4/08/2012

Епізод з колишнього театрального життя Львова

Розбираючи папери свого домашнього архіву, я натрапив на машинопис моєї ненадрукованої театральної рецензії з – понад півстоліття, яка пригадала цікавий, зрештою, типовий для того часу сюжет. Думаю, що для історії його варто зафіксувати.

У Львівському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької підготовлено виставу “Сусіди” за п’єсою молодого тоді драматурга з Тернополя Олекси Корнієнка. Прем’єра відбулася в січні 1959 р. А ще перед тим пройшов перегляд і обговорення вистави з участю репертуарної колегії Львівського обласного управління культури і, як мовилося тоді, представників громадськості.

Я належав до завзятих театралів, виступав з рецензіями в пресі, деякий час після закінчення аспірантури у Львівському педінституті навіть працював інспектором “по театрах” Львівського обласного управління культури. Був членом репертуарної колегії і залишився в її складі, коли в 1958 р. став науковим працівником Інституту суспільних наук АН УРСР.

Отож, був і виступав на згаданій офіційній апробації “Сусідів”, яка відкривала виставі дорогу для публічного показу. 

П’єса була однією з тих, які розповідали про “позитивні” зміни в західноукраїнському селі, в житті і долі його людей. Але час т.зв. “хрущовської відлиги”, коли вона писалася, наштовхнув автора на деякі неординарні дотепер у літературі “соціалістичного реалізму” сюжетні моменти і рефлексії. Колізія п’єси зосереджена, зокрема, навколо постаті колишнього оунівського підпільника, який повернувшись після відбуття покарання додому, відчуває і болісно переживає відчуження збоку односельчан і дружини, яка стала “знатною людиною”, колгоспною активісткою.

Типова сюжетна схема. Та й сама ситуація повернення репресованої радянськими органами людини не мала в той час нічого особливого. Наприкінці 50-х років уже поверталися у рідні сторони на західноукраїнських землях непоодинокі в’язні сталінських тюрем і заслань. Незвичним було хіба те, що в типовій для радянської літератури і публіцистики постаті бандерівця-бандита автор привідкрив трохи людського обличчя, та й те, що в фабулі п’єси ця постать зайняла чи не найголовніше місце.

Очевидна річ, що ні автор п’єси, ні її режисер-постановник Олексій Ріпко, ні виконавець ролі Павла Сторчака Ярослав Геляс не ставили перед собою завдання героїзувати цю постать, тим більше зробити її позитивним героєм. Однак у сценічній інтерпретації повною мірою використано й озвучено наявні елементи реалістичного ресурсу тексту, згадані неординарні моменти. Особливо блискуче зіграв цю роль Я.Галяс. Як уродженцеві галицького краю, йому глибинно зрозумілою була психологія і доля його ровесника Павла, він вклав у сценічний образ цього персонажа багато позатекстового, але такого, що робило цей образ живим, добре відчутним і хвилюючим.

Зокрема, тонко і проникливо розпрацював актор дещо мелодраматичний план ролі. Своєю темпераментною грою, монологами і діалогами він переважав усіх своїх партнерів. Авторська дидактична настанова ролі, що мовляв, така доля чекає кожного, хто піде “не тією” – нерадянською “стежкою”, в рецепції Я.Геляса ненав’язливо знівелювалася і радше викликала роздуми, співчуття.

Уже на перегляді таке зміщення акцентів викликало настороженість і зауваги деяких присутніх, зокрема офіційних представників. Як це так, що не секретар райкому у виконанні народного артиста Союзу В.Яременка, не колгоспна активістка Тетяна і не інші “правильні радянські” люди стали у виставі головними героями, а фактично бандерівець Павло?!

Іншим разом при такому резоні вистава була б не допущена до глядача. Але це був час після XX з’їзду правлячої компартії і розвінчання культу особи Сталіна, коли всі чекали продовження обнадійливих змін. Пам’ятаю, в перерві перегляду я підійшов до начальника Львівського обласного управління культури Ярослава Вітошинського і висловив своє захоплення грою Геляса. Він відповів без ентузіазму, радше похмуро: “Так він грає занадто добре!” Досвідчений службист побачив і відчув у виставі те, чого не спостеріг я. 

Але загалом вистава була оцінена позитивно, потрактована як творчий успіх театру і схвалена до показу. На цьому ж перегляді мені замовили рецензію на “Сусідів” для львівської обласної газети “Вільна Україна”.

Побувавши вже на першій прем’єрній виставі, я був вражений рідкісно захопленим її сприйняттям глядачем. Зала вибухала оплесками в багатьох місцях вистави, зокрема жваво реагувала на гру Я.Геляса. Спостереження цієї реакції приводило до висновку, що саме в глядацькій залі здійснювався головним чином ефект ідейно смислового й емоційного, як ми сьогодні сказали б, перезавантаження вистави. Ефект напевно, не бажаний для постановників.

