4/07/2012

Красная сволочь

Василь БОНДАР

1.
Верталась Текля Корнійчучка з горням молока полями від куми з підлісного кутка, верталась додому, на Загребелля, і як тільки зійшла за лісосмугою на згірок, то крайній, над річкою куток відкрився їй, як на долоні. Два разки хат уздовж Роськи, близенько одна до одної, з городами на два боки від дороги. Десь там і її невдатна та вистраждана оселя, у виярку – он тільки верх стирчить понад молодими кленчаками. Погнали з корчів, як з води, хоча й року ще не минуло, звідколи Михтодь пішов на війну – нема рук чоловічих до них, аби вирубати, викорчувати, витлумити… Доведеться самій-таки взятись за них – хто б це лиш сокиру задобрив, бо геть позубилась. Яблуня чи слива, диви-но ти, так швидко не пнеться до неба, а клени… І де вони тільки взялися на нашу голову? Казав Михтодь, що діди наші й не знали зовсім такого дерева – клен… Сам він любив садити фруктові: натикав у два ряди вишень по межі, та й косогір до річки засадив черешеньками, сливами і яблуньками. Поприймались нівроку, але ростуть поволечки, хоч і при воді, і на сонячному боці…

І легшою хода їй здалася, і сутінки досвітні дорешти зів’яли та зникли, як згадала чоловіка. Якби ще й знати, де він тепер та що з ним… Погула війна за Дніпро та й ні слуху ні духу. Чужі чоловіки багато хто вернувся з фронту: то в Гуманську яму, кажуть, попав та й випустили німці, як он Танаха Друзя, а той під Білою у полоні опинився, не стрельнувши й разу – теж пустили додому, без коней, правда, без воза, яким рушав було серед літа від сільради під музику з патефона, без чобіт навіть, але зате живий-здоровий… Непевний час таки легше удвох коротати.
Текля зупинилась на мить, відвернулась од вітру, перекутала перкалеву хустку, з-під якої вибились чорні, як сажа, пасма кіс, підтрясла куфайчину на плечах і похуткувала далі через поле навскіс – так швидше, битою стежечкою навпрошки. Щороку восени поле переорюють і щороку хтось протоптує в ріллі стежку. Цеї осени, правда, запустили оранку, як і все запустили: війна. Люди свої городи вже встигли засадити, а колгоспні де-не-де поорали. Бо й техніки нема тієї, що була, і коней путніх – дві чи три шкапини лишилось, які ледве клигають. З початком війни і коней, і корів погнали табунами на Таращу, до Дніпра, але корів тільки до П’ятигір догнали, як німці накрили, вертались додому, ледве половина стада лишилась. А коні не знати куди ділись. Знову воли стали основною тягловою силою в колгоспі, чи як його тепер називають – громадський двір. Одна хороба, що колгосп, що цей двір: іди їшач за трудодні…
Михтодь б її висварив за отакі думки: він бригадиром був у колгоспі, не знав ні дня, ні ночі та все казав і їй, жінці, і людям: ось ще трошки потерпіть, ось ще недовго та й буде краще жити… Хтось вірив, а хтось проклинав до якого там коліна, однак він, бідолаха, мусив стукати щодосвіта пужалном у вікно: «Пора, пора, молодиці – за лісом сьогодні бураки проривати!..» В останні роки перед війною і справді стало трохи легше… Бодай чоловіки з села вже не пропадали десь ні за цапову душу, як досі – і то добре. А й хату надбали, і поросятко завели…
У Теклі в очах вилущилась сльоза: чи то від згадки розчулилась, чи вітер рвучкий викотив… То кінчиком перкалю втерла скроні на ходу й заквапилась у долину. Десь там чекають-виглядають маму з молоком дівчатка її, квітуні ранні – одне від другого менше, старшеньких ще сяк-так вигодувала, а Надійці всього лиш три місяці минуло, як циця мамина, мов на збитки, відмовилась, запеклось молоко і ні краплі… «То не треба так тужити за Михтодем, – сварила її кума. – Про дрібноту свою краще думай, а чоловік – як уже поталанить: війна не питає і не розбирає… Моли Бога!..»
