4/08/2012

Від Хотина до Богдана

ЗВИТЯГА І ПІДСТУПНІСТЬ

МАРКО ЖМАЙЛО

* продовження попередньої розвідки авторів «Хотинська війна» (див. «Дзвін» №5-6, 2011 р.)

Треба було бути або дуже наївним, або цілком безглуздим, щоб сподіватися, що воїни, які п’ять тижнів стояли віч-на-віч зі смертю і які розуміли, що вони врятували Польщу, погодились кинути зброю і стати до плуга під панський батіг.
А саме на цьому наполягала розбещена шляхта.
Проблему розуміли всі.

Ще перебуваючи під Хотином, козаки відправили до короля Сігізмунда ІІІ Вази (1566 – 1632) послів з низкою вимог: визнати за всіма учасниками війни, в тому числі й за тими, хто не був вписаний у реєстр, козацькі вольності, право проживати як на королівських землях, так і на землях панських, право освоювати нові угіддя. Козаки також просили передати Війську Запорізькому під притулок для поранених і покалічених місто Боришпіль (сучасне – Бориспіль. – Авт.) та заборонити розміщувати на постій коронні війська в Київському воєводстві. Не так уже й багато, якщо зважити, що козаки розуміли, що перебувають на своїй землі.

Але гроза над Польщею пронеслася. Засліплені здобутим козацькою кров’ю Хотинським миром, поляки вже не потребували їхньої мужності й відваги ні для походів на Москву й Лівонію, ні для війни з турками й татарами.
Втративши потребу в козацькій військовій силі, Річ Посполита різко змінила тон у ставленні до недавніх союзників і рятівників вітчизни.
Бомбу сповільненої дії було закладено вже в самому хотинському договорі.
Оперативно, 18 (28) жовтня, через два тижні після закінчення війни, уряд створює комісію для «впорядкування» реєстру. Комісари мали його переглянути й залишити в ньому лише три тисячі чоловік. А всіх інших… не смійтеся, повернути до їхніх колишніх власників, панів. Комісари також повинні були оголосити про неможливість збільшення плати понад 40 тисяч злотих на рік. Мови про передачу Боришполя пораненим не могло бути, бо місто було власністю Жолкевських. Водночас уряд вжив усіх заходів, щоб унеможливити втечу на Запорожжя. До втікачів могла застосовуватися навіть смертна кара.
Постанови приймати легко, а от виконати їх було нереально.

Двадцять першого жовтня 1621 року козаки покинули Хотин і вирушили в Україну. На прохання королевича Владислава і за розпорядженням гетьмана П. Сагайдачного 5 тисяч відбірного війська залишились на кілька тижнів нести сторожову службу. Інші – у повному озброєнні, з дотриманням військової організації – поділу на полки, сотні, розмістилися в панських маєтках Київського воєводства. Виконувати розпорядження влади вони відмовились категорично. 

Конфлікт набирав конфігурації.
Не можна говорити, що поляки не шукали порозуміння з козаками. Після розмови Владислава з королем, до П. Сагайдачного прибув його посланець, придворний підскарбій, з листом і з подарунками. Гетьманові вручили королівську хоругву, булаву вартістю 3 тис. талерів, золотий ланцюг за 500 талерів. У листі визнавалося «… мужество ваше и труд под Хотином» та свідчення, що козакам посилається «400 тисяч битых талеров, которые должны быть разделены поровну и розданы 50 тисячам всей черни войсковой как тем, которые были под Хотином, так и находившимся на военном промысле с Хмельницким на Понте Эвксинском, не минуя родичей и вдов товариства козацкого, положившего свои рыцарские головы в военных действиях сего года. При том, особо Вашей гетманской милости со всею старшиною посылаю 4 тисячи червонцев, которые разделите между собой по справедливости и усмотрению вашому. (М. А. Максимович. Сказание о гетмане Сагайдачном // Собрание починений. – К., тип. М. П. Фрица. 1876 – т. І – с. 372 – 173).

Хочемо звернути увагу на одну промовисту деталь: польський король офіційно засвідчив участь у битві з турками і їхніми васалами в 1621 році 50-тисячного козацького війська. (Це для тих, хто продовжує твердити, що козаки відіграли там другорядну роль).
У листі від 15 (25) лютого 1622 року П. Сагайдачний дякує Сигизмунду ІІІ за подарунки, але основний зміст має інше наповнення. Гетьман говорить, що коли він з козаками воював під Хотином, шляхта знущалася з козачок, примушувала до праці без оплати, часто насильно, навіть била й мордувала. І важко було козакам, які повернулися з-під Хотина, бачити сльози в очах жінок і матерів. Гетьман просив короля приборкати свавілля шляхти, захистити козаків від насильства і зловживань, а також попередив, що коли так продовжуватиметься, то кровопролитне повстання неминуче.
І що важливо, про гроші мови не було. Одна справа обіцяти, інша – виконувати обіцянки.
Здавалося, що поляки не тільки не хочуть прислухатись до розумної пропозиції козаків, а навпаки – провокують повстання.

