Advertisement

Натюрморт в стилі vanitas

Данило МОКРИК  (новели)

- Чого ти вічно всього боїшся? – часто питали мене батьки.

З того, що на такі запитання відповіддю, як правило, було лише мовчання, вони висновували, що мені нічого сказати. Насправді такий висновок був настільки далеким від правди, наскільки це взагалі можливо: сказати мені якраз було стільки всього, що просто неможливо було вибрати, з чого почати пояснення – до того ж, в мене не було найменшого сумніву, що їм ніколи не вистачить терпіння, аби вислухати мою аргументацію у всій її монументальній повноті.

Крім того, вони помилялися в головному, засадничому пункті: мій «вічний» страх стосувався зовсім не всього, а тільки смерті. Мабуть, у цьому мене можна зрозуміти. Посудіть самі: чи можна не боятися смерті, коли лише протягом одного року у мами твоєї однокурсниці на рівному місці діагностують рак легенів у неоперабельній стадії (це – при тому, що вона за все своє життя не викурила жодної сигарети!), твій хороший знайомий ні з того, ні з сього одного вечора помирає в себе вдома від серцевого нападу (при тому, що він – кардіолог!), твій колишній однокласник втопає в морі під час рядового літнього відпочинку, а після всього цього ще й зненацька помирає твій сусід?

Все це сталося, та й то – тільки в моєму безпосередньому оточенні. А скільки повідомлень про смерті ми отримуємо з третіх, четвертих рук, з засобів масової інформації, врешті-решт? Тут – ціла сім’я, навіть не встигнувши як слід усвідомити, що відбувається, чадіє через несправну газову колонку; там – на когось падає підключений до струму дріт; ще десь – Богові душу винного підлітка заради нещасної сотні гривень вбиває зграя п’яних однолітків…

Протягом усього свідомого життя мені здавалося, що треба бути або зовсім дурним, або зовсім сліпим, щоб не помічати, наскільки смерть багатолика і всюдисуща (у цьому плані з нею, на мій погляд, міг конкурувати хіба один лише Господь – і то, конкретних, так би мовити, «намацальних» проявів її дії я бачив незрівнянно більше, аніж проявів божественного). 

Тут, до слова, треба повною мірою віддати належне і моїм батькам. Чи то їм таке диктував неписаний, але непохитний кодекс галицького піклування про дітей, чи то вони самі виробили собі такий підхід до виховання, але турбота про своє чадо з їхнього боку з самого початку виливалася насамперед у неперервні попередження про усі мислимі смертельні небезпеки, які могли чигати на мене не те, що у світі, а в радіусі десяти метрів від нашого під’їзду. Причому свої перестороги – чи з виховною метою, чи цілком спонтанно – вони мали звичку доповнювати шаленою кількістю яскравих образів, які моя дитяча психіка спрагло вбирала в себе у всьому їх різноманітті.

- Не вибігай на вулицю – попадеш під машину, кишки тільки шваркнуть! – навчав мене батько, як тільки зовсім ще малий я збирався надвір погратися із сусідськими дітьми.
- Переходь вулицю обережно – потрапиш під трамвай, ми тебе потім не зберемо, - просила мати, споряджаючи мене в магазин за хлібом.

- Ну і куди ти до тої собаки поліз?! Зараз як наскочить на тебе, відгризе тобі голову – будем безголового хоронити! – кричала вона, коли бажання налагодити стосунки із братами нашими меншими вело мене до якогось чергового бездомного псиська. Ну і так далі…

Чи можна було після такого травматичного виховання не почати «вічно всього боятися»? Вже згодом, підрісши, порівнюючи свій дитячий досвід із розповідями знайомих та друзів, я виявив, що в дитинстві мені зовсім не була притаманна звична для переважної більшості дітей «фішка» - образившись на батьків, лягти собі десь обличчям до стінки і думати: «От раз вони всі – такі уроди, то я візьму зараз і вмру, а вони потім нехай ридають з горя до самої старості». Таке мені ніколи навіть в голову не приходило, і невиконання цього майже обов’язкового пункту дитячої програми я однозначно пояснив собі отим батьківським виховним залякуванням. 

Власне, якраз посиланням на особливості їхніх педагогічних методів можна було й відповісти на згадуване запитання моїх батьків – чесно кажучи, декілька разів така відповідь вже була готова зірватися з моїх вуст, але в останній момент я все ж-таки не давав їй волі, розуміючи, що нічого, крім мовчазної образи або гучного конфлікту – залежно від настрою і розташування зірок на небі – таким чином досягнути не вдасться. Крім того, вважати коренем зла лише батьків теж було б з мого боку несправедливим. Правда в тому, що, отримавши від них відповідну базу, я далі прекрасно давав собі раду з розбудовою своїх страхів, чи то пак страху, самостійно. 

Але те, що ти живеш з якимось страхом двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, не означає, що до нього обов’язково звикнеш і приймеш, як належне. Усвідомлення, що страх перед смертю починає межувати в мене з патологією, прийшло до мене десь у підлітковому віці. Чисто задля художнього елементу хотілося б тут, звичайно, вказати на якийсь окремий кульмінаційний випадок, свого роду катарсис, завдяки якому я вирішив, що переступив межі норми – скажімо, розповісти, що через страх втопитися я однієї літньої ночі не зміг полізти в озеро разом з дівчиною, яка страшенно мені подобалася, і тупо стояв на березі, дивлячись, як вона купається у світлі місяця одна і згоряв від сорому через її насмішки. Насправді, якщо мені не зраджує пам’ять, нічого такого не було, життя просто тривало, і кожен свій наступний крок по ньому я робив дедалі обережніше. Виходячи на вулицю взимку, я намагався триматися на безпечній відстані від дахів, з яких у будь-який момент на мою голову міг впасти смертоносний шматок льоду, і від краю дороги, до якого ожеледиця могла несподівано занести авто з необережним водієм за кермом. Влітку, в час спеки, старався не ходити довго під прямим сонячним промінням, щоб не наражатися на небезпеку сонячного удару, і не їздив з однокласниками на озера і загалом на природу, де можна було втопитися, нахапатися енцефалітних кліщів чи втрапити в якусь іншу летальну халепу. В будь-яку пору року, тільки-но побачивши десь прямо по курсу бездомного пса, одразу зміщував траєкторію свого руху якомога далі від нього – до материної науки про відгризену голову додавалася ще книжково-телевізійна наука про жахи сказу та інших інфекцій, спричинених випадковим укусом. Тримався якомога далі від газових колонок і трансформаційних будок, країв перонів на вокзалах і у метро, людей, явно хворих на щось потенційно заразне, і темних провулків, в яких на мене могли чекати маніяки і агресивно налаштовані грабіжники.

