Advertisement

Далеких зір омріяні висоти

Ольга Яворська

* * *
У шатах від землі і у дарах від неба
Беззахисна душа летить в майбутній день,
Мені в цьому житті не так багато треба:
Тільки б стріла невдач не вцілила в мішень.

Тільки б свобідний дух не кинули за грати,
А демонські вітри не знищили пера,
Тільки б зцілити мить, тільки б не знати втрати,
Спокутати гріхи, бо смерть не вибира.

У шатах від землі і у дарах від неба
Торую крізь туман дорогу навпростець,
Мені в цьому житті не так багато треба:
Тільки б пташиний спів, тільки б вогонь сердець.



* * *
Замурую печаль,
Помандрую країною Сонця,
Де у синьому небі
Хмарин голубі паруси,
У безчассі спочину,
Зачинивши в безвихідь віконце,
І розхлюпаю радість
По блакитному морю краси.

* * *
Доки я іще вмію летіти…
Ігор Павлюк

На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне,
На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа.
Смерекові ліси мене кличуть в мандрівку одвічну,
А з високого неба розсівається благість свята.

Поділися красою, поки я ще з тобою, мій світе,
Бо не знає ніхто, де остання зупинка в житті,
Бо допоки живу, мене буде нестерпно боліти,
Що за мене так страшно Христос помирав на хресті.

Мені радісно там, де сміються-квітують блавати,
Де із сонячних літер складаються теплі слова,
Мені боляче там, де приречено мусить вмирати
Покалічений ліс і спаплюжена кимось трава.

За осквернену землю відчуваю одвічну тривогу,
Її біль – в моїм серці, її доля – одна з моїх мрій.
І за це мене клен проведе у останню дорогу,
І нечутно заплаче за мною старий деревій.

Мені досить тепла, мені досить цієї любові,
Бо із вирію птиці в Україну кохану летять,
Де розп’ятий Христос воскресає в причасті і слові,
Де з високого неба спливає свята благодать.
* * *
Заведи мене у казку,
Де любов не плаче гірко,
Де завзятий Морозенко
Саночки штовхає з гірки,
Де на небі зорі ясні
Усміхаються невинно,
І заходиться від щастя
Біля клена горобина.
Подаруй мені ті струни,
Що співають світлу думу,
Де іще не було горя,
Де іще немає суму.
Промчимося чистим полем,
Загнуздавши всі безсоння,
І розлучимося з болем,
Лід зігрівши у долонях.


* * *
Та місцина безлюдна
Моє серце вгортала у тишу,
Іван-чай вузьколистий
Під розвітреним небом зорів.
Погасаючий день
Обіцяв, що поему напише,
Тільки б совість не спала,
Тільки б промінь Господній горів.
* * *
Ярославу Павлюкові
Як вмираючий клен,
Ти стояв на обочині літа.
Нерозгаданий світ…
Нерозвіяний сум…
Пересохлі слова,
Щиро сказані та не прожиті,
Бо погасло багаття
На вітрах невгамованих дум.


* * *
До 20-ї річниці незалежності України

Обсідають тривоги, гостро в груди впинається біль,
О моя Україно, ювілеї так швидко минають,
На руїнах святкуєм, поглинаєм брехню звідусіль,
А нащадки колись нас одверто про все запитають.

Україно моя, в тебе правда є тільки одна:
Без мети не дійти, лицемірством висот не здобути.
Піднімаємось з дна і тяжіємо знову до дна,
Забуваєм Голгофу, колимську безодню і Крути.

Багатьох спокушає відступництва демонський лик,
Чорні ангели зла брехунів і нікчем захищають.
І зривається слово від гніву на праведний крик,
І туманиться день, ювілеї ж бо швидко минають.

* * *

Іванові Гнатюку

Пролунали тривожні слова
Із-за чорної брами.
Перегіркла від болю трава
Запеклася сльозами.

Поєднав наші душі цей сон,
Де про смерть – ні півслова.
Тільки небо й земля – в унісон,
Тільки свічка воскова.

Немає коментарів