П. Сагайдачний помер 10 березня 1622 року, а українським гетьманом став його соратник Олифір Остапович Голуб (? – 1628).
Сейм 1623 року послав на Запоріжжя комісарів з вимогою зменшити кількість війська до 2 тисяч.
Сейм 1624 року не задовольнив козацьких вимог. Продовжувались національні й релігійні утиски.

Україна хвилювалась. До «самовольних» козаків почали приєднуватись реєстрові. Селяни відмовлялися виконувати повинності й оголошували себе козаками.
Влітку 1624 року на Річ Посполиту напали татари. Кантемир-мурза зі своєю десятитисячною Буджацькою ордою з території Молдови пішов вглиб Польщі і дійшов аж до Сандомирщини.

Коронний гетьман Станіслав Конецпольський – недавно викуплений з турецького полону, – маючи якихось чотири тисячі війська і залучивши тисячу козаків Стефана Хмелецького, вирішив вдарити на татар, коли ті будуть повертатись з награбованим. Бій відбувся під Мартиновим, неподалік від Галича 20 червня. Зайнявши вигідну позицію, гетьман напав на татар несподівано.

Коли ті, розуміючи своє невигідне становище, почали відступати, Стефан Хмелецький з козаками вдарив на втікачів. Козаки переслідували татар майже сто кілометрів, наздогнали і довершили розгром. Врятувалося кілька сотень ординців.
Весь шлях був устелений трупами та награбованим добром.
Буджацька орда, яка довгі роки безкарно грабувала українські й польські землі, була знищена.

У 1625 році польський уряд, замість того, щоб розв’язати козацькі вимоги, вирішив застосувати силу. (Перед цим поляки – аби задобрити турків, щоб ті не втручалися – заплатили їм данину за два роки наперед). На чолі комісії для вирішення спірних питань став той же Станіслав Конецпольський. Гетьман не дуже прихильно ставився до козаків, скоріше – навпаки.
Зрозуміло, що тепер питання вирішувати було надто складно. Козаки відправили королю ще одну петицію, на яку, зрозуміло, сейм не відреагував, канівські й черкаські козаки відмовились підкоритись польській адміністрації, а козацький гетьман Марко Жмайло напав на Київ.
Козаки вбили київського війта Федора Ходику, таки українця, пограбували католицький монастир і вбили священика (від героїчного до низького – один крок), відняли забрані раніше у православних землі, запровадили свій судоустрій і повернулися на Запоріжжя.
Повстання набирало обертів.
На Лівобережжі вирувало.
Король наказав застосувати силу.

П’ятого липня 1625 року Станіслав Конецпольський з військом розташувався табором на Поділлі й став чекати на магнатські загони. Коли ті підійшли, 15 вересня усі полки (разом 30 тисяч) переправились через Південний Буг. Їхній шлях лежав на Білу Церкву, Канів.
Запахло порохом.

Козацьке військо не було об’єднане, тож польський гетьман міг брати місто за містом. Правда, прямої загрози ще не було, але тридцятитисячна армія (стільки ж було під Хотином) – аргумент, який не підлягає обговоренню.

Це прекрасно розуміли українці і послали до Конецпольського послів від канівських козаків. Вони сказали, що їхній гетьман Марко Жмайло (? – 1628) ще перебуває на Запоріжжі, а без нього вони не можуть дати відповіді – Конецпольський пропонував здати місто, – просили не наступати і дозволити їм зібрати раду.
Гетьман запевнив козаків у мирних намірах. «Сам носячи шаблю при боці, вмію шанувати людей рицарських».

У питанні підкоритися полякам чи залишити місто, рада спочатку не дійшла згоди, а потім вирішила не здаватись на милість полякам – пам'ять про Наливайка жила – і відійти на південь зі зброєю, звідки мав прибути з козаками М. Жмайло.

Це сталося аж 25 жовтня.
Козацька старшина спробувала домагатися виконання Хотинської угоди мирним шляхом.
Поляки і слухати не хотіли. Козаки повинні були видати ватажків морських походів, спалити в присутності комісарів усі човни, видати послів, які ходили до Москви; заборонялося мати зносини з іноземними державами, та ще не втручатися в релігійні справи. Цебто, не підтримувати православного патріарха. Лише за таких умов козакам гарантувалася виплата грошей, обіцяних королем після Хотинської битви.
На раді козаки чемно відкинули усі вимоги Конецпольського і почали відступати вниз по Дніпру на з’єднання з основними силами М. Жмайла. 

Побачивши, що козаки відступають, поляки рушили за ними. Тож козацький відступ супроводжувався локальними зіткненнями з польськими передовими частинами, причому, з великими жертвами. 

Водночас продовжувалися переговори – козацькі посли кілька разів зверталися до коронного гетьмана, з пропозицією не допустити кровопролиття.
Коли прибув козацький гетьман з низовиками й артилерією, то сили козацькі налічували біля двадцяти тисяч озброєного люду.

І М. Жмайло, і польський гетьман розуміли, що коли допустити пряме зіткнення, то кровопролиття буде катастрофічне, тому і той, і той шукали вигідної позиції.
Коронні війська зупинилися на узвишші над річкою Цибульником. Звідти було прекрасно видно козацький табір.
Конецьпольському повідомили, що прибув козацький гетьман, і поляки відправили до козаків послів з мирними пропозиціями.