Чисто задля того, аби ви мали повне уявлення про усю, так би мовити, глибину проблеми: навіть оті «листи щастя», що іноді приходять на електронну почту, в яких невідомий автор обіцяє здійснення найзаповітнішої мрії, якщо їх розіслати п’яти чи десяти друзям, і страшну смерть, якщо їх проігнорувати, я про всяк випадок розсилав. Не тому, звісно, що сподівався на здійснення мрії, а «від гріха подалі».

Не знаю, може, з боку це й може комусь здатися більш-менш нормальною поведінкою, лише злегка гіпертрофованим виявом інстинкту самозбереження, але, як вже було сказано, десь в пізньому підлітковому віці така перманентна обережність перестала мене влаштовувати і стала здаватися мені хворобливою. Либонь, це можна було пояснити і звичайною тінейджерською переоцінкою своїх цінностей і себе самого, але тоді подібним аналізом мені ніколи було займатися – хотілося просто змінитися, і все. Рішення я почав шукати у різноманітній психологічній та езотеричній літературі, яка у той час якраз почала набувати дедалі більшої популярності і доступ до якої Інтернет пропонував необмежений.
В рамках свого пошуку я перевернув, без перебільшення, гори цифрових книжок, але спочатку не знаходив для себе нічого особливо цікавого чи прикладного. Найчастіше мені траплялися чисто теоретичні, умоглядні трактати про природу страху смерті, здебільшого геть позбавлені хоч найменшої практичної користі. Нерідко вони містили й зовсім абсурдні, на мій погляд, твердження. Скажімо, центральною ідеєю монографії одного авторитетного західного психоаналітика була теза, що насправді людина може боятися чого завгодно, тільки не смерті, бо якраз смерть відсутня у її досвіді і недоступна для її розуміння – мовляв, в дійсності люди бояться аж ніяк не смерті, а якихось інших речей, які в них з тієї чи іншої причини з смертю асоціюються: темряви, холоду, самотності, замкнутого простору, тощо. Ця книга, як і десятки інших, в яких автори намагалися мені пояснити, що «насправді» я боюся зовсім не того, про що думаю, чи, до прикладу, що смерті не потрібно боятися взагалі, бо це – лише початок нового, кращого життя, без вагань видалялися мною з жорсткого диску комп’ютера. 

Особливих результатів мій пошук не приносив десь зо два роки, впродовж яких завершилося моє шкільне життя і почалося життя студентське. Але, як відомо, коли чогось активно шукаєш, то рано чи пізно обов’язково хоч щось таки знайдеш. У моєму випадку це «щось» одного вечора – точно пам’ятаю, що це була середина жовтня – матеріалізувалося в пораду якогось чергового чи то психолога, чи то гуру-езотерика, згідно з якою для остаточного і безповоротного подолання страху смерті слід якомога яскравіше уявити собі найстрашнішу можливу смерть – і пропустити її крізь себе, відчути «усіма фібрами своєї душі» (так було написано в книзі). Називалося це все «Ритуалом смерті». Вже не скажу зараз, чим, але чимось мені такий рецепт дуже сподобався – і якраз тут у моєму житті таки стався кульмінаційно-переломний момент, про який можна розповісти, не кривлячи душею.

Тільки-но прочитавши цю пораду, я, не гаючи часу, ліг на ліжко, заплющив очі і почав собі уявляти, що помираю. Підійшов до справи я по-серйозному, випустивши із своєї уяви цілу армію отруйних павуків, зміїв та іншої нечисті, «підпаливши» ліжко, переконавши себе у тому, що зараз в кімнаті закінчиться повітря, і уявляючи собі, як моє тіло і мої нутрощі повільно, міліметр за міліметром ріже на шматки гострий ніж убивці. Як і попереджав автор цієї «техніки», вже за хвилину мені стало так страшно, як до того не було ніколи в житті, і я, керуючись його настановами, зібрав усю свою мужність, аби втриматись на місці і пройти через породжене моєю уявою пекло.

Очевидно, в якийсь момент моя підсвідомість включила свої захисні механізми, відключивши мене, бо очі я врешті-решт відкрив тільки на наступний ранок. Це, втім, не означає, що усю ніч мені пощастило провести у солодкому забутті – якраз навпаки, увесь цей час мене мучили кошмари, я «помирав» без кінця і краю, так жодного разу і не довівши цей процес до кінця. Жах, який супроводжував ці страхітливі марення, з моїм поверненням до свідомості не зник, а, можна сказати, лише посилився.

На той час я уже жив хоч і недалеко, але окремо від своїх батьків, які з досягненням мною повноліття розщедрилися на по-справжньому королівський подарунок – цілу двохкімнатну квартиру. В ній я і просидів наступні три дні, безпорадно борсаючись у безмежному океані своїх страхів і захлинаючись то одним, то іншим непідконтрольним мені видінням власної смерті. Не могло бути й мови про те, щоб вийти надвір, бо вже за дверима – цього я був певен – на мене чекала ціла зграя кровожерливих вбивць, чи бодай на кухню, де на стіні висіла завжди готова до вибуху смертельна машина – газова колонка, тож впродовж цих трьох днів я навіть нічого не їв.

