Advertisement

Читаючи Ігоря Павлюка

Посудіть самі хіба може пересічний віршувальник за все своє життя написати хоча б два ось таких рядочки:

А лисиця проводжає сина,
Як пожежа проводжає дим.

Звичайно, глухий до слова таку перлину не виплекає в собі ніколи і нізащо.

Тепер, очевидно, стане зрозумілим чому, натрапивши на подібні художні перлини, збірник “Лірика”* Ігоря Павлюка я прочитав залпом і одержав неабияку естетичну насолоду, а ще мене зігріла затишно-горда й радісна думка: в нашій Україні справжні поети, слава Богу, є!
Багато що у милозвучній творчості Павлюка мені дуже імпонує. Це й по-справжньому дбайливе ставлення до слова, що свідчить про глибоке знання рідної мови, це й неймовірна густота думки, коли майже кожна строфа нагадує мені крислату яблуню, чиї розлогі віти рясними ваговитими плодами щедротно перевисають через тини наших жебрацьких городів; це й сама, власне, мистецька не поза, а позиція автора – позиція без дешевих загравань перед публікою, що, як на мене, заслуговує на всіляку повагу. І ще чимало чинників, які ятрять душу підсвідомо і яким у людській мові досі не знайдено точних відповідників вираження. Отже, справу маємо з одним із дійсно приємних явищ у вітчизняній літературі. Я далекий від того, щоб чіпляти лаврового вінка на Ігоря, та і йому така послуга, вважаю, ніяк не потрібна. Не збираюся і проводити паралелі між ним і славетними попередниками, адже і без цього цілком зрозуміло: не було б Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, тощо, не було б і такого, воістину прекрасного своїм яскравим розмаїттям сучасного українського письменництва. Це ж логічна закономірність!
Хто не може творчо скористатися спадщиною геніальних попередників, той залишається (хоча, може, й здібним) вторинним ремісником стосовно Слова. Такі ж, як Павлюк, хай і нелегко, долають неймовірне тяжіння світочів минулого, позбуваються другорядності і виходять на свої орбіти в бездонному небі рідної словесності, збагачуючи її світінням власної неповторності, щомиті пам’ятаючи “світ оцей, в якому проминеш”.
Ігор Павлюк досить шанобливо поводиться з метафорою, приберігаючи її, як останній патрон, для влучного пострілу, таким чином часто-густо досягаючи завидної афористичності з глибинним підтекстом. І коли я читаю: “Та й у мене підростають діти, Наче крила в ирій журавлю”, – я не витримую: “Боже, – кажу, – як це розкішно”. Скільки тут благодатного простору для радісних і печальних переживань! Або ось така невесела аксіома, підмічена автором, яка багато що пояснює у тисячолітньому тупцюванні суспільства на одному місці – суспільства, котре звикло до сильної руки і бере на кпини будь-кого, хто прийшов у цей світ, аби полегшити долю їм, рабам духу, а вони сердито здивовані й отетерілі, закидають йому на те позаочі нерозуміюче: “Коли багатств для себе не бере, То як для нас їх відвоює в інших?”. Ця проклята дилема всепланетарна і своїми витоками сягає сивої давнини людської цивілізації. Ця дилема завжди актуальна, інакше не сказав би Павлюк віщих і гірких слів: “Холуя і раба у собі я із коренем вирву, А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте”.
Либонь, Ігор Павлюк і не був би Ігорем Павлюком, якби не пам’ятав, звідки він родом і хто він – не за паспортом, а за більш значимим документом, ім’я якому – історична свідомість. Тому й не випадково то тут, то там у його віршах з’являється велична тінь Перуна. Нині багато хто – з віруючих і атеїстів – зі зневажливою посмішкою сприймає діяння і олімпійських, і язичницьких численних богів, не замислюючись над тим, що в такий легендарний спосіб упаковано відлуння знань попередніх цивілізацій про існування в космічному безмірі, крім нашого, сили силенної інших Всесвітів, ніби бульбашок у крижаній брилі. Й Ігор Павлюк, згадуючи Перуна, наче застерігає нас від небезпечного безпам’ятства: “Нема його, бо крил у нас нема...” Це не прямолінійність, а крик душі. Та хто й коли, нехтуючи духовними скарбами своїх пращурів, ставав привабливішим, гармонічнішим, оригінальнішим? Ніхто! Не на повернення до віри предків натякає нам Павлюк, а на те, щоб ми знічев’я не порвали нитку Аріадни й остаточно не заблукали в лабіринтах безпросвітної збайдужілості, що дорівнює злочину проти себе самого. Бо, зрештою, чого б ото поет звертався до образу Христа? Але й це звернення – не засліплена фанатичність чи пак данина моді, а вистражданий дійсністю пошук, сповнений болісних розміркувань про трагічну фатальність людської долі, адже “цвяхи цвіли із долонь” Христа саме тому, що “він був тесля”! Тобто щастя і горе кожного індивіда органічно випливає із закладеного і його генах незнищенного прагнення до оволодіння первісною Істиною в останній її інстанції, що зазвичай відбувається шляхом самопожертви. Така ото ціна кожній дрібниці у взаєминах порядної особистості із бездуховним довкіллям двоногих.
Як я вже зазначив, Ігор Павлюк вельми вибагливий до слова. Додам – і до форми. Вона в нього класична. І тут принагідно хочу поділитися своїм враженням від нещодавно почутого по київському радіо інтерв’ю з молодесенькою поетесою. Прізвища її я не запам’ятав, та від цього, думаю, ніхто нічого не втратить. Так от, на запитання, як вона ставиться до експериментаторства, зокрема в поезії, відповіла категорично – це для неї чуже, незрозуміле, а значить – непотрібне. А я впевнений, що максималізм тут шкідливий, як у свій час і компартійне опікунство літературним процесом. Ось у нашому селі люди п’ють воду з різних колодязів і криниць, і всюди вона різна на смак. Одні хвалять ту, другі – іншу. І ніхто достеменно не знає, яка ж краща. Так і в поезії існує багато джерел. Яке з них цілюще, вибирати вам, читачі, керуючись обов’язково прадавньою мудрістю – не плювати в сусіднє. Річ же не у формі, а в її внутрішній суті. І веду це до того, що Ігорю Павлюку, попри те – подобається кому це чи ні, як видно з його книги “Лірика”, класичний стиль письма не заважає бути своєрідним новатором, тобто першовідкривачем найпотаємніших порухів душі.
Акумулюючи увагу на деталях, Павлюк кількома штрихами домагається від слова найбільшого коефіцієнту корисної дії. Наведу для прикладу ряд зорових та асоціативних образів із його доробку: “І спав старенький песик на руках Маленького плаксивого вандала”, “Той, хто до себе доріс, Перед Всевишнім чистий”, “А я тулюся до Батьківщини, бо мами не маю”, “Могили предків миються дощами”, “І колише ще нова колиска Спогади рожево-голубі”, “Світ полюбиш – себе погубиш, І зі свічкою не знайти”, – Шепчуть клени зеленочубі, На яких вже ростуть хрести...”
Читати Павлюка цікаво. Він складний, але не штучно ускладнений. Він і не підлаштовується, як дехто, під певний рівень певної публіки, не розраховує на ефектні епігонські блискітки заради гучних овацій. Бо для нього “Бути Божим – значить Нічиїм”. Бо він сповідує серйозну літературу, а до розуміння серйозної літератури читач мусить підніматися самотужки, якщо він має бажання бути кращим, ніж є насправді, а не корчити гримасу всезнайки, коли аж нічогісінько не петраєш у прочитаному. Тож варто набратися мужності, щоб докопатися до суті, заздалегідь або попутно збагачуючи власний інтелект необхідними знаннями з енциклопедії життя. На жаль, таких донкіхотів нині обмаль. То, мабуть, саме про лінивих до розумової роботи Ігор Павлюк говорить у вірші “На полині настояний туман...”:

Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
Вони бояться вмерти, я – чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із котеням, що вигнали із дому.

І там же найтрепетнішим тембром синівської совісті:

...я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...
Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею – то святе,
Та я б волів померти за діброву.

Оце все, разом узяте, й дає мені моральну підставу назвати Ігоря Павлюка поетом винятково кришталевої людяності. Для нього творити – не райська царина комфортності. Навпаки. Творити – то значить почуватися вічно розп’ятим на Голгофському хресті вселюдської гріховності, – на хресті, забризканому власною кров‘ю.
Ми поголовно переймаємося земними негараздами, які, з погляду Біблії, марнота марнот. Ошукуємо одне одного, завдаємо одне одному непоправних страждань, захоплюємось псевдогероями, хизуємося власною нікчемністю, потопаємо в безконечних міжусобицях, ганяємося з висолопленим язиком за примарною славою. І вгору глянути нема коли. А дивитися в небо конче потрібно – і чим частіше, тим краще для нас, для нашого самовдосконалення, а відтак і розв’язання створених нами ж пекучих проблем буття. І тоді разом із Павлюком ми побачимо:

В галактиці, де й “зорі, наче сіль”,
Які смішні й трагічні пілігрими...

Пишучи ці нотатки, я не ставив перед собою мету дати всебічний аналіз творчості поета, наколупати якихось стилістичних недоречностей. Я просто хочу поділитися з вами, шановні читачі, своєю радістю – радістю зустрічі з новим для мене іменем. Та й, користуючись нагодою, сердечно подякувати Ігорю Павлюку за ті зворушливі почуття, які викликала в мене його міцна й соковита талановитістю книга.

Леонід Стрельник.
м. Луганськ

Немає коментарів