Козацькі посли принесли відповідь, у якій відкидався кожен пункт мирних умов.
Вранці коронний гетьман, відпускаючи послів, сказав їм: «Оскільки ви не хочете покірливістю, як личить вірним підданим, заслужити милосердя його величності, то за ваш непослух і свавілля ви відчуєте на своїх шиях силу наших шабель, а пролита кров нехай останеться на ваших душах». (Цит. За кн. Н. И. Костомаров, «Богдан Хмельницкий» – М., «Чарли». 1994 – С – 59).
Запахло кров’ю.
Оглянувши з високого кургану козацький табір, С. Конецпольський наказав вибити козаків і захопити їхні позиції.

На світанку 25 жовтня вся польська потуга рушила на козаків. Коронне військо на чолі з самим гетьманом ішло посередині Правим крилом командував київський воєвода Хома Замойський, лівим – галицький каштелян Мартин Казановський. Артилерія почала обстрілювати козацькі позиції.
Бій почався по всьому периметру козацького табору. Війська М. Казановського заходилися пробивати оборону і навіть вдерлися в табір, але там їх знищили. Очевидиць тих подій писав, що козаки відбивали кожен новий приступ рясними залпами.
Бій тривав весь день, але переваги не мав ніхто. Потім схована в яру козацька кіннота вдарила по правому флангу поляків, і вони відступили. Вечір примирив ворогів. Ті, хто стояв пліч-о-пліч у полі під Хотином, тепер вбивали один одного з незрозумілою ненавистю.

Наступного дня поляки готувалися до штурму, козаки ж, розпаливши багаття, щоб обманути противника, відступили і зайняли вигідну оборону біля Куруківського озера.
Битва 1 листопада була надто кровопролитна. Гинула від козацького рушничного вогню польська кіннота, гинули він німецької піхоти козацькі стрільці.
Польські науковці стверджують, що миру попросили козаки, українські – що мир запропонував Конецпольський. Хай там що, але обидва добре розуміли, що те братовбивство не мало жодної логіки.

Випав сніг і вдарили морози, від яких дуже страждали поранені і хворі. У козацькому таборі бурхливо обговорювалося становище. Зіткнулися інтереси старшини і реєстрових, яких підтримував полковник Михайло Дорошенко і запорожців, чиїм гетьманом був Марко Жмайло.

Поляки готувалися до штурму, хоча комісари хотіли закінчити справу мирно. Вони направили до повстанців своїх послів. Наступного дня козацькі посли свої інтереси вже відстоювали перед коронним гетьманом. Вони протестували проти обмеження реєстру і видачі причетних «до бунту».

Реєстр відстояти не вдалося, але про «видачу» мови вже не велося.
П’ятого листопада 1625 року польські комісари прибули прийняти від козаків присягу.
У цей час козацька рада обрала гетьманом Михайла Дорошенка, а наступного дня він разом зі старшиною вів переговори зі С. Конецьпольським. Того ж дня була підписана угода, яка в історії називається Куруківський договір. Згідно з угодою, оголошувалася амністія учасникам повстання, збільшувалася платня реєстровцям, яких відтепер мало бути 6 тисяч (Хотинський мир передбачав 3 тис.), зберігалося право самим обирати гетьмана, однак, його мав затверджувати король Речі Посполитої або коронний гетьман. Козакам заборонялося вступати в зносини з іноземними державами, морські судна мали бути спалені негайно.

Та найголовніше інше – козацтво не визнавалося як соціальний стан. 40 тисяч «випищиків» (тих, хто не потрапив до реєстру) мали повертатися до свого попереднього стану. Хто до пана, хто до ремесла, хто у найми.

Зрозуміло, що більшість з них обрало інше – Запоріжжя. І хоча М. Дорошенко розмістив залогу з 1000 козаків, аби не пускати їх до низовиків, це не могло зарадити. Як не могло зарадити 15-тисячне військо Конецьпольського, яке залишилося в Україні для забезпечення Куруківського договору. (А насправді – виконувати поліційні функції).
У гетьмана М. Дорошенка тепер було шість адміністративних полків – Переяславський, Київський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський і Черкаський. Зрозуміло, з повним укомплектуванням для їх функціонування – артилерією, гармашами, ковалями, фурманами, зброярами і т. д., а також з військовим оркестром. 

Польський сейм у 1626 році ратифікував «Куруківську ординацію», хоча це не мало вже ніякого значення – згодом повстання Тараса Федоровича припинить чинність угоди.
Хоча її ніхто і так не дотримувався. Козаки ходили на море, татари, не зважаючи на категоричну заборону Стамбула, нападали на Україну.
Свої корективи внесла війна зі Швецією. С. Конецпольський з армією змушений був вирушити на північ, а східні землі Речі Посполитої захищали Стефан Хмелецький (козаки його звали Степаном) і М. Дорошенко.

Цим скористалися ногайські та буджацькі татари і восени 1626 року тисяч п'ятнадцять ординців, очолюваних Кантемиром, вторглись на територію