На щастя, у шухляді мого нічного столика знайшлася пляшечка валер’янки, яка на третій день допомогла мені трохи прийти до тями. Але, мабуть, найбільша заслуга у моєму порятунку від божевілля та голодної смерті належала все-таки колишньому однокласникові Олегові, який ні з того, ні з сього вирішив зайти мене провідати, і, побачивши мій стан, подзвонив до моїх батьків, які негайно приїхали і забрали мене до себе.

За два-три тижні я більш-менш оклигав, але щось у мені після цього випадку зламалося, і мій страх смерті змінився. Мало того, що він став сильнішим – після такого невдалого експерименту чогось іншого годі було й сподіватися – так ще й змінилася і його природа: якщо до того часу найбільші небезпеки для свого життя вбачалися мені у зовнішніх чинниках, то після того випадку найбільш реальними почали здаватися насамперед внутрішні загрози, приховані у моєму власному організмі.

Чому так сталося, я до ладу пояснити не зможу – незважаючи на масу прочитаної мною літератури, я, все-таки – не психолог. Можу лише припустити, що певним чином здійснений мною «ритуал вмирання» таки спрацював і частково послабив вплив на мене тих конкретних страхів, які я на себе напустив, натомість звільнивши місце для інших, або що моя підсвідомість потрактувала цей ритуал як спробу самознищення і виснувала, що найбільшу небезпеку для себе становлю я сам – але це, наголошую, лише припущення, позбавлені належного наукового підґрунтя.

Так чи інакше, з того часу головним джерелом смертельної небезпеки для мене стало моє тіло з усіма його хворобами, інсультами-інфарктами, тромбоутворенням, заворотами кишок і іншими непередбачуваними вибриками.

Пам’ятаю, що того ж дня, коли батьки забрали мене до себе додому, лягаючи спати, я звернув увагу на те, як голосно б’ється моє серце, як пульсує кров у моїх артеріях на руках та на шиї, як вона бухкає в моїх скронях – і злякався, що будь-якої миті цей життєдайний ритм може припинитися. Тієї ж ночі серце різко і остаточно перестало бути для мене центром життя, і перетворилося на бомбу, яка розмірено тікає тільки для того, щоб з кожною секундою наближатись до неминучого вибуху.

Навіть після того, як я оговтався від нервового зриву (саме так мій стан охарактеризували лікарі, яких батьки викликали мене обстежити), моя увага до власного серця не ослабла. Щодня, щохвилини його діяльність перебувала під постійним контролем моєї свідомості, і часто достатньо було лише легкого поколювання у лівій частині грудної клітки, щоб мене охопила паніка. Найважче мені давалися вечірні та нічні години, коли вже не залишалося на що відволікатися – особливо, коли надходив час готуватися до сну. Лежання на ліжку в очікуванні сновидінь стало справжнім випробуванням для моєї і без того вимученої психіки: я чув кожен удар у своїх грудях, намагаючись переконати себе в тому, що він не лунає занадто голосно чи занадто тихо, буквально усім тілом відчував, як легенька ударна хвиля від моїх грудей розходиться по постелі, і як би не хотів спати, не міг дозволити собі послабити контроль над серцебиттям бодай на одну хвилину. Десь всередині мене жило абсурдне, але міцне переконання, що лише завдяки моїй пильній увазі серце продовжує належним чином виконувати покладені на нього природою функції, і досить мені послабити її хоча б на мить, як воно почне витворяти невідомо що. Нерідко я зовсім ненадовго провалювався в сон, дозволяючи собі забути про свою варту – і тут же з жахом прокидався, бо мені здавалося, що в моїх грудях запанувала тиша.

Чи спадало мені на думку щось робити для того, аби моє серце і тіло загалом ставали здоровішими? Так, звичайно, що спадало. Однак кожного разу, коли я брався робити якісь вправи, на моєму шляху ставала інша непереборна перепона – страх, що власне цих вправ моє серце і не витримає. Особливо спортивним я ніколи не був, тому природно, що вже через 10-15 хвилин занять аеробікою чи іншими кардіостимулюючими вправами мені починала паморочитися голова, а в грудях з’являвся тупий біль. В моїй голові одразу виникав сюжет з серії «іронія долі» - мовляв, намагаючись віддалити смерть від серцевого нападу молодий чоловік тільки його приблизив – і я відступав.

Зрештою, ходив я і до лікарів – вірніше, до лікаря. Мій двоюрідний брат працював кардіохірургом в обласній лікарні, і хоч особливих родинних контактів ми не підтримували, було б дивно, якби рано чи пізно я не навідався до нього з проханням зробити мені кардіограму та «ехо».

- Скільки тобі років? – запитав він мене, і, почувши у відповідь: «Дев’ятнадцять», засміявся, - Щоб в такому віці були проблеми з серцем, це треба, щоб було щось екстраординарне. А якби таке було, ти б про це вже давно знав.

Піддавшись на мої наполягання, він все-таки обстежив мене усіма можливими способами – щоправда, не виявляючи при цьому, на мій погляд, належної серйозності. Так, привівши мене на ЕКГ, він пояснив своїй колезі: «Ось мій брат, хоче знайти в себе хворобу», тим самим піднявши в мені хвилю сорому та мовчазного обурення.

