти рештки потоптаної жіночої гідності; якщо ж я вдаватиму, що нічого не знаю, то ми будемо продовжувати жити, як і раніше, ніби нічого не трапилося, а це задовольняло мене більше за будь-які переміни…

Візок

Роман Горак

Він з того ж міста, що і я. Мав чотири коліщата, дві драбинки, дишель, розвору і геть усе, що належиться возові, тільки не було до нього такого коня, який би пасував йому, тому не міг надаватись до того, що великий віз, і ним просто бавились. Ми виростали, забували про нього, а він залишався таким, як був. Одного разу і я вийшов за ворота своєї хати і подався у світ. Коли повертався, то бачив, як місто, яке я залишив, зникало на моїх очах. Поволі і впевнено... і це чогось нітрохи не хвилювало мене. Я тішився новими будинками, вулицями, впорядкованими та загосподарованими обійстями, обгородженими сіткою з гарними розмальованими брамами. Я часто бував удома, ще жила мама, тато. Потім їх не стало. Мої приїзди ставали все рідшими. Аж поки одного разу після довшої розлуки я побачив, що мого рідного міста нема і від нього зосталася тільки назва. Незмінним і неторканим воно існувало лише у моїх спогадах. Я ніколи не зможу запросити до нього своїх друзів, не зможу похвалитись н…

На гілці тиші

Василь Рябий
Живе душа в комусь —  світяться очі, цвіте мова, бринять крила.  А набридне — тихо переселяється —  терпи порожність, згадуй свято буття,  окрадений чи ощасливлений...  Отак і дихає коловерть  додаванням і відніманням мандрівного «я».

Зліпок з янгола

Ірина Бандурович Цвітіння осени
Парфумовані замки сну – кінофільми вмить. За єдиним в житті вікном споночіла осінь. Плаче свічка, невміло тінь крізь стіну тремтить. Я не чула, як згас мій біль. Я жива ще й досі…
У минуле вертатись – зась! Відвернись і все! І тече по щоці гаряча терпка сльозина… Тьмяні прожилки вулиць – вічний живий есей. Листя ніби й достигло, в душі ж – гіркота полину…
Ніч закінчиться зовсім, титром спаде з вікна… На старому даху черепиці зрябіють крила. Виливай чорну туш з душі, виливайсь до дна! А світанку нове життя зацвіте акрилом…

Вагітна дівчина танцює від щастя

Олександр Стусенко
Галина Йосипівна Фурман малювала себе голою в дзеркалі. Велике заокруглене люстро вона зняла зі стіни в коридорі й поставила на стілець у залитій сонцем кімнаті - кімнаті, яку вона звикла любити і вважати своєю. Галині Йосипівні підкотило вже під п'ятдесят, і яскраве сонячне проміння безжально викривало всі вади її тіла - аж до найдрібніших прищиків та печінкових плям. Який інтерес для самодіяльної художниці могли мати відвислі груди, опуклий живіт, широкі целюлітні стегна, розкошланий лобок і всіяна зморшками шия? Певно, що ніякого, але ж Галина Йосипівна не була реалісткою, її малюнки (до картин, виконаних олівцем на аркушах формату А4, зображення не дотягували) були схематичні, загальні й такі ж далекі від натури, як і твори карикатуриста.
Дивлячись на свої обвислі від материнства груди, Галина ЙОСИПІВНА вправними рухами олівця змальовувала високі юні перса із задерикуватими пинками, яких не смоктала не те що дитина, а, певно, ще й жоден коханець. Утім,…