4/08/2012

Невичерпний Дух одвічної стихії

Роман Коритко. Дух одвічної стихії : історичний роман. – Львів : Тріада плюс, 2011. – 511 с.

Роман Романа Коритка «Дух одвічної стихії», що вийшов наприкінці 2011 року, розкриває хронічне протистояння українського люду (зокрема галицького) і його завойовників перед Другою світовою війною та на її початках. Подієвим заспівом у романі є реакція юних патріотів – Василя Івахіва (центрального героя твору), Богдана Бігуса та їхніх ідейних побратимів на поглум зухвалих польських молодчиків над могилами Січових Стрільців на Лисоні во¬сени 1928 року.
Ця опозиційність на початку роману – наче класична метафорична грудочка, що, пущена зі снігового крутосхилу вниз, переростає у потужну лавину. Так воно й буде у подальших розділах твору. Адже “Дух одвічної стихії” – це поклик до волі, що передався нам генами від далеких пращурів і став засадничим рушієм "Декалога українського націоналіста".

Події відбуваються на теренах довоєнної Польщі – на Бережанщині, Рогатинщині, Перемишлянщині, Золочівщині, у Львові, Кракові, Познані, у Березі Картузькій, у лісах Волині, де народилася УПА. Тут чимало історичних постатей (роман-бо історичний!): Степан Бандера, Микола Лебедь, Тарас Боровець-Бульба, Ярослав Стецько, а в центрі – уродженець Подусільної, тепер Перемишлянського району Львівської області, колишній учень Рогатинської гімназії Василь Івахів. Добре знаючи історію сіл рогатинського Опілля (в активі ж понад десяток краєзнавчих ґрунтовних нарисів про них), автор вносить у текст справжні прізвища оунівців та упівців Добринова, Стратина, Пукова, Кліщівни... Не бракує й вигаданих персонажів, потрібних письменникові для розгортання подієвості.
Р. Коритко вписує персонажів у контекст гострого протистояння проурядових сил, що вершать безчинства на опільських теренах (пацифікації, криваві марші уланів, закриття гімназії), та українських патріотів, які відповідають кривдникам адекватним чином – підпалами поміщицьких маєтків, нападами на пошту, банки, залізничні двірці, навіть атентатами.
Бо то були жорстокі, освячені кров’ю, часи. А треба бути, треба вижити, вистояти. Ба, цього ще вкрай мало. Для героя-патріота з духом бун¬тівної стихії (таким, власне, і є Василь Івахів) треба ще й власними зусиллями й наближати цю незалежну Україну. А він же, ідеа¬ліст, буквально снить нею. І діє. З ризиком. Почасти й балансуючи на вістрі леза. Описувати сюжетні перипетії – річ марудна й невдячна. Простежмо ліпше і с т о р і ю душі Василя Івахіва, обставленого зусібіч стовпами влади – поліцією, цивільними поляками-шовіністами, нюхачами, україноненависниками-провокаторами та ще й своїми рідними – конфідентами-донощиками. Він обставлений червоними прапорцями, загнаний у резервацію глухої самості. Як і його ідейні однодумці!
Хто ж вони, ці молоді симпатичні хлопці й дівчата галицького краю? А це люди з почуттям гідності, з гордим хребтом, бо ж без¬ликі гнучкошиєнки не стануть в опозицію до влади – то такі собі соціальні ляльки, залежні від волі ляльковода, вони лояльні, сумирні й покірні християни, здатні хіба на «неутомленниє поклони», адже, на їхнє переконання, кожна влада – від Бога. Юнаки і юнки з кола Івахіва – не такі. Їм, за П. Грабовським: «світять ідеали». А найбільший, найсвятіший із них – Вільна Україна. Лиш коли той ідеал перейде з вимрійки, зі сфери духовної у реальність, отоді лиш вони, ці мрійники, увійдуть у гармонію зі світом і самі зі собою, власне, аж тоді вони с т а н у т ь с о б о ю, вільними громадянами, спроможними розпоряджатися собою на власний забаг. А наразі вони лишень н а ш л я х у д о с е б е. А шлях тернистий. Ще чимало сліз кривавих, за Шевченком, проллється «на марне поле» (так і буде в романі). А щоб дійти до далекої мети, треба вміти йти (хитрувати, мудрувати, ошукувати-обдурювати опонентів). І (нонсенс!) конче задля потреби змогти н е б у т и
с о б о ю. Оце в м і т и н е б у т и с о б о ю н а ш л я х у поступу – найстраш¬ніша, найабсурдніша, найретельніша романна сентенція, більше того – засаднича опора, яку читач мусить відчути й осягнути, аби серцем сприйняти трагедію (і не лишень Івахіва!).