Жодне з обстежень не виявило в мене щонайменших відхилень від повної норми, але довіряти їм, зустрівши таке легковажне до себе ставлення, я не міг. До того ж, я добре знав, наскільки некомпетентними у діагностиці бувають наші лікарі: якраз нещодавно у мами моєї однокурсниці після декількох помилкових діагнозів «перестуда» та «запалення легенів» виявили рак, причому саме через оті помилки виявили занадто пізно для того, щоб операція ще могла її врятувати.

Втім, може бути, що іще декілька ідентичних діагнозів від інших лікарів змогли б мене переконати в тому, що серце вірою і правдою служитиме мені ще довго-довго, і тим самим змусили б винести на перше місце у списку смертельних загроз моєму життю щось інше – до прикладу, ту ж онкологію – якби Всесвіт раптом не вирішив наді мною досхочу познущатися. Жодними іншими намірами вищих сил те, що люди навколо мене раптом почали мерти, як мухи, я пояснити не можу.

Почалося усе з того, що влітку мій найкращий друг ще зі шкільних років, Володя, поїхав з компанією відпочивати на Чорне море і втопився. У вивчення причини смерті ніхто надто не заглиблювався, бо вона видавалася більш, ніж очевидною, однак його мама припускала, що Володю «схопило серце», коли він купався. Хоч в неї, наскільки можна було зрозуміти, не було вагомих підстав вважати, що в сина з серцем було щось не те, мною це сприймалося як доказ, що навіть в такому ранньому віці серцеві хвороби цілком можливі, а відтак – як беззаперечне спростування усього, що стверджував мій двоюрідний брат.

Не минуло й двох місяців, як помер іще один мій товариш, цього разу вже не одноліток, а старший від мене років на 15 чоловік, з яким ми часто ходили разом грати у більярд – попри різницю у віці, нам було цікаво разом, і він, схоже, відчував до мене якийсь батьківський потяг… Словом, якось увечері дружина знайшла його бездиханне тіло вдома у коридорі, і тут вже встановлена патологоанатомами причина смерті не залишала простору для альтернативних версій – він помер від серцевого нападу. Чорний гумор долі проявився у тому, що він був кардіологом, і саме до нього я збирався звернутися за наступним діагнозом.

Тут зайве, мабуть, пояснювати, яку тривогу викликали у мене ці дві трагедії. Так, з мого боку це було вкрай егоїстично, але, стоячи як на першому, так і на другому похороні, я не міг змусити себе до сильного співчуття близьким померлих – усе відведене для емоцій місце в мені займали нав’язливі думки про те, що вже невдовзі отак, лежачого в труні, через підступні вибрики організму ховатимуть мене, і мені, далебі, коштувало чималих зусиль, аби просто втримати себе в руках і не піддатися інстинктивному бажанню втекти і заховатися кудись, де смерть не змогла б мене знайти.

Іще через декілька місяців помер мій сусід по поверху, дуже доброзичливий, але самотній старший чоловік, пан Степан – оскільки він жив сам, то знайшли його мертвого лише через декілька днів після того, як усе сталося, та й то тільки завдяки як правило не в міру турботливій сусідці, яка цього разу, перейнявшися тим, що пан Степан щось давно не з’являвся на своєму балконі, виявилася права. Що саме з ним сталося, я так достеменно ніколи й не довідався, але за замовчуванням вирішив, що й тут, знову ж-таки, не обійшлося без серця. Того ж вечора, коли знайшли пана Степана, страх знову повністю захопив мою свідомість, поваливши усі зведені раціональним інтелектом захисні редути.

Відчуття повного безсилля, неможливості хоч якось допомогти собі врятуватися, яке навалилося на мене тоді, було дуже схожим на те, що мені вже одного разу довелося пережити внаслідок невдалого експерименту з психотехнікою – тільки ще сильнішим. Мені видавалося, що смерть грається зі мною, ходячи по колу і торкаючись своєю кістлявою рукою людей навколо мене, і що це коло стає дедалі вужчим. Мені здавалося, що її холодний подих уже зовсім поруч, і що для мене визначена роль наступної її жертви. Врешті-решт я довів себе до враження, що помираю вже тут і зараз, що мої руки та ноги холонуть і терпнуть, а мою голову наповнює остання порожнеча. Зібравшись з останніми силами, на тремтячих, підкошених ногах я дошкандибав до своїх батьків і лише там трохи заспокоївся – за дитячою пам’яттю, їхня близькість дарувала мені почуття бодай відносної безпеки.

В батьків я цього разу залишився рівно на п’ять тижнів – після того, що сталося з сусідом, мені страшно було навіть думати про те, щоб повернутися до своєї квартири і жити в ній одному. Самих моїх батьків також влаштовувало те, що їхній син знаходився поруч. Нехай відповідей на свої «Чого?», «Чому?» і «Навіщо?» вони від мене не отримували, їх заспокоювало те, що на їхніх очах я, як вони казали, «відживав». Моя щоденна боротьба зі смертю виражалася в непомітних для них речах – скажімо, в тому, що щопівгодини я вставав і робив легку розминку, аби покращити кровообіг і убезпечити свою кровоносну систему від утворення тромбів, в дуже обережному і ретельному прожовуванні їжі, аби часом не задихнутися, чи прокладанні своїх маршрутів якомога далі від потенційно небезпечних предметів побутового вжитку – і, відтак, не могла їм дошкуляти.
Більше задля того, аби зробити їм приємне, аніж керуючись надією на якийсь вагомий результат, я у той період навіть зважив на їхні вмовляння і, переборовши свою сформовану після невдалого досвіду із книжками недовіру до психології як такої, пішов на терапію до психоаналітика. Ця пригода, щоправда, тривала зовсім недовго – лише три сеанси, впродовж яких сивочолий доктор психологічних наук вперто втовкмачував мені виключно дві речі: по-перше, що я – невротик, і по-друге, що страх смерті – це нормально, і тут немає чого перейматися. Марнувати свій час на подібне переливання із пустого в порожнє, поки моє серце невпинно продовжувало вести свій зворотній відлік, мені здавалося просто неприпустимим.