Очевидна річ, що чутлива львівська публіка особливим чином сприйняла смисли й емоційну наснагу сценічної креації образу Павла Сторчака, і своєю уявою та життєвим досвідом значною мірою його доповнила “дописала”.

Водночас немале значення для неї мала й сама особа виконавця цієї ролі – добре знаного їй ще з передвоєнного українського галицького театру талановитого і харизматичного актора Я.Геляса. Саме тоді, наприкінці 50-х років, він з дружиною – також відомою артисткою Стефою Стадниківною – членом славної галицької театральної родини Стадників – повернувся з Харкова до Львова.

Львівські театрали сподівалися, що Я.Геляс дебютуватиме на заньківчанській сцені в заголовній ролі «Гамлета» В.Шекпіра, виконанням якої він прославився у виставі цього твору в Харківському українському драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка. Але щось завадило. Подейкували і, мабуть, небезпідставно, що головним чином заперечення також блискучого львівського Гамлета в інтерпретації іменитого Олександра Гая.
Хай там як, своє повернення на львівську сцену Я.Геляс заявив у прем’єрі “Сусідів”. І ця обставина також великою мірою спричинилася до незвичайного сприйняття вистави, аншлагів уже перших її показів, поведінки глядацької зали тощо.

Однак саме цього впливу чинника особистості Я.Геляса на глядацький загал не змогли чи не схотіли врахувати стражі компартійної ідеологічної безпеки. Уже перші прем’єрні вистави викликали в них тривогу. Ентузіастичне, не таке як мало б бути сприйняття, публікою вони однозначно віднесли на рахунок ідеологічних хиб вистави і розгорнули навколо цього концепту справжній ажіотаж. Почалися гарячкові “поліпшення” вистави, зокрема в тих її місцях, які викликали оплески. Але вся ця косметика не принесла успіху. Таке враження, що офіційні застереження ще більше посилили увагу глядача до вистави. 

Дуже скоро, ще на прем’єрному етапі, вона була заборонена і знята з репертуару. Були, як водилося, і відповідні санкції стосовно постановників. Офіційний перебіг цієї справи варто було б докладніше простежити за збереженими в архіві документами.
Офіційно затьмарений дебют Я.Геляса на сцені театру ім. М.Заньковецької був, мабуть, однією з головних причин, що він уже в 1960 р. покинув Львів і подався до Одеси, згодом переїхав до Тернополя і ще пізніше очолив Український музично-драматичний театр в Ужгороді, де й закінчив свою творчу дорогу. Помер 1992 р. у Львові.

Львівська заборона вистави “Сусіди” незаслужено відсунула в тінь і створений у ній сценічний образ Я.Гелясом –глибоко психологічний, емоційно виразний, без сумніву, один з найкращих у творчому доробку цього визначного митця українського театру. У змістовній монографії Ірини Давидової “Ярослав Геляс” (Київ: “Мистецтво”, 1986) про цей образ артиста у львівській виставі “Сусідів” навіть не згадано. Епізодично згадано Гелясового Павла Сторчака лише в пізнішій виставі зміненої версії цієї п’єси, яка йшла в Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка під назвою “Ціною любові”. До речі, поставленій тут Я.Гелясом.

Та й для історії театру ім. М.Заньковецької вистава “Сусідів” заслуговує на увагу як одна з тих його кращих творчих праць, яким більшовицький тоталітарний режим у різний час скрутив голову. 

А щодо моєї рецензії. Вона була написана досить оперативно і здана в редакції “Вільної України” ще до завершення згаданих перипетій. Її, зрозуміло, не тільки не надрукували, а й після заборони вистави хтось з редакції заніс до Львівського обкому компартії. Там її потрактовано як “захвалювання” ідейно порочної вистави, і в такому озвученні вона ще не раз виринала в зв’язку з різними претензіями функціонерів режиму до автора.
Коли перечитую сьогодні цю рецензію, то й сам дивуюся –– за що було картати автора. Вона досить кон’юнктурна і без претензій на якісь позатекстові смисли, тим більше, на апологетику вистави. Вочевидь, найбільша вина, що в рецензії схвально мовиться про гру виконавця ролі Павла Сторчака і рецензент не проявив “класової пильності” щодо осмислення й оцінки “шкідливого впливу” цієї гри на глядача, що п’єсу й виставу оцінено позитивно.
Доданий текст рецензії має на меті проілюструвати, як не просто і нелегко було пробити кригу настороженості й упередженості казенного ідеологічного догматизму тоталітарного режиму. Він, цей текст, не стільки для тих, хто пам’ятає той режим, знає його de visu (на власні очі), з власного досвіду, скільки головно для тих, хто з відстані часу намагатиметься збагнути, осмислити його дику нелюдську логіку.

Роман Кирчів
м. Львів


EmoticonEmoticon