Сонечко заясніло з-за хмар при самому обрії й за мить приснуло променями по полях, по вербах понад річкою, по городах людських, і веселіше защебетало птаство у Гарламовому яру, у черешнях понад яром, які уже ось-ось мають зацвісти: набубнявіли бруньки, заблищали масненько… Текля затримала погляд на безлистій черешні й аж зупинилась, не вірячи своїм очам: крізь ледь зримий зелений туманець їй привиділось, наче на її городі ходить кінь… Вона іще раз втерла кінцем хустки очі й побачила: таки ходить. І не сам, а чоловік якийсь за ним, наче як за плугом… І хвиля радості й неочікуваного щастя підняли Теклю попід руки й понесли над землею пробудженою, як пір’їну, попри черешні сусідські, через яр і знову, уже битою дорогою, на згірок-степочок й не зчулась вона, як ноги винесли її до хати рідної, що стояла в заростях кленчаків теж повеселілою, усміхненою до ранкового сонця, наче й вона зраділа поверненню господаря…
На незагородженому обійсті, коло кам’яного льоху Текля зупинилась раптово і вклякла: на споришеві дишлями на вулицю стояв чужий однокінний віз, а на городі за конем ходив чужий чоловік. Він, високий і лисий, і здалеку, коли бігла та позирала, бачився-вгадувався їй не Михтодем, а на обійсті вона переконалась остаточно і радість її вийшла з неї вмить, як вода з друшляка.
Вона поквапливо поставила горня на призьбу, аж тепер помітивши, що й наміточка, якою були обв’язані вінця, і руки її обляпані молоком. Обтерла рука об руку, ще й подмухала на них і, холонучи душею, притьма подалась до городу. Четвертина його була вже зорана, чорніла проти синього неба, а по тій чорноті виднілась де-не-де невеличка, як волоські горіхи, бараболька.
Текля бігла стежкою при межі, молоденькі вишні цьвохкали її гіллячками по куфайці, а думка уже підказувала лихе і серце холонуло від тієї думки: то Бузинюк-молодший вернувся хазяйнувати на свою садибу.
Вона забігла по стежці трохи наперед коня, щоб чоловік її побачив. Він побачив і, потягнувши раптово чепіги на себе, аж леміш випірнув з масної ріллі й зблиснув проти сонця, гучно крикнув коневі: «Трррррр!» Кінь слухняно зупинився. І Текля стала. Стояла, як вкопана, і через зорану смугу городу тяжко дивилась на чоловіка чорними, як терен, очима. Куфайка на ній розстібнулась, пасма чорних кіс вибились з-під хустки й дихала вона поривчасто після бігу, аж піднімалась на грудях куфайка.
- Що ви робите?! – крикнула вона несвоїм голосом. – Хто давав право орати?! Це мій город! Я позавчора його засадила!
- Заткнись, красная сволоч! – процідив він крізь зуби. З його очей кресонула блискавка. Він замахнувся істиком на коня, і худа шкапина смикнулася з місця, плуг проповз кілька метрів поверх грунту, а потім знову заглибився і став вивертати з-під землі де картоплю, а де ще свіжі лушпайки.
Текля зірвалася з місця, як ошпарена окропом. Грузнучи гумовими ботами в ріллі, вона кинулась навперейми, зашпортнулась, підвелась і ще дужче кинулась до коня, вхопила його за вуздечку, пройшла крок-другий, стримуючи його ходу, кінь хитнувся, форкнув і зупинився, покірно нахиливши голову.
- Дядьку Артеме! – звернулась вона до чоловіка по імені. Так давно не бачились, що можна було забути його ім’я. Вона ще ходила в дівках, коли його з батьком-матір’ю та всією родиною забрали на Сибір. – Дядьку Артеме, я картоплю позавчора посадила, нащо ж ви її викопуєте?
- Це мій город! – твердо, хоч і не голосно, відповів чоловік. Він дивився на неї білими знавіснілими очима, в глибині яких знову народжувалась блискавка. – Збирай картоплю: мені твоєї картоплі не треба – я свою посаджу.
Текля по очах бачила: ні підступиться, ні доступиться.
- Дядьку Артеме, побійтесь Бога! – сказала вона і їй схотілося заплакати від безсилля. Вона знала, що ці слова його не зупинять. Однак повторила іще раз: – Чуєте, дядьку Артеме, побійтесь Бога!