Десь у цей момент, ви, напевне, очікуватимете стандартного сюжетного повороту, який дасть моїй історії розв’язку і пояснить, чому про всі свої страхи я говорю у минулому часі: мовляв, якось я повертався додому і зустрів милих людей, які запропонували мені вивчати Біблію, погодився, пізнав Бога, і Він звільнив мене від всіх моїх внутрішніх демонів. Ні, моя розповідь – не агітаційна проповідь навернутого «блудного сина». Нічого такого не сталося. Ба більше, я не можу з усією щирістю про себе сказати, що віра в Бога хоч колись у моєму житті була мені притаманною. По правді кажучи, не виключено, що в цьому теж крилася принаймні одна із причин того невимовного жаху, що його в мене викликали думки про смерть: віруюча, по-справжньому віруюча людина переконана у тому, що її чекає після завершення земного шляху – мене ж це благо обійшло стороною. Змусити себе повірити в загробне життя я ніколи не міг – як, зрештою, не міг прийняти і моторошну думку про те, що одного дня усім, що від мене залишиться на цій землі, буде зайвий запис у контактній книзі на мобільних телефонах людей, які мене знали…

Не буде в цій історії і голлівудського хепі-енду на кшталт «якось я повертався додому і зустрів милу дівчину, познайомився з нею і закохався, відчув повну готовність у будь-який момент віддати за неї своє життя, і любов зцілила мене». Це, можливо, було б по-своєму гарно, але в реальності навряд чи могло трапитися – та я про таке і не мріяв.
Правда набагато більш проста і суха: я помер. Помер тихо-мирно, в домі у своїх батьків, вночі, нікого зайве не потурбувавши.

Якщо в моєму теперішньому стані ще є місце для таких почуттів, як роздратування, то дратує мене хіба що те, що помер я уві сні, так нічого не усвідомивши і не відчувши. Стільки часу я готувався до цього моменту, стільки фантазії витратив на те, щоб передбачити і попередити різні варіанти своєї смерті, врешті-решт, настільки повно і беззастережно присвятив своє життя намаганню не вмерти, що, можна сказати, і не пожив як слід – і навіть моя смерть проковзнула мені крізь пальці. Про неї саму я так нічого і не дізнався – не знаю навіть, чи правда, що в останню мить кожен бачить перед собою усе своє життя від самого початку, бо саме в ту мить я дивився зовсім інше кіно – безсенсовний сон, зміст якого не становив би особливого інтересу навіть для Фройда.
Що стало причиною моєї смерті? Боюся, відповіді на це не знайшли навіть медики, які оглянули моє тіло. Гадаю, що справа була все-таки не в серці – радше маю нічим не підтверджене відчуття, що в моєму випадку смерть виконала «чисту роботу», не залишивши зачіпок, які дозволяли б її відстежити. В мене самого є декілька припущень щодо причини моєї смерті, скоріше метафізичних, аніж наукових. Цілком може бути, наприклад, що того доленосного вечора, коли я наважився на психологічний експеримент з катарсисом і чи то втратив свідомість, чи то заснув, я таким чином знічев’я запрограмував себе саме на смерть уві сні – про те, що механізм подібного самопрограмування в людській психіці існує, було детально пояснено в одній з прочитаних мною книг. Інше можливе пояснення полягає в тому, що я настільки зненавидів свій організм через небезпеки, які на мене чатували в його надрах, що в якийсь момент він просто відмовився мене обслуговувати. З тієї ж опери й припущення, що думки про смерть настільки заволоділи мною, що мій зв’язок із життям поступово ставав все тоншим і тоншим, поки врешті-решт не урвався зовсім. Чесно кажучи, чи правильна якась із цих трьох версій, а чи причина – в чомусь іншому, мені зараз абсолютно байдуже. У цьому сенсі, либонь, я таки знайшов певний спокій.

Взагалі, те, як все закінчилося, теж може на перший погляд здатися таким собі хепі-ендом – не зовсім, щоправда, голлівудським, але цілком в дусі поширених на наших теренах переконань – і хтось міг би сказати про мене: найгірше, те, чого він настільки боявся, вже трапилося, і тепер його стражденна душа знайшла мир. Щось подібне запросто могло пролунати і на моєму похороні. Однак насправді мир мені дарований не був, про що може свідчити хоча б те, що я продовжую промовляти, зародившись ідеєю в голові іншої людини і змусивши її до того, аби вона виклала мою історію на папері.

Так, за всіма канонами жанру смерть мала б звільнити мене від земних турбот, що супроводжували мене впродовж життя – і так, напевне, сталося б, якби я не потрапив у полон до своїх страхів так само безнадійно і безвихідно, як хтось інший потрапляє в полон до своїх бажань.

Деякі страхи, як і бажання, можуть здійснитися лише один раз, і тому смерть позбавила мене змоги випити до дна усі ті гіркі чаші, які стільки років малювала моя уява. Навіть якби вона не прийшла до мене такою по-шпигунському підступною ходою, і я зустрів би її при повній і ясній свідомості, вона торкнулася б мене лише один раз – а я ж за своє життя був одержимий страхами перед стількома іншими можливими дотиками… Словом, по-справжньому звільнитися я міг би, лише на власному досвіді відчувши кожен із них, пізнавши, що означає бути збитим машиною, ураженим блискавкою, спаленим електричним струмом, пожертим раковою пухлиною, захопленим зненацька серцевим нападом – і порівнявши, наскільки мої уявлення про них відповідали остаточній істині. Чи ж не було б по-своєму навіть справедливим, якби воїн, що поклав своє життя на боротьбу з невидимими ворогами, насамкінець зустрівся з ними усіма?