Отже, вміти не бути собою в дорозі до високої мети – це людська чеснота чи вада? Хто відважиться на однозначне поціновуван¬ня?
Та ходімо за героєм.
Ось Василь, організатор помсти пацифікаторам, зокрема підпалів польських маєтків у селах, вимушений іти до війська. Тож поночі прощається з коханою Марією Матусяк. "Мліючи від утіхи, Марія поривно обійняла Василя і, вп’явшись губами в його вуста, раптом промовила таке, що він здригнувся: дівчина забажала народи¬ти від нього дитину..." (с. 66). Хто б не відгукнувся на жагучий по¬клик коханої? Мабуть і Василь не проти фізичного зближення. Од¬нак він, запрограмований на ідеальну чистоту в коханні, вміє стати над собою, цебто в м і є б у т и не с о б о ю, аби відтак за мить гріховного щастя Марія не зазнала неслави й приниження сільської покритки. "Марусю, лебідонько, ти просиш неможливого… Повернуся додому і тоді поєднаємо свої долі" (с. 66). А дівчина "зали¬лася сльозами. Плакала та ридала так, що здригалися її плечі" (с. 67). Це вже сердечна драма дівчини, закоханої в такого "непоступливого ідеаліста. Щось схоже й із вродливою полькою Геленою Сінкевич, що, розпалена коньяком і коханням, вже у Євиному костюмі, тягнула польського вояку Івахіва, теж підмогориченого й небайдужого до дівочої краси, в ліжко у своєму познанському помешканні. "Якщо, коханий Василю, нам не судилося бути разом... то ти повинен бодай позбавити мене дівочої цноти. Не хочу, щоб таке вчинив нелюблячий чоловік" (с.147). І сотворився б той солодкий гріх, бо ж від слів красуні та її звабного тіла у хлопця запаморочилася голова, однак він і тут став над собою, з у м і в б у т и н е с о б о ю, аби, мовляв, Гелена в житті не страждала через нього.
Отак же віддистанційовується Івахів і від своєї зв’язкової Мирослави, теж дуже симпатичної і закоханої у хлопця. І тут в’язилом, стримувачем поривань, "вогнегасником" сердечного пожару є щире зізнання Івахіва про те, що він, хоч і не байдужий до Мирослави, все ж дуже кохає Марію. А спитати б, що діється на душі в Миросі, приневоленій ситуативною необхідністю їхати з Василем на підпільні вивідини до Львова у ролі закоханої пари, буцім для купівлі весільної сукні. Наразі автор не дав нам змоги побачити душевну трагедію шекспірівської потуги (поспішав), однак у стосунках героя з Марі¬єю реабілітувався сповна, принагідно заторкнувши проблему особистого і громадського під час ворохобних рухів. Так, Василеві почуття до дівчини щирі. Але, навіть повернувшись із війська, він не квапиться виконувати обіцянку, не провадить Марію до шлюбу, передчуваючи, що пута Гіменея будуть для нього, борця, обтяжливими, він мусить б у т и н е с о б о ю, бо чи ж можливе щастя у сім’ї, якщо чоловік, слугуючи загалу, відіб’ється від домівки й скитатиметься теренами краю. Самопосвята у борні жертовна, з нею мусиш відмовлятися від житейських зваб і спокус, своєю поведінкою вводити в оману і владців, і поліцаїв, і недремного під¬стерігача, і сільську громаду, навіть рідних і близьких. Отримавши від районного провідника зарядження бути обережним, Василь у Подусільній і справді уникає гуртів, грає роль відлюдька, байдужого до громадських справ. Мало того, щоби постати в очах підслуховувача Кихимка лояльним до польської влади, він, обіймаючи Марію, навмисне голосно (аби прихований у темряві саду донощик чув!) й фальшиво атестує себе, обкидаючись болотом: я, мовляв, уже не той, яким був раніш, бо у війську зрозумів, що мусимо триматися Польщі, не ослаблювати її, адже коли прийде сюди Сталін, то влаштує голодомор. По хвилі, коли шпіцель одійшов, Івахів усе до пуття пояснив Марії, однак докорів не уник: "Ти скривдив мене! У тебе немає серця. Для тебе головніше, що скажуть про тебе і мене люди, ніж я особисто. Коли треба було обдурити поляка, то ти чомусь не "думав, як усе те оцінять люди. Для тебе було важливіше не потрапити на гачок польської поліції…" (с.119).
