Advertisement

Час і пора

Роман Дідула  (Роман-мозаїка.Частина шоста)

Роман Дідула
СЕРЕД НАЙБЛИЖЧИХ

Іще два штрихи до портрету Миколи Вінграновського
Був він князем, ні, царем в літературі і ним залишається, але царював Микола і в побуті: вдома, на прогулянках, під час поїздок, у походах.
- Романе, а подайте мені кусочок отого оселедця!
Я радо подаю, бо як відмовиш цареві, котрого любиш. А тим часом оселедець на столі перед ним, мені туди набагато дальше. У цю мить Микола Степанович нагадали собі, що вони Його Величність Сам Цар. Бог свідок, що я завжди підкорявся і виконував Його Величності просьби.
Коли «царя» було мало або ситуація зовсім не царська, Вінграновський звертав увагу на одну річ:

- Романе, ви ж бачите: в мене нема пальця.
Справді великого пальця на правій руці у нього не було, вже забув, за яких обставин Микола його втратив, ще в юності. Але ж треба спішити, ось-ось дощ, і я прошу Миколу наламати на розпал сухого дрібного гілляччя, що біля його ніг, я ж тим часом ще назбираю дров. Нічого не вийде, Романе, нема пальця. І все падає на мене. Був би це хтось інший, я дав би йому того пальця, він би в мене закрутився. Але ж то Вінгран, як його на новий лад називають мої колеги, а люблять же як його, обожнюють, було кого. 


Був один-єдиний раз, що я не послухав Миколи. У моїй улюбленій Дземброні сидимо в хоромах Ілюка (хороми по-гуцульськи це сіни, в Ілюка – таки царські), вечеряємо. Гуцулів багато, всі очима пасуть Миколу, бо ж він великий письменник, кіноактор, кінорежисер аж з Києва.

Микола Вінграновський
- Романе, а подайте мені оцих квашених грибочків, - показує Микола на грибочки, що просто перед його носом, а мені ще треба вставати, щоб подати. Ну, річ не у вставанні, річ у тому, що це сказано голосно, аби всі гуцули почули, що в гостя з Києва є обслуга. Так принаймні я розумію і тому не чую прохання.

- Романе, а подайте мені оцих квашених грибочків, - уже твердіше, по-царськи звучать ті самі слова.

- Візьміть самі, вам ближче, - це вже спротив обслуговуючого персоналу.
І цар набирає собі грибочків, тією рукою, де нема пальця, гуцули ж усміхаються, бо все зрозуміли, ясним, дитинним усміхом обдаровує мене Микола.

Так я єдиний раз скинув Миколу з трону і жалію, але він на мене не образився, я в цій, такій дріб»язковій ситуації, захищав свою гідність.

Микола написав вірша і в ньому були рядки: «Я тебе обнімав, говорив, цілував, цілував, говорив, обнімав, обнімаю, говорю і цілую, сльозою вже став…»
- А уявіть собі, Миколо Степановичу, що цей вірш попав в руки затурканого редактора. Що він робить? Він каже: «Нащо так багато того «обнімав, цілував»? Хіба з першого разу не видно, що він робить. Давайте викинемо зайві слова. Но?

- Але ж… - спробує заперечити такий ж затурканий автор.

- Ніяких «але ж»! Я вже викинув. Лишаю: «Я тебе обнімав, сльозою вже став». Лаконічно і здорово! Ви мусите знати, що письменник не той, хто пише, а той, хто скорочує…

- Все ж таки шкода…

- Ніколи не жалійте за якоюсь зайвиною. В цьому вся житейська мудрість.