- З яких це пір ти Бога празнуєш? – запитав і він, намагаючись випрямитись, але треба було плуг тримати руками. – Совєти Бога звалили… церкву он у нас…
- Чи це я її валяла?.. – Текля була рада, що він не гнав коня, що забалакав з нею. І щоб він не рушив, щоб вислухав її, вона заговорила швидко, не дуже думаючи над сказаним: – Чи, може, я вашу сім’ю розкуркулювала, дядьку Артем?.. Хіба мені не жалко було вас? І батька вашого, і матір… Я ж помню, як вас викликали до сільради, як умовляли вступати в колгосп Ворушилова, а потім розрили яму з пашнею на вашому городі, оно там, за льохом, і водили всіх дивитися… Але ж причому я? Я ні при чому! Я ще тоді дівчиною була… А тепер у мене троє дітей, дядьку Артеме, їх треба годувати…
- А де мої діти?! – заревів він, як бугай, і Теклі здалося, що він зараз кинеться на неї з кулаками. – Твій Михтодько-бригадир прислужував тій владі й тепер пішов у Красну армію!.. Сталіна пішов боронити? Христопродавці. Сволоч красна – іди з дороги, іди-и!!.
І вона кинула вуздечку. Кинула і відійшла на кілька кроків убік, аби дати йому дорогу. І так стояла, поки він не пройшов гону на городі, а коли, розвернувшись, став знову наближатись, то й геть побрела через ріллю до стежки і стежкою до хати.
На обійсті обчистила об кам’яний підмурок, що почав уже розвалюватись, болото на ботах і побачила, як у вікно до неї постукують та посміхаються її дві старшенькі: коли йшла до куми, то заклямнула хату, хоч вони, прокинувшись, і не підуть самі нікуди, але про всяк випадок…
- Мама плийсла, молоцка плинесла! – заспівала меншенька, як тільки Текля переступила поріг. І застрибала босоного на лавці. – Я пелса, я пелса!
- Ану бігом на піл, а то застудитесь – дюдя надворі! – посварилась на дітей, які слухняно пострибали з лави, шмигнули попід жердкою, з якої звисали сякі-такі лахи, позалазили на полу під рядно, стишилися й дивилися поверх нього, як мишенята. – Почекайте, потерпіть трошки – мама кашку зварить… Що тут наша Надюня – взе плокинулось насе манунятко? – Текля вийняла дитину з колиски, переповила її в сухенькі пелюшки (усі фіранки з вікон довелося зрізувати, бо де того краму тепер візьмеш?), зняла з полиці кусень хліба, пожувала в пілочку й дала немовляті смоктати. Потім внесла з обстановки торішнього картоплиння, напхала ним грубку, хлюпнула гасом на ламке, порохняве бадилиння й запалила: по хаті пішов теплий дух, запахло цвілиною.
Дівчатка (Вірі чотири, Любі шість рочків) про щось шепталися під рядном, позирали на горнятко з молоком, яке мама ось лаштує у фаєрки на плиті – скоро забулькає пшоняна каша, на всю хату запахтить, – і посміхались до мами.
А Теклі не йшло одне з голови: як же тепер вони житимуть? Бо це ж ясно, як Божий день: коли він прийшов сьогодні картоплю виорати на городі, то завтра навідається хату забирати. І що кому скажеш? Кому пожалієшся? Вона глянула у причільне, від городу, вікно: Артем ходив за плугом, як заведений.
«Де мої діти?» – питає. Чого ти мене питаєш? Хіба я в тому винна?
Про Артема Бузинюка почула Текля іще на геть позатому тижні. Розказували, що прибився з Донбасу до брата Омеляна жити. Сам один, бо про старих звідтоді й по сьогоднішній день нічого не відомо: розвели їх на Уралі по різних засланнях, а жінка його і діти позастуджувались ще в дорозі й жодного не лишилось, один він витримав ті пекельні, каже, муки. Тікав не раз із півночі, але всякий раз ловили й вертали назад. А потім і геть заказали вертатись у рідні краї. Так опинився перед війною на Донбасі.