А відтак буде й каяття, й посилання на нечисту силу, що вселилась у її душі, і протяжливі зойки, і майже епілептичні здриги – цебто те, що є виразом глибокого потрясіння, пак, божевілля, у яке впадає людина у світі непевності, невизначеності, підміни понять, омани, крутійства і зради. Це трагедія, яку спричинила потреба героїв-патріотів, золотих дівчат і хлопців, грати чужу роль, у театрі жорстокого життя й боротьби…
Страшний парадокс: прагнучи ліпшої долі собі та народові, змагаючи до неї, ти задля виживання й поступування до цілі твориш зло, завдаєш горя й біди своїм ближнім. Отака оцінка отого вміння не бути собою. Гарні хлопці, відчайдухи-патріоти, які кинули виклик зайдам, упродовж першої частини відрікаються, відхрещуються від себе повсюдно: в поліцейських відділках, у тюрмах, при очних ставках, самі себе позбавляючи ореолу святості й героїзму. Та й сам Івахів, розумний і напрочуд чесний зі собою, відчуває дискомфорт від власної роздвоєності, вимушеної поступли¬вості обставинам, бо він, до честі автора, не зазомбований речник високих ідей і лицар чину – він жива людина із сумнівами й слабкостями. Ця його "людськість" глибоко розкрита через стосунки із пихатим, зухвалим, чванливим польським вояком-українофобом Тадиком Яніцьким, який звик бути лідером, над усіма горувати й тепер бачить в особі Івахіва, атлета-спортовця й честолюбця, небезпечного суперника. То¬му намагається залякати, принизити, скомпрометувати його, а отримавши гідну відсіч, одверто благає поступитися йому першістю у спор¬тивних змаганнях з бігу, бо переможець отримає не лишень заслужений багатоденний урльоп, а й, що важливо, матиме честь пронести прапор Польщі перед самим Підсудським на дефіляді військовиків у Варшаві. Ситуація на безсоння й душевну муку. І програвати не личить. І додому хочеться. Однак Василь, український патріот, не може уявити себе з прапором держави-загарбниці перед її лютим тираном-очільником. І він, аби не опоганити рук чужою хоругвою, апріорі згоджується з поразкою на кросовій дистанції. Поступившись у меншому, отримує високу моральну винагороду за вміння стати над собою, цебто не б у т и с о б о ю в не таких уже й принципових питаннях.
Виписуючи протистояння галичан-українців і поляків, автор не по-слуговується лишень однією барвою. Стосунки ці неоднозначні. Це видно із взаємин Івахіва й Гелени. Вони симпатизують одне одному, навіть кохаються. І хто знає, чим би ці стосунки вивершилися, якби герой мав право на себе, на приватне «я». Лояльними до українства є в романі й польський офіцер Ярик Польов¬ський та його брат-адвокат, у жилах яких тече крапля й української крові.
Р. Коритко подає українців не лишень у протиборстві з польськими молодчиками, а й з німцями і радянськими партизанами (медведєвцями, сабуровцями, ковпаківцями). Він чітко стверджує, що ОУН і УПА – в опозиції до всіх зайд.