Цього не сталося, тому я залишаюся в неволі. І найбільше мучить мене те, що за такого розкладу без відповіді тепер залишається вже моє запитання: «Який сенс був у моєму житті, якщо майже все, чим я жив, не здійснилося і не могло здійснитися?».

Я не очікую, що відповідь на нього знайдете ви – та й, зрештою, яка б мені від цього була користь. В теперішньому стані мені лише сподіватись, що все-таки є Той, кому відповіді на такі запитання знати належить, і вірити, що наразі Він відповідає мені тишею тільки тому, що має занадто багато всього сказати, а не тому, що сказати Йому просто нічого…

Патріотичне екстазі

…Поки ти лежав на дивані, занурюючись у море нових, штучно індукованих відчуттів, Ігор непомітно розташувався навпроти на підлозі. Тепер він не зводить з тебе уважного і трохи стурбованого погляду.
- Тобто ти все-таки любиш Україну? – питає він, продовжуючи розмову з того місця, де вона обірвалась, за твоїм суб’єктивним відліком часу, вже цілу вічність тому.
Ти підводиш голову і дивишся на нього майже закохано. Твої очі, вірніше – твої широченні зіниці самі говорять йому про все, що в цей момент будь-кому потрібно було б про тебе знати.
- Звичайно, люблю. Ще й як люблю. І лани її широкополі, і Дніпро, і кручі… і навіть її покручів я також люблю, - відповідаєш, реагуючи виключно на слово «любов» і кайфуючи навіть не стільки від змісту, скільки від форми і звучання власних слів, після чого кладеш голову назад на бильце.
- Покручів? – не розуміє він. Очевидно, йому не надто комфортно спілкуватися із чуваком, свідомість якого за всіма ознаками просто розносить від надміри серотоніну. Ну, або ж – як варіант – йому просто бракує подібного досвіду.
- Так, покручів. Моральних. Ось я наведу тобі приклад із своєї, так би мовити, практики. Ти колись звертав увагу, скільки на мене бочку котять в коментарях до моїх статей? Я вже мовчу про те, скільки там кричать, що я продався, причому щоразу комусь іншому. Чесне слово, якби ці всі коментарі зібрати разом в антологію і прийняти за істину, то вийде, що я вже декілька разів встиг по колу продатися всім нашим політичним силам. Гуртом і вроздріб. Я навіть думаю іноді, що якби мені дійсно платили за кожен такий «явно замовний» текст хоча б по сто баксів, я б уже давно забезпечив собі хорошу річну відпустку… Але я все одно не можу їх, отих читачів, не любити, розумієш? Я ж для них пишу!
Аґапе врешті остаточно накриває тебе з головою, і ти буквально фізично відчуваєш, як прочиняються безмежні простори твого серця, готового прийняти в себе і зігріти усіх-усіх українських моральних покручів, читачів-коментаторів – у тому числі. Твій вихолощений і зневоднений метамфетаміном організм все-таки спромагається народити сльозу щастя, яка починає повільно сповзати кудись в бік вуха.
Схоже, втім, що Ігоря монолог не надто вражає, бо він каже:
- Взагалі-то ми усі пишемо не для когось, а для самих себе. Це – аксіома.
Незважаючи на те, що тебе вже зовсім порядно «маже» (нарешті в колесі виявилося більше MDMA, ніж домішків – ти вже й не думав, що такі іще досі трапляються), ти героїчно підіймаєш голову з бильця дивану і знову спрямовуєш на нього ніжні чорні діри своїх зіниць.
- Колего, - кажеш ти, - Колего, це – неважливо і неправда. Важливість і правда – в іншому. Якщо ти називаєш, вважаєш себе патріотом, то маєш любити свою країну такою, як вона реально є, а не такою, якою вона колись була чи якою ти б хотів її бачити у майбутньому. А «любити» означає приймати її пакетно з усіма недоліками. І покручами. Подай мені, до речі, води.
- Може, ти й політиків українських любиш, га? – скептично питає він, слухняно підводячись і підносячи тобі пляшку мінералки. Взагалі ти б не проти попросити його ще й одразу напоїти тебе якось, але навіть у своєму поточному стані усвідомлюєш, що це, мабуть, було б вже занадто. Йому і так з тобою нелегко, тому ти все-таки даєш собі раду самостійно.
- Люблю. По-своєму, звичайно, але люблю, - відказуєш ти категорично, наповнюючись водою і додатковим блаженним екстазом від відчуття, з яким твоє тіло її приймає.
- Знаєш, без образ, але твої тексти не справляють на мене враження написаних отакою-от просвітленою людиною, сповненою любові. Радше вже сповненою гіркоти, образи і злості. Якщо ти їх справді любиш, то чого ж так кидаєшся на них у кожному тексті, як бик на червоне?
Ти відповідаєш не одразу – для тебе якраз настав той піковий момент, коли думками і образами ти насолоджуєшся не менше, аніж розмовою. Тому ти поринаєш у яскраве море своїх асоціативних зв’язків, і лише через деякий час повертаєшся звідти з виловленою відповіддю.
- Слухай так. Я не завжди розумів, чому це священик в церкві запрошує прихожан молитися за політиків чи за владу. Я думав: чого за них молитися, якщо вони такі покидьки, і що взагалі кесарю робити в домі Божому? А потім до мене дійшло: ми молимося за них не для того, щоб їм було добре, а сподіваючись, що на них зійде Дух Святий і наставить їх на путь істинний. Доганяєш?
- Начебто, - відказує він якось непевно.
- Ну от і я пишу не для того, щоб зробити їм добре, а щоб зробити їх добрими, - пояснюєш ти про всяк випадок таким тоном, ніби він зараз же має витягнути цитатник і записати твій новий «афоризм».
- І з цього якось випливає, що ти їх любиш?
- Ненавидьте гріх, грішників – любіть, - промовляєш ти вагомістю баптистського пресвітера на недільному зібранні. Релігійна тема тебе нехай ненадовго (в принципі, в тебе зараз нічого й не може бути надовго, крім любові), зате міцно приколола.
- А взагалі, розкрию тобі одну фішку, - кажеш, ліниво тягнучись за сигаретою, - Коли я пишу, скажімо, так звану «аналітику» чи колонку, то насправді у мене навіть немає якоїсь однієї своєї точки зору. Я бачу одразу декілька можливих поглядів на проблему, із зовсім різними оцінками, і кожен із них цілком… ну, гармонійний, скажімо так. І як я серед них вибираю той один, що подаватиму як свій, я, чесно кажучи, навіть поняття не маю. Часто мені здається, що це не я його обираю, а він мене. То, може, це не я люблю критику, а вона любить мене?