Текля знає, що Бузинюкова це – її теперішня хата. Знає, що саме Артем льох цей кам’яний і просторий поставив. І шопа також добротна, не на одне поросятко, як оно в неї, розрахована – коні в ній стояли, корова… І на нову хату підмурок уже був залив Артем довкруг старенької…
Як забрали Бузинюків, то одразу ж у хату поселився голова колгоспний Лаленков, приїжджий, якого партія на головування настановила. Стріляли по ньому у вікна не раз, такий клятий був, налякали, видно, на все життя, бо одного дня він раптом зник несподівано й більше його ніхто ні тут, ні по далеких селах не бачив. Потім сів у Бузинюковій хаті комірник колгоспний Вусиль Гундосий, але так само ненадовго, бо зажерся, загризся з людьми, шкодував колгоспникам жмені гречки чи жита навіть у голодовку, хоч сам він і його сім’я розкошували, коли на кутку в кожному обійсті люди пухли й мерли, як мухи. Ото десь у ті роки його серед ночі у колгоспній короварні перегодували жомом, аж очі йому полізли з орбіт, свої ж, сільські – побрали їх, хлопців молодих та дужих, вчинили процес показовий на всю округу, газети писали про героя-комірника, який «пильно оберігав соціалістичне майно від класового ворога»… Сім’я Вусилева побоялась далі жити в куркульській хаті, тому стояла вона років кілька пусткою, аж поки не посватався бригадир Михтодь Корнійчук до хуторянської дівчини Теклі…
«Не було його десять год, чи й більше, у селі, то хай би і ще десять не являвся, – думала у гніві Текля про Артема. – Знає, що нікому мене захистити, то й приплутався… Чи старості пожалітись?» Старосту Текля знала, як батька рідного: колишній голова сільради, недалеко звідси живе, на Загребеллі. Михтодів батько хрещений. Старенький уже, під мобілізацію не потрапив, а коли німці з поліцаями зібрали сходку в селі торік у перші дні осени, аби вибрати керівні органи громадського двору, то люди одразу ж почали вигукувати: Пилипович хай буде! «Abgemacht!» – погодився одразу миршавий з коров’ячими очима (носив товсті з металевою оправою окуляри) німчик, який приїхав спеціально (так сам сказав) з гебіту, з Таращі, на їхню сходку. І більше Текля тих німців і не бачила. Своїх у поліцію багато записалось: їздить у район хто, кілька по своєму селу шастають – начеб як порядок стережуть. Бо куди діваться: з полону поприходили – роботи ніякої, хіба коло городу товчись, чи свою яку справу заводь – німці приватну власність заохочують… А самих німців у селі нема. Треба їхати в Тетіїв чи Таращу, там тільки, кажуть, їх можна побачити, та й то не густо. «То ж треба піти до Пилиповича пожалітись – влада ж, яка не є», – повторила іще раз собі Текля й мало не загавилась із кашею: спряжене молоко в каструльці булькало з-під кришки білими пухирцями й подзенькувало…
Дівчатка похотіли їсти: водили очима за кожним материним рухом. Запах пшоняної каші, що незримо пішов по хаті, лоскотав їм у горлі, аж діти облизувались та поплямкували губами. Й ложками дружно зашелестіли-задзвеніли в полив’яній посудині, коли мати насипала пшоняної каші у спільну миску. А вмиватись, а зачісуватись?
І сама Текля взяла кілька ложок прямо з каструлі. Їсти не хотілось, бо ще в куми випила кварту молока з коржем. А їсти є що, слава Богу: з осени запаслася і крупами, і картоплею, і борошна змолола в бугаївському млині, й олії збила на олійні – гріх скаржитись. Зиму пережили, а вже весна – легше й думати. Аби тільки Михтодь вернувся. Куди та війна зайшла – нічого ніхто не знає. Кажуть: більшовикам капут, а де той капут…
Нагодувала найменшу з соски. Розповила, поклала на піл: воно так кумедно засукало ручками й ніжками, аж старшенькі захотіли з сестричкою побавитись. «Покликати його в хату!» – стрельнула раптова думка. І тут же погасила її: це лиш дужче може його розізлити, коли дітей побачить. Як він заревів, Господи! Ні, краще до старости, його всі слухають…
Текля поприбирала зі столу, помила миску й ложки, поставила на мисник, поклала підпалок на полицю. Сповила немовля в колиску, одяглась, причепурилась до вмазаної в стіну при вікні скалку дзеркала та наказала старшій не ступати за поріг, поки мати не повернеться, чуєш, Любцю, га?
В воротах здибала Омеляна кульгавого з костурем. Він прямо налетів на неї з вулиці:
- Що він, примурок, робить? – бубонів під ніс чоловік, закидаючи на ходу вбік дерев’яну ногу. А як зіткнувся з Теклею, то аж похлинувся: – Теклю, мені переказали!.. Я ж нічого не знав… він же мені хоч би словом… Та жени ти його втришия з городу!
Текля стояла мовчки й дивилась на Омеляна. Брат Артемів зведений, багато старший. Вуса сиві, опущені, чуб сивий, аж білий, невисокий сам, ні трохи не схожий на меншого свого брата.
- Пішли разом! – сказав рішуче й узяв її за рукав.
- Я не піду, дядьку Омеляне! – висмикнула Текля руку, аж Омелян похитнувся.
- Чи ти його хочеш знов у тюрму запекти, дурня такого? – просичав у обличчя старий.