Спостерігаючи за Івахівим у першій частині роману, зокрема за його відчайдушними ризикованими вчинками в ім’я вільної України, за його саможертовним життям у слугуванні високій меті, за його тюремними одісеями, ми, хоч і відчуваємо фатальну приреченість його потуг, все ж навіть без надії сподіваємося, що його героїчна боротьба за волю України не пропаде замарно, що на землі, залитій кров’ю вірних синів і дочок нашого народу, зійдуть рясні, напоєні духом одвічної стихії, сходи і проростуть густими зернами незалежної суверенної Української держави.
На закінчення свого відгуку у зв’язку з появою з друку роману Романа Коритка «Дух одвічної стихії», дозволю собі висловити ще деякі висновки, які напрошуються із сюжетної канви та самої ідеї літературного твору.
Пов’язавши свою долю з підпільною боротьбою українського народу за його визволення із кайданів польського, радянського та німецького окупаційних режимів, головний герой роману Василь Івахів, розуміючи, що держава без армії існувати не може, на чолове місце своєї революційної діяльності поставив мету – якомога швидше сформувати українські бойові озброєні загони, які повинні послужити тривким опертям для організації всенародної армії, котра покликана боротьбою не на життя, а на смерть звільнити від ворожої займанщини всі українські землі і збудувати на їхніх просторах незалежну Українську державу.
Ще в кінці 30-х років минулого століття Василь Івахів створив підпільну боївку, до складу якої входили юнаки Рогатинщини, Бережан¬щини, Перемишлянщини, згодом до них пристали добровольці з інших районів трьох областей: Львівської, Івано-Франківської (тодішньої Станіславської) і Тернопільської, організовував по селах названих областей підпільні загони самооборони, а з початком Другої світової війни заснував в Озорянах Золочівського району Львівської області Під¬старшинську школу, в якій юнаки навчалися володіти зброєю і гартували свій дух для майбутньої національно-визвольної війни.
Василь Івахів ще прославився тим, що будучи близьким до керівництва Крайового Проводу ОУН, одним із перших у 1941 р. заторкнув пропозицію про необхідність організації своїх власних збройних сил, які б розгорнули боротьбу за визволення України від усіх ворожих займанщин, але до нього не прислухалися, відповіли, що ще не час, що треба почекати. Але чекати було неможливо, бо у Поліських та Волинських лісах уже набули розгулу дії польських підпільних молодчиків, радянських партизанських загонів, які збиткувалися над українськими селами, грабували людей, нерідко вбивали їх. Тоді Василь Івахів поїхав на Волинь, щоб оте жахіття побачити власними очима і, переконавшись, що з кожним днем ситуація там погіршується, повернувся до Львова і перед Крайовим Проводом ОУН висловив категоричну вимогу дати розпорядження, щоб негайно скрізь у лісах Волині та Галичини розпочалася організація підпільних озброєних загонів. І знову, незважаючи, що його підтримав Роман Шухевич, почув звичну відповідь, що ще не час. І як не дивно, тієї ж позиції дотримувався тодішній Провідник Крайового Проводу ОУН Микола Лебедь. Очевидно ще вірив німцям, що з ними можна владнати всі непорозуміння мирним шляхом,
І все ж Василь Івахів зумів реалізувати свою мрію – спочатку з власної ініціативи сформував у лісах підпільні загони, а згодом за його наполяганням, заклик до організацій Укра¬їнської Повстанської Армії висловив Крайовий Провід ОУН. Таким чином уже в 1942 р. постала УПА, а Василь Івахів став одним із перших її організаторів. На жаль, у травні 1943 р. загинув у бою з німцями на Волині. Можливо тому ще досі заслужено не поцінований нашими істориками та дослідниками національно-визвольного руху в період Другої світової війни. Тож автор історичного роману «Дух одвічної стихії» намагається ліквідувати той несправедливий пробіл…

Зеновій Легкий,
с. Муроване на Львівщині


EmoticonEmoticon