Сигарета йде тобі із не меншою приємністю, аніж вода – зрештою, як і будь-що інше у цей момент, здатне апелювати до твоїх тілесних відчуттів. Але те, що тебе почало злегка заносити у психоделічний кювет, означає, що зворотний відлік часу до завершення кайфу стартував. І нехай в цілому ти цим, звичайно, поки ще не переймаєшся – в тебе ж є таке чудове «тут і зараз»! - якийсь незалежний спостерігач всередині твоєї голови відзначає для себе цей потенційно переломний момент і примушує тебе закинутись іще половинкою колеса.
- Старий, ти, звичайно, не ображайся, але тобі не здається, що це не ти зараз говориш про це все, про любов, про патріотизм і так далі, а таблетка? – каже Ігор, спостерігаючи, як відламана тобою половинка зникає у твоєму роті.
Якби твою свідомість не розплющило під натиском сили-силенної інтенсивних відчуттів, ти б точно помітив, що його дискомфорт досить давно переріс у роздратування, і це запитання вже деякий час буквально висіло у повітрі. Однак вже що-що, а спостережливість до переліку твоїх чеснот сьогодні ввечері не належить.
- А чи знаєш ти, друже, що у 50-ті роки в американській армії пробували використовувати екстазі як сироватку правди? Експерименти, правда, визнали невдалими, але я думаю, що вони просто очікували іншого результату: замість бажаної експериментаторами об’єктивної правди люди під дією коліс видавали правду суб’єктивну, про свій внутрішній світ, свої думки. Екстазі просто знімає з тебе усю внутрішню полову, всі ці блоки комплексів, які заважають тобі побачити істинне зерно власних почуттів. І тепер я просто щиро кажу тобі все, що дійсно думаю – ми ж про це говоримо, правда?
Можливо, він не залишається задоволеним твоїм черговим просторим монологом. Можливо навіть, що цей монолог лише додатково переконує його у тому, що ти зараз – не ти, бо ж у тверезому стані йому від тебе ще оди наркотикам чути не доводилося. Все це, однак, для тебе й далі залишається поза полем зору, бо очі твої щільно закриті вуаллю власних думок. І ти продовжуєш цідити свою проповідь крізь стиснуті наркотичним спазмом щелепи:
- Згадай, друже, загадай, якими прекрасними і щирими були українці під час «Помаранчевої революції». Тоді вони також очистилися від полови буденних проблем і постали справжніми – такими, якими вони є. Браталися, допомагали, любили одне одного – це той самий стан, що й від екстазі. І-ден-тич-ний. Але ж ти не казав тоді, що все це не вони робили, а наколоті апельсини, правда? То давай ти не будеш такого робити й зараз, о’кей?
Тепер тебе загортає у вир помаранчевих спогадів, і перед твоїми очима проноситься навіть не стільки власний досвід, скільки чомусь кадри з кліпів Марічки Бурмаки і Тартака. Поки Ігор сидить та думає над тим, що ти щойно сказав, твій організм, підтриманий мінералкою, народжує іще одну сльозу щастя, яка повторює шлях до вуха, прокладений її попередницею.
- Господи, ну нормальні ж люди, нормальна країна… Це ж просто несправедливо, що в нас постійно все не так…, - шепочеш сам до себе розчулено. І тут ти раптом відчуваєш несподіваний прилив творчої енергії, ніби сам Бог, до якого ти мимоволі і геть бездумно звернувся, дійсно почув цей твій шепіт і наказав тобі: «Пиши!».
О, так, саме це ти зараз і зробиш – ти сядеш і напишеш! Все, що ти писав до цього, було не тим, не таким, як воно має бути. Тепер ти знаєш, сьогодні ввечері ти зрозумів усе! Ти напишеш колонку, ні – навіть не колонку, а статтю, а потім – книгу, ти обов’язково напишеш книгу, і почати мусиш саме сьогодні, саме зараз!
- Слухай, дякую тобі, ти підкинув мені шикарні ідеї. Я йду попишу трохи зараз, я мушу вже все це оформити, щоб не втекло. Займись собі чимось, добре? – кажеш ти до Ігоря збуджено, водночас неспішно, але рішуче переносячи своє тіло у вертикальну позицію.
Він дивиться на тебе здивовано, але сприймає новину із полегкістю і навіть певною вдячністю – либонь, почасти тому, що тепер йому не доведеться з тобою спілкуватися, а почасти через те, що він давно уже стомився – година, як не як, пізня – і зможе собі трохи подрімати на звільненому тобою дивані. Адже якщо ти чимось займешся, то нарешті перестанеш вимагати від нього уваги.
І ти ідеш до комп’ютера, який і так постійно залишався увімкненим, забезпечуючи твоїй екстатичній подорожі музичний супровід, вмощуєшся перед ним якнайзручніше у якусь на вигляд не дуже природну позу, і з першим дотиком до клавіатури відчуваєш, що в твоїх руках пульсують потоки енергії, а кінчики твоїх пальців готові буквально бити струмом по клавішах.
Пальці починають бігати по клавіатурі, ти – увесь у процесі, і легко, пригорщами виливаєш на цифровий білий аркуш сотні, тисячі знаків, з яких формуються твої новонарожденні ідеї та погляди. Незнане тобі досі за всі ці роки активної роботи політичним журналістом натхнення наповнює тебе, і потік твоєї свідомості, очищений від підводних каменів сумніву і внутрішніх протестів, переливається на моніторі жовто-блакитними барвами щирості і переконання.
Ти вперше пишеш про неповторну країну і її ні на кого не схожий народ, а не про його вади і недоліки, висуваєш оригінальні погляди і заганяєш політичні проблеми в оптимістичні кути зору не десь на полях рукопису, а в самому тексті – і чи не вперше тобі написане подобається від першого до останнього знаку. Ти-бо відчуваєш, що ось нарешті говориш читачам те, що їм давно потрібно сказати: що слово «Україна» насправді означає «любов» - любов до цієї землі, до ближнього і далекого, до проблем і навіть до всіх невід’ємних від неї моральних покручів, політиків і дурнуватих коментаторів - зокрема.
Ритмічне клацання клавіатури тим часом остаточно заколисує твого товариша-сіттера на дивані, і він мирно засинає. Лише через годину ти вириваєш його зі сну думкою, якою тобі конче треба поділитися:
- Знаєш, що я подумав? На цих таблетках треба було б поставити штамп у вигляді тризуба.