- Що ви кажете, Господи!..
- Пішли, разом попросимо!
- Я вже просила його… – тихо сказала Текля. – Я готова була в ноги йому впасти… Але ж він як звір!.. Може, Пилипович його напоумить.
Омеляном аж трусонуло.Аж хапнувся обома руками за дерев’яний костур. І на лиці став ще суворішим.
- Ти здуріла? Хочеш і собі біду накликати?
- Не лякайте мене, дядьку Омеляне!
- Я не лякаю, – мовив примирливіше. – Я раджу тобі, дурній: не ходи до Пилиповича… В тебе розуму, як і в отого несамовитого…
І він, махнувши недбало рукою, рвучко пішов через подвір’я, налягаючи на протез.
Текля вернулась із вулиці, зайшла за причілок хати, звідки їй було видно город аж до Роськи, й, притулившись до повітки, бачила, як чвалав по стежці при межі Омелян, як перечепився раз за грудомаху, як зупинив Артема за оранкою і вони довго стояли посеред городів, говорили про щось дуже грізно, але Теклі не було звідси ні слова чутно, наче в отому німому кіно, що його показували в дитинстві: розмахував костурем Омелян і показував на схід, і кулаком сукав, і пальцем тикав то в землю, то на небеса, а коник вороний дякував їм за перепочинок і сходив до сонця сизою парою.
І яке ж було її здивування, коли вона побачила, як заносить Артем плуга, як розвертає коня й обоє чоловіків направляються з городу до обійстя… Текля проворненько майнула поза хатою, аби ті не втямили, що вона підглядала, і сховалась за дверима. А вже через вікно покрадьки придивлялась, як Артем чистив істиком плуга, як самотужки висадив його на віз, запріг клячу, яка не переставала парувати, і рушив на вулицю, навіть не глянувши й разу на хатні вікна.
Текля перехрестилась на святу Богородицю в кутку. Того дня, як Михтодь пішов на війну, вона зняла з горища ікону, повісила її на покуті й пригадала з малих літ єдину на всі випадки молитву «Отче наш».
- Чи є хазяйка вдома? – загукало за дверима.
Текля кинулась до дверей, але вони вже відчинялись і в хату ступив, закидаючи першим протеза, старий Омелян.
- Заходьте, дядьку Омеляне, то я вам хоч подякую, що так усе порішили мудро… – шукала Текля правильних і точних слів, аби не бовкнути що попало при такій незвичній нагоді.
- Зачекай ще дякувати, бо він же дурнуватий: тут послухався, а завтра… – Омелян стояв посеред хати, роззирався на злидні. Дівчатка з цікавістю виглядали з печі через комин: люди тепер рідко ходять один до одного. – Ти вибачай, що він так… Мовчуном таким зробився, а всередині аж кипить все в ньому… Зла багато набрав у душу.
- А хто б не набрав… – зітхнула Текля.
- То ти йому вибач, – іще раз попросив Омелян. – Я йому сказав: ти ж головою думай – що ти робиш? А як вернуться совєти?.. А вони вернуться… – стишив Омелян голос і поглянув на вікна: – Їздив же в Таращу, йому там сказали, що німецька влада все вертає репресованим. Ще й бомагу якусь показував. Ти чуєш? – Омелько приклав пальця до вуст. А потім повернув очі на піч: – Хто там в тебе?
- То діти… Мої дівчата, Люба й Віра, – посміхнулась Текля й зняла напругу з Омелянового лиця.
Омелян ступив кілька кроків по хаті, заглядаючи на піч.
- Отуди! Чого це ви поховались від діда?
- Вони не поховались – там у них ляльки…
Омелян присів на лаву:
- То я тебе прошу, Текле, ти хоч не розпускай по селу язика, що він переорював… Ми, як стемніє, загромадимо тобі на городі, щоб менше хто бачив… Добре?
- Та я й сама…
- Не чіпай. Ми все зробим, не чіпай. Чуєш? От дурний так дурний… – Омелян постукував себе костуром по дерев’яшці. Потім різко звівся: – Піду вже.
- Не даю вам нічого полуднувати… – розвела руками Текля.
- Спасибі, дочко, за слово добре, а їсти буду вдома. Ти тільки не тримай зла на Артема – він добрий… Ой, горе та й годі на цьому світі…
Текля провела Омелька через сіни, вернулась у хату й довго дивилась, як він поволечки проминав перед вікнами, як призупинився на вулиці, роззирнувшись у обидва її кінці, як потім подався хитливо додому.
А коли стемніло й на небо викотив круглий, як підпалок, місяць, Текля, повкладавши дітей на сон, довго сиділа біля вікна й чекала, що прийдуть Бузинюки загромаджувати її виорану бараболю з лушпайками. Але не дочекалась і, зморена та розчарована, лягла спати. Аж удосвіта, як зібралася йти до куми по молоко, заглянула на город: жодна картоплина не виглядала з чорної, покропленої дощем ріллі. Й легка тривога сколихнула душу: а що, як ту картоплю вночі хтось визбирав?

2.
Чотири листи із музейної експозиції про Другу світову війну до 60-річчя Перемоги (родинний архів професора істфаку Надії Мефодіївни Корнійчук).

«8 июля 1944 года, Ковельский район, Волынская область. Здравствуй, дорогая Фёклушка. С пламенным сержантским приветом к тебе твой муж Мефодий. Не знаю, дойдёт ли и это письмецо, потому как ответа от тебя нету на мои письма. Я жив-здоров, чего и тебе желаю, моя любимая. Был ранен под городом Осипенко, но всё обошлось – пишу об этом в каждом письме на всякий случай, потому как ответа нету. Наша часть освобождала Таращанский район, я рвался домой хоть на часок, но не получилось, извени. А сейчас мы на краю Украины. Громим проклятого врага фашиста и приспешников их националистов, дружно живём в солдатской семье (тут у меня земляк объявился, Витя Дышлевой из-под Гайсина). Жди с победой. Как там наши Любаша и Верочка? Выросли уже, наверное. Пиши. Жду ответа. Твой муж Мефодий».

«14 серпня 44 року. Здрастуй михтодю!
Пише тобі твоя законна жона слава богу получила від тебе звісточку що ти живий-здоровий і всі ми пораділи за тебе бо ж нічого не знали де ти і що ти а чи ж ти знаєш що наших дівчаток вже не двоє а троє третя надя народилася прямо на новий старий рік чотирнайцятого січня уже їй три з половиною на тебе схожа викапаний тато каже кума геть брови на переніссі зрослися як у тебе вертайся швидше то побачиш ми за тобою дуже заскучали ось малюємо тобі три ручки привіт від люби від віри і від наді найменшої а я так тобі передаю привіт.
Опишу тобі таку пригоду якої я не чекала ніяк від наших солдатів ви там може і дружно воюєте як ти пишеш а тут таке заварилось хай бог милує оце ж як тільки вступили наші в село то на третій чи четвертий день якраз перед різдвом мене покликали в сільраду заходю а за столом сидить не пилипович як було досі а якийсь чужий у формі і з ним іще двоє ви текля корнійчукова? питає я кажу а на вас казав хто із своїх односельців красна сволоч? я задумалась бо вже ж і забула геть два роки минуло а потім згадала як артем ото виорав картоплю яку я посадила та й брат омелян кульгавий приходив його хаменати а потім він у мене ще й вибачався прямо в хаті але ні думаю я не признаюся бо це ж знову його запроторять у тюрягу мало він бідолага ні за що віддубасив і діти його повмирали і старих своїх загубив а тут же його знов хочуть ні кажу ніхто не казав ага каже не казав то ми тобі нагадаємо артем бузинюк казав чи не казав на городі хтось бач доніс на нього але я таки рішила стояти на своєму мовляв ну було погиркались ми з ним за землю але ж не казав він так не обзивав мене ніяк ну то каже ми тебе зачинемо днів на три в холодну та не дамо їсти то ти може і згадаєш і тут я впізнала цього що мене допитував ніколи не вгадаєш це лаленков отой перший голова колгоспу що зачиняв зимою на ніч у холодну усіх хто впирався і що по ньому у вікна цієї ж сільради стріляли і він тоді з позором утік із села ага кажу йому то це ви і тоді бузинюка відправили на сибір і знову доконати його хочете а чи знаєте що в нього так через таких як ви діти померли двоє хлопців і жінка і батьки і вам мало цього то я вам товариш лаленков скажу хто красна сволоч така мене злість ухопила і така відвага в мені десь узялась що я сказала прийде час і про вас узнають як ви кинули село напризволяще і драпанули від гріха подальше ми ж усе це помнимо про ваше комуністичне дезертирство і де в мене тільки ті слова грамотні брались але виказала я йому все що хотіла і ніхто з них мені не посмів слова сказати проти як були боягузи так і є а вночі у нас хата згоріла усім кутком гасили а потім за тиждень толлю перекрили до жнив хто спалив? на артема бузинюка кивають але я здогадуюсь хто тільки не зловив не кажи злодій бог з ними вже й ушили хату аж пахне стріха свіжим околотом! ти мені вибачай що я оцего описую але ж не таких ми визволителів чекали щоб тільки винюхувати хто що кому при німцях сказав та хапати та принижувати хвойдами німецькими нас обзивати господи при німцях якщо на те пішло ми хоч наїлися досхочу та не трусили шкурою що ось серед ночі прийдуть забирати твого чоловіка може десь вони палили й стріляли а в нас за всю війну я двох німців тільки й бачила як старосту настановляли та в марусі миколаєнкової на весіллі але про це довго розказувати вибачай що наплела тобі сім мішків вовни привіт від нас усіх та пошвидше вертайся цьом-цьом». (Більше половини рядків листа затушовано чорнотою, яка за десятиріччя вигоріла й можна, пильно вдивляючись, прочитати написане).

«23 декабря 1944 года ИЗВИЩЕНИЕ
Ваш старший сиржант (муж сын брат) Корнейчук Мефодий Григорьевич, уроженец… в бою за соцеалистическую родину, верный военской присяге проявил геройство и мужество погиб 11-го ноября 1944 года, захоронен в п.Бешменос, Венгрия.
Настоящее извищение является документом для возбуждения ходотайства о пенсии (приказ Н.К.О. №138-41)
Командир части полковник войск НКВД (підпис нерозбірливий)
Военный коммисар Вельберг».

«20 березня 1965 року, м.Вінниця.
Вельмиповажані Надіє Мефодіївно і Текле Настасівно! Радий був отримати від вас звістку, що ви живі та бадьорі. Особливо дякую Надійці (дозвольте на правах друга Вашого батька так Вас називати), бо завдяки Вашому листу я маю можливість сповідатись, а не носити цей гріх за душею, як ось майже два десятиліття ношу. Не вистачало в мене тоді, по війні, духу розповісти як було насправді. Та й підписку мав про нерозголошення таємниці. А тепер, у пору гласності, коли відкриваються нові й нові секретні матеріали, просто мушу бодай вам зізнатися. Вибачте, я збрехав вам, розповідаючи про так званий героїзм Вашого чоловіка. Він і справді був сміливий і від куль не ховався, але тут була не та ситуація. Мефодій, як на мене, вчинив як справжній мужчина, але це вже героїзм зовсім іншого гатунку.
Я знав Мефодія від часу його поранення під містом Осипенко (до речі, недавно цьому місту на березі Азовського моря вернули історичну назву Бердянськ). Для мене особисто Мефодій назавше залишиться прикладом совісності, чесності, правдивості – тих людських рис, які не дуже шанувались у червонопагонних військах. А десь під кінець 43-го нам прислали нового начальника, капітана Лаленкова. І з перших днів між ними встановились тяжкі, недопустимі в воєнних умовах стосунки. Не знаю чому. Мефодій мені, пам’ятаю, казав: у мене з ним свої порахунки. Так от десь перед тим як він отримав від вас листа, його викликав майор Лаленков, від якого він вернувся чорний та темний. Нічого зразу не розповідав, а лиш у сні стогнав (вибачте за відвертість): «Сучара! От сучара!» Ходив як хмара, до того я його ніколи таким не бачив. А потім отримав від вас листа з затушованими рядками. Пошта тоді перлюструвалась, та ще в наші частини… Тож він і на сонце розглядав ту чорноту, і під лампою, аж викручувало його від бажання знати правду з рук дружини. І мені давав читати, але тоді нічого не можна було втямити: наче дьогтем вимазано. Я думав, що він з ума зійде. І таки зійшов, бо наче марити почав: мовляв, командир хвалився, що із своїми подонками Теклю за контрреволюцію прямо у сільраді на стільцях… (Вибачте ще раз, але я не соромлюсь про це писати, знаючи тепер, що це неправда, що той негідник просто мстив Мефодієві. За що – вам краще знати. Він же міг його тоді, при визволенні південної Київщини бодай на півдоби відпустити додому, але ж ні…) Останні слова, які я почув від Мефодія, були страшні, абсурдні, але в його становищі – виправдані й мужні: мені, мовляв, однаково гаплик, а так хоч однією сволотою буде менше на світі. Через день він зайшов у кабінет до Лаленкова й розрядив весь диск ППШ у нього. Потім був арешт і розстріл.
Ось і все. Не показуйте цього листа (як і свого, покресленого) нікому. Хай вас береже Всевишній. Добра й добра усій родині. Віктор Дишлевий.
P.S. До Надійки. Якщо не визначилась остаточно з розподілом, а тягне в науку, як ти пишеш, то приїдь до нас, я тобі влаштую протекцію в педінституті».

3.
Помирав Артем Бузинюк у братовій хаті. Всіх пережив. Сам-один лишився. Тиждень не вставав з ліжка. Звідтоді, як занедужав. І тиждень ніхто не переступав порога його хати.
«І що воно за пора надворі?» – подумав Артем, прокинувшись вкотре на мить у тривалому сні, але бодай повернути голову до вікна йому було несила. То вирішив, що ранок, бо наче ось недавнечко темінь могильна в хаті стояла й тиша, тільки шашелі точили дерево – певно, скриню, хрупостіли десь у кутку. А тепер світло було, ясно в очах.
Хотілося вже вмерти й не мучитись. Але ж як його вмреш, коли, видно, не пора. Ні життя путнього не мав, ні смерті легкої не удостоївся…
І раптом Артемові почулось, наче хто повискує у шибку. Як ото діти, послинивши пальця.
- Хто там такий? – запитав Артем губами, але голосу свого не почув. А тільки щось наче лопнуло йому в голові та зашуміло, зашуміло…
«То я, дядьку Артеме, до вас прийшла, упізнаєте мене?» – долинув наче з-за шуму вітру молодий жіночий голос. «Текля?» – вгадав одразу Артем. «Та ж осьо молока вам принесла». «Не треба мені молока ніякого… Але добре, що прийшла, бо я хотів давно тебе спитатися, чи не гніваєшся ти на мене? Не гніваєшся?» «За що?» «А за те, що я хотів у тебе хату при німцях забрати…» «Що красною сволоччю мене обізвали?.. Таке згадали…» «А згадав… І як картоплю запорпували з Омеляном уночі… Дощ тоді перебіг дрібненький і та бараболька забіліла під місяцем, як голубині яйця… Повір, так мені тяжко було тої ночі прощатися із своєю садибою… А хату я твою палив не з власної волі». «Ви палили?» «Я… Він мене заставив. Сказав: або зробиш, або знов на Сибір… Ти ж і не подумала, мабуть, чого це я так довго після жнив зі стріхою твоєю возився… Як свою наче вшивав. Спокутував вину. Віриш мені?» «Вірю… Але нащо про це зараз думати?» «А я все життя думав… Сам свою хату палив… І за городом все життя побивався… А нащо, справді? Ось закопають-загребуть, та й нічого не треба…» «Живий про живе думає». «Це так. Але в тебе ж діти, троє дівчат, без батька… А я сам… Діти мої… Занапастив їх по світах…» «Хіба хотіли?» «І не хотів… І корився… А однак…» «На все воля Господня». «Воля… Господня…»
Артем умовк і в сяйві весняного сонця, що линуло з вікон потоками, бачив молоду Теклю з горням молока в руках – у кухвайці, у білій перкалевій хустинці, тугенько зав’язаній під шиєю і кінці стирчать в різні боки. Та ще пасма кіс вибилися з-під хустки – чорні-чорні коси, як земля весною зорана…

------------------------------

Бондар Василь Васильович народився 15 січня 1954 року в с.Теліжинці Тетіївського району на Київщині у селянській сім’ї. Після закінчення десятирічки служив на Балтійському флоті, навчався у Київському держуні-верситеті імені Т.Г.Шевченка (журналістика), працював у кіровоградських газетах ("Молодий комунар", "Вечірня газета"), Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, видавництві. Нині – голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України, редактор літературного журналу “Вежа”. Заслужений журналіст України (2007).
Автор книг прози "Одвідини" (1994) та “Смарагдові китиці у воді” (2001), літературознавства “У пошуках слова значущого” (2008), автор-упорядник художньо-документальних книг "Голоси із 33-го" (1993), "Ми, переможені Чорнобилем" (1996). "Сповіді з-за ґрат" (1997), "ОST – тавро неволі" (2000), п’ятитомного видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (2004-2009), упорядник книги «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?» (2010), двотомної хрестоматії творів письменників краю «Блакитні вежі» (2011) та інших видань.
Лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка (2003), імені Дмитра Нитченка (2006), імені Михайла Стельмаха (2010).
Член Національної спілки письменників України з 1995 року.


EmoticonEmoticon