- Розумієте, я цього вірша присвятив одній красуні, вона вже його має… Як я маю їй пояснити, що вірш появиться в друку явно не такий…

- Але кращий, лаконічніший…

- Ну, добре, читайте далі…
- ---------------------------------
- І це я мав би бути тим автором? – засміявся Микола.
- Ви автор того вірша. Затурканий автор такого вірша не напише. Так що всі мої фантазії нікудишні.
- Знаєте, Романе, в цій вашій веселій історії багато сумного. Затурканих редакторів є досить та й затурканих поетів не бракує…

Роман Федорів – письменник, редактор і… актор

Роман Федорів
Що це за камінь серед бурхливої брудної ріки, на якого течія щохвилі кидає то важкі колоди, то всяке ломаччя, котить ще й більші від нього брили, заліплює усяким сміттям, а він стоїть непорушно, непохитно, твердо, як камінь. Розгадка проста, бо це не просто камінь, це виступ скали, без скали його давно було б розбито, розтрощено, кинуто в безодню.

Доля цього каменя – така ж, як при тоталітарному режимі доля кожного чесного інтелігента, взагалі чесної людини, яка в силу свого виховання, духовних, моральних принципів не порвала зі своїм народом-скалою, а щоб працювати для нього, для поневоленої Вітчизни, мусила бути поміж зайдами актором, ніби таким самим, як вони, людиною системи, як той камінь входить у систему ріки. («Вони тут вода, а ми камінь. Вони прийшли та й підуть, а ми тут каміння, нас звідти ніхто не забере». Такий вирок московській орді винесла проста жінка Юстина Мельник із прикарпатського села Яворина. Абсолютно просто, абсолютно точно – хто скаже краще? Не знаю). А їх же, колонізаторів, понавозили тьму-тьмущу (щось подібне робиться і в наші дні – так навозять для керівництва «мєстнимі» донецьких), тисячами завербували і серед місцевих в обкоми, облвиконкоми, райкоми, КДБ, міліцію, прокуратури, суди, щоб нас зденаціоналізувати, здеморалізувати, перетворити в плем»я рабів-безбатченків. Не кожному було дано втриматись у цій неймовірно складній ролі «своїм серед чужих», лише одиниці вистояли до кінця, коли впав глиняний колос – імперія Радянський Союз. 

Письменник з Божої ласки, редактор, яких багато не буває, умілий і досвідчений організатор Роман Федорів вистояв, переміг систему, і в тому, що вона розвалилась, є і його заслуга, не менша, ніж в дисидентів, які сиділи по тюрмах. (Розумію, який спротив викличе ця думка в окремих людей, а все ж пишу, бо це моє глибоке переконання). Зрештою, Р. Федорів належить до прямих руйнівників імперії. Було так. Керівництво Верховної ради СРСР вирішило продемонструвати світові, який це моноліт радянський народ і його представники - депутати і поставило на голосування, хто за чи проти виходу його республіки зі складу Радянського Союзу. І от грім з ясного неба (для них, для кого ж!): більшість депутатів з країн Прибалтики і шестеро з України проголосувало за вихід з імперії, один із тих шести - Роман Федорів. Треба було великої мужності, щоб зробити цей крок – в тоталітарній каральній системі за гратами і ніби без грат. 

Роман Федорів - актор – несподівано звучить, а все ж це точно. І мені була відведена така роль, та я, мушу признатися, з нею не справився. Був я три роки головним редактором видавництва «Каменяр», як і Р. Федорів, «номенклатурою ЦК КПУ», але не зумів «втримати» маски ідейного партійця-керівника, і мене було знято з посади, хоч міг зробити набагато більше, якби був актором, не маю я цього таланту. У ті роки над часописом «Дзвін» (тоді – «Жовтень») постійно висіли загрози, цензура буквально казилася, що редакція «протягує» явно проукраїнську тематику, причіпки були безконечні, і все це Р. Федорів гасив. Не чекаючи виклику в обком, як робили інші редактори, і я в тому числі, він дуже часто починав свій робочий день з відвідин обкому. Хто знав обкомівські кадри, їхнє антиукраїнське чорне нутро, тому не здадуться ці слова перебільшенням – у Федоріва була пекельна робота.