…Ігор пішов ще до обіду, переконавшись у тому, що відходи в тебе не страшні і, як би погано ти не виглядав, під депресивними уламками своєї вчорашньої ейфорії не загинеш. Тим не менше, мужність повернутися до незакінченого тексту ти в собі знаходиш лише зовсім під вечір, вичерпавши усі можливі способи відволікання уваги і вбивання часу, і тепер сидиш перед монітором, переглядаючи написане вчора стомленими, почервонілими очима.
Довго-довго вдивляючись у рядки і по декілька разів перечитуючи ключові місця, ти спершу просто нічого не розумієш. Потім, коли твоя свідомість все-таки наважується впустити в себе побачене і визнати його продуктом своєї діяльності, тобі стає соромно. Так соромно, як, мабуть, ще ніколи не було за всі ці роки активної роботи політичним журналістом. Проколів у тебе, звичайно, було чимало, але щоб таке…
- Боже… Як мала дитина, - зневажливо шепочеш ти до самого себе.
Ти не можеш повірити, що дійсно міг учора усе це не лише говорити, а й писати – та ще й з думкою, що цей виплеск наївності може змінити життя бодай одного із твоїх читачів. Невже ти направду сподівався, що головний пропустить цей текст у публікацію? Невже ти навіть не припускав, що тебе обіржуть не лише в коментарях до цієї «статті», а й у самій редакції? І не боявся, що на цьому твоя кар’єра і закінчиться?
Господи, та цьому тексту пряма дорога в одну з добірок ідіотських екзаменаційних творів, з яких надриває животи увесь Інтернет! Особливо – під оцим пафосним заголовком, який ти придумав: «Україна справжня, розділ перший». Євангеліє від Даниїла, блін.
Ціле щастя, що тебе не сіпнуло сходу опублікувати усю цю маячню – до речі, доверху сповнену орфографічних і граматичних помилок – у своїй колонці на сайті видання, до якої маєш вільний доступ. Оце б твій телефон сьогодні зранку розривався… Ти живо уявляєш собі голос головного у слухавці, його монолог, сповнений яскравих епітетів і вибраних цитат з твого одкровення, своє безсиле винувате екання-бекання йому у відповідь, і свою нездатність поглянути у вічі будь-кому з офісу у понеділок.
Від таких образів по твоїй вологій від холодного соромного поту спині пробігає табун мурашок. Стрепенувшись, ти виділяєш все це позорище і різким, рішучим рухом безжально стираєш його зі свого жорсткого диску, свого життя і, маєш надію, зі своєї пам’яті теж.
Від зображення очищеного білого аркуша на екрані тобі стає трохи легше, і через якусь хвилину-дві ти навіть берешся прикидати, що б нового написати наступного тижня, аби витіснити залишкові спогади про цей кошмар якомога далі – спочатку мляво, а потім дедалі жвавіше і жвавіше.
«Про губернатора можна було б щось зробити, чи про мера… Або ні, краще про облраду! Вони ж там вже зовсім порозслаблялися, особливо – в бюджетній комісії. Треба буде, звичайно, трохи інформації накопати, перевірити їхні рішення за останній період, і обов’язково набрати в депів коментарі на вкрадливо-провокативні запитання, але буде цікаво. І потрібно, мабуть – народ же повинен знати своїх негідників», - думаєш ти.
У твоїй голові майже автоматично, за старими звичними схемами, формується приблизний план тексту, чітка структурованість якого вселяє в тебе віру у власні сили і приносить тобі миттєве полегшення.
На такому тлі ти твердо вирішуєш для себе більше ніколи, ніколи в житті не жерти цих коліс, які так страшно деформують твою об’єктивну реальність. Тобі треба працювати і залишатися в здоровому глузді – врешті-решт, головою ж заробляєш, а вона в тебе он як прекрасно працює, якщо не засмічувати її усілякими хімічними дурницями.
Щоб закріпити це рішення символічним жестом, ти встаєш, знаходиш неподалік від дивану неспожиту половинку таблетки і рвучко рушаєш зливати її в туалет – разом з примарою не проштампованого на ній тризуба і аурою майже здійсненого кар’єрного самогубства.
«Але ж скільки лайна знову налізе у коментарі…», - думаєш ти, з силою натискаючи на кнопку зливу.

м. Львів

Немає коментарів