Р. Федорів – лицедій, це ж всі знали, а я не раз був свідком його чудової гри. Ось один випадок. 1998 р, іде виборча кампанія до Верховної Ради СРСР. Виступаємо в прикордонному селищі Добромилі, на Львівщині. Після мого виступу як довіреної особи слово бере Федорів. Мета його не так загітувати виборців за себе (хоч це теж немаловажне, треба перемогти обкомівського кандидата, одного скульптора; навмисне не називаю його прізвища, бо, може, чоловік з часом змінився). Уже тоді були задіяні чорні виборчі технології. Одного разу, як ми поверталися зі Стрия, дружині Федоріва Лідії Михайлівні потелефонували з «міліції», що ми обидва загинули в автокатастрофі, так от - головне, вважав Федорів, розвіяти в людях страх: система змінилася, вона уже не сталінська. Федорівська мова жива, емоційна, виступи достойні визначного письменника і оратора. На зустрічі до нього завжди приходить дуже багато людей. Десь під кінець добромильського виступу із задніх рядів піднімається височенний чоловік і питає: «Ви знаєте, що тепер усі крадуть. А що ви крадете?». І сів, а поряд з іншими наче далі на ногах, високий такий дядько. То Федорів стояв, а то почав ходити по сцені, заклопотано зігнувши голову з буйною розтріпаною чуприною. Зал зовсім затих. «Що ж він скаже?» одне запитання в кожного. Буде вбивати в голови, що ось він один такий чесний, нічого не краде. Перетоптавши сцену якраз стільки, як того вимагав би мудрий режисер, Роман Миколайович признався:

- Вось так я і в себе на роботі ходжу, ходжу, ходжу (Не казав «ось», а «вось»). Думаю, що б то вкрасти. А що нічого такого нема, хапаю трохи паперу і пру додому.

Зал вибухнув таким гучним реготом, що, здавалося, вікна почнуть сипатися.
А ця історія в багатьох була на слуху, її ж я чув від самого Федоріва, так і переповім. Це правдива витівка природи: Федорів був зовні дуже подібний на одіозного комуністичного боса Юрія Никифоровича Єльченка. Якось, коли ще Єльченко був секретарем ЦК ЛКСМУ, Федоріву, тоді кореспондентові комсомольської газети «Молодь України», довелось працювати в його кабінеті, писати якусь «справку» - система справно почувала себе лише зі справками. А тут в кабінет несміливо заходить молоденький іудей, що задався ціллю попасти на Землю обітовану, і ось збирає «справкі», дещо йому неясно. «Я вас прашу, Юрій Нікіфоровіч, посовєтовать, какіє єщо справкі нужни» - віддано заглядає в очі мнимого боса. «Та тут все ясно, треба попоходити, - порадив «Юрій Нікіфоровіч». І став перераховувати всі довідки, які тільки на думку спали. «А, крім довідок, ще аналізи, - додав «господар» кабінету. – Ви жонатий? У такому випадку, крім ваших, аналізи тещі, тестя і жінки, ну, всього – крові … та всього, одне слово. - «А зачєм тьощі, ана же нє єдєт? – Це ви не мене питайте, ви питайте в компетентних органах…

Побіг заклопотаний чоловік по інстанціях, а Федорів, усміхаючись собі у вуса, яких в нього ніколи не було, далі взявся за справку. Може, через два тижні заходить молоденький претендент на поїздку до Ізраїлю в кабінет до Єльченка і вивалює всі справкі та аналізи на стіл. Єльченку не треба було довго думати, чия це витівка, і в злості він дав розпорядження вигнати Федоріва з редакції. На щастя, Романа Миколайовича захистили тверезіші і спокійніші працівники з ЦК КПУ, зацитькали Єльченка: «Треба тобі, щоб з тебе всі сміялися, щоб анекдоти про тебе ходили».

Нема двох Федорівих – один до незалежності і другий після здобуття нашої державності. (А таких метаморфоз з людьми в той час було дуже багато). Є один цільний письменник, громадський діяч, як є один журнал «Дзвін», що він його редагував. (Відкиньте рубрику «Пост ім. Я. Галана», може, ще щось прорадянське, і ви побачите, що це один і той же часопис – проукраїнський). 

А ось це треба особливо підкреслити. Шовкова революція 90-х років вивела на політичну сцену «політиків від кухні», сміливих у себе дома при тещі і жінці, і то пошепки; це вони, рознюхавши, що найбільші загрози позаду, повискакували на трибуни у вишитих сорочках і стали громити передусім знаєте кого – та таких, як Р. Федорів, «людей системи», зацьковували їх як комуняків, а про те, що зробили вони самі для України, ніхто й словом не обмовився. «Політики кухні» або вертепники, як їх дотепно називає приятель Р. Федоріва, заступник директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Василь Ферштей, готували собі депутатські крісла, різні посади, і всюди пройшли, бо ж вони «чистенькі», дарма, що заслуги їхні ніякі, хіба що на кухні, перед тещами. Тепер вони пересуваються по Верховній Раді з такою ж легкістю, як по власній кухні, переходять з блоку в блок, а їхні політичні орієнтації зазнають кардинальних змін від «зелені», а від чого більше. Вони й досі говорять про свою ідейну чистоту при тоталітарному режимі і що на них не було жодної плямки. Про подальшу чистоту мовчать, бо далі все нечисто. Та облишмо їх, нема про кого говорити…

Знаю десятки письменників, яких Р. Федорів огорнув увагою, ба більше – любов»ю, він знав, що робить. Я ж йому зобов»язаний так багато, що боргу не встигну повернути. Хоч він казав, що зобов»язаний і мені. Коли пішов з редакції Роман Іваничук – в депутатство, я зайняв його посаду завідувача відділу прози і став редактором всього, що писав Федорів, а він писав дуже багато. «Я маю редактора Ромка Дідулу… Якого маю, такого маю», казав Федорів на початках нашої співпраці, але з роками (був я його редактором десять літ) сказав по-іншому: «Маю редактора Ромка Дідулу – кращого не хочу». Це нескромно з мого боку – цитувати такі слова, але ж я помовчу про ще більші похвали на мою адресу, які чули десятки людей. 

Усе, що в світі і в нашому житті відбувається, має свій початок, а початок, як завжди, йде від якоїсь людини. На мене увагу Федоріву звернув письменник Олександр Авраменко, я з ним познайомився, тоді редактором молодіжної газети в Запоріжжі, у комісії, яка перевіряла сумську комсомольську газету. Рідні душі швидко знаходять одне одного, так ми за якийсь день-два подружились, а він був приятелем, а може й другом Федоріва, працюючи з ним разом в газеті «Молодь України». І от в 1972 році, коли Аркадій Пастушенко пішов з посади відповідального секретаря редакції часопису «Жовтень» на підвищення – директором видавництва «Каменяр», Р. Федорів запропонував це місце мені. Але знайшлися люди, які пішли в обком і довели, що коли я, галичанин, стану секретарем, «Жовтень» буде ЗУНРом. На такий сигнал обком не міг не зреагувати – мене було «зарубано». В редакцію журналу я потрапив аж через шість років, уже на найнижчу посаду - художнього редактора. І вважаю, що мені в житті дуже пощастило, кращої роботи для журналіста і письменника у Львові не було і навряд чи буде. У «Дзвоні», в товаристві письменників, я багато чого навчився, і те, що я такий письменник, як є, заслуги колективу редакції – великі.

Для Р. Федоріва я зробив тільки одну справу – врятував один з найкращих його романів, «Отчий світильник»; якби не мій крок, чекав би твір друку аж до українських часів. Цей роман уже мав дві позитивні рецензії, я підписав його на складання, в друкарню, аж тут з Києва, з Держкомвидаву поступила вказівка вислати рукопис на ще одну рецензію. Це означало, що роман розгромлять, пришиють націоналізм, і не бачити йому друку. Як головний редактор «Каменяра» я це добре знав. Двом у видавництві було відомо про висилку твору до Києва – директору видавництва Аркадію Пастушенку, який був у натягнутих стосунках з головним «Жовтня», і мені. Я тоді подумав, що не прийшов же я у видавництво на легкий хліб, треба щось робити, і висилаючи рукопис, потелефонував Федоріву: «Дійте, щось робіть, їдьте до Києва». Федорів подякував мені і того ж дня відправився до столиці. Там вже пішов насамперед до впливового Павла Загребельного (кажуть, його дружина і дружина одіозного Щербицького – рідні сестри), мав ще доброго знайомого в ЦК Феофанова, і врятував ситуацію. Рукопис повернули без рецензії. Таку саму операцію я зробив із рукописом повісті Романа Іваничука «Спрага», і там вдалося врятувати. Коли мене виганяли з посади головного редактора – тих два факти були як найбільші звинувачення. «Ви…ти не наш», прямо сказав мені начальник відділу Держкомвидаву Ірлін; це саме, тільки не в такий грубий спосіб повторили в обкомі партії.
Р. Федорів віддячував мені дуже щедро, хоч навряд чи можна це назвати віддякою. Кожному він робив щось добре, кожного захищав, як тільки міг. Сміливо став на захист Ігоря Калинця, коли над ним нависла страшна загроза, не побоявся тоді виступити проти самого першого секретаря обкому партії, і ледь не поплатився посадою. На щастя, знову виручив Павло Загребельний. Так Федорів захищав і Миколу Ільницького й особливо Романа Іваничука. А щодо мене була пряма вказівка обкому – вигнати з роботи. Тоді я був завідувачем відділу мистецтва журналу і попросив працівника обласного управління культури Віктора Палинського, молодого мистецтвознавця, написати про виставки одягу Зіновії Заневчик та різьби І. Бачинського, що експонувалися в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Хто був колись п. Бачинський, я не знав (а він був одним з учасників національно-визвольного руху), але про З. Заневчик мені було відомо дуже багато, і що вона була станичною УПА, бо ж дружив з Михайлом Косівим, її зятем, часто бував в неї вдома. Виставки обох дозволили - це, очевидно, був прокол у роботі КДБ, і таке в них траплялося. Проґавили. «Гнать з роботи в три шиї! Обох!» на домагання КДБ таку вказівку дав обком партії. В. Палинського не було кому захистити, його вигнали, і він довго скитався без роботи, мене ж захистив Р. Федорів. Я отримав «догану із занесенням» - обійшлося легким переляком.

В останні десять років його життя ми були зовсім близькі, він, правда, старший і за віком, і за посадою, на щастя, це нас аж ніяк не роз»єднувало. Я тішився з того, що Роман Миколайович часто зі мною радився, але ще частіше я йшов до нього за порадою. Знаючи про наші взаємини, хто міг би подумати, що ми на початках так затято конфліктували.
Як тільки став художнім редактором, я запротестував проти Федорівської практики кожен номер оформляти по-іншому. Що таке верстка, я знав – п»ять років працював відповідальним секретарем львівської молодіжної газети, цікавився практикою верстки в зарубіжних виданнях; тоді тон в моді задавали англійські газети і журнали, я за всіма новинками слідкував і верстав одну з найкращих за оформленням газет республіки. Знав, що керівництво з Києва постійно критикує редакцію журналу за оформлення і тому взявся вперто обстоювати свою позицію. «Ти не хочеш думати, перепрацьовуватись – вось, - сварився зі мною Федорів. – Вось звідки твоє бажання робити однаковий журнал протягом цілого року або років». - Це неправда, я проти розцяцьковування журналу, якого ви весь час вимагаєте, - відбивався я. І так тривало десь місяців чотири-п»ять, поки Федорів визнав за мною рацію. За якийсь час мене було послано до Києва на нараду художніх редакторів часописів, і «Жовтень» названо серед журналів, в яких треба вчитися. Ще був один значний конфлікт, правда, тут проти мене пішла фактично вся редакція. На одній з нарад я запропонував завести рубрику «Творчість наших читачів». «І що, ми плодитимемо графоманів?» була одностайна думка. А це був рік 1990-ий - хвиля національного піднесення понесла в редакції живі, часом наївні, не завжди вправні поетичні та й прозові відгуки на тогочасні події. «Чому все мистецтво – і музика, і малярство, і скульптура - всі мають таке відгалуження – наїв, наївне мистецтво. Не має цього лише література. Ми ставимо перед такою творчістю загородку, все називаємо графоманією, а це не так, графоманія це щось інше», - обстоював я свою думку. Даремні зусилля. Ні, недаремні. Десь через півроку після того Р. Федорів завів рубрику «Творчість наших читачів», і досі вона не зникла і, певне, уже не зникне.

Хибне було б враження допускати, що я завжди мав рацію, ні, це не так, я робив гіркі помилки і досі каюся, але що вже можна змінити. Був такий конфлікт. Написав Федорів роман «Камінне поле», твір друкується в «Жовтні», я черговий. Читаю такий епізод: селяни вдягаються в найкраще, що мають, і всі гуртом йдуть дивитися, як переорюють межі. Ну, справжнє свято. Що за дика брехня? Навіщо він це написав? Я піду, все йому викладу, що я, зовсім малий, переживав, коли переорювали межі. Та ж всі плакали, страшно було думати про те, що буде далі. «Далі – голод і голодна смерть», - казав наш тато, хоч в нього тієї землі була дрібка, мої тато і мама з найбідніших сімей в нашому селі. Іду до Федоріва в кабінет і при зачинених дверях (він чомусь завжди сидів при відчинених) розказую, що я з цього приводу думаю. Федорів мовчить, а потім перехиляється через стіл і мені на вухо: «Ромку, люди йшли, як на похорон, тому святково одягались. Тут я написав правду». – А ви написали, що як на весілля. Зніміть це, нащо вам така брехня, - настоюю. «Добре» , погодився головний. Але виходить журнал, переглядаю сторінки і бачу, що все на місці. «Нащо він тоді казав, що зніме», сумно мені стало. Але на нараді-летючці, оглядаючи номер, вирішив про це не говорити. Що то дасть, крім неприємностей Федоріву – більш нічого. Ми тоді були вже близькі. («Нікого в редакції мій Роман так не любить, як вас», - не раз казала мені дружина Федоріва Лідія Михайлівна, і не тільки мені, чув я це і від другої дружини головного – Ольги Тимофіївни). Почав я доповідати, і тут мене щось вкусило. Розповідаю все, як було. Нападаю. Федорів навис над своїм столом, як хмара над горою. Аж почорнів. Тут зривається Роман Іваничук – і давай головного редактора бити, згадавши йому й інші гріхи. Що я наробив? Опам»ятовуюсь у ці ж хвилини, але вже пізно. Ясно було, чому Федорів мовчить, а що він скаже при наших сексотах, вони завжди в редакції були. Не признаватися ж йому, що вся ця брехня для обкому і для КГБ, правда ж інша. Але це брехня «во благо», вірнопіддана поведінка головного редактора захищає журнал і кожного з нас, найперше неприборканого Романа Іваничука. (Коли я розповів про цей випадок Михайлові Косіву, дисиденту, він мене висварив: «Ти божевільний. Хто тепер про таке говорить?!»). Уже за українських часів ми цей конфлікт з Федорівим обговорювали. «Якби я викреслив ці сторінки із верстки журналу, вона точно попала б в КГБ, а вони уже зробили б свій висновок. Я тобі сказав, що викреслю, лише для того, щоб ти відчепився. Як ти думаєш, може, тепер переписати це «Камінне поле». – Не раджу цього робити; що написано – пропало. Пишіть новий роман, - сказав я. І Федорів мене послухав, написав свій «Єрусалим на горах», саме за нього отримав Шевченківську премію.

Він був працьовитий, як серце, і серце його не витримало – розірвалось.

Продовження читайте у журналі "Дзвін", число 4 за 2012 рік.

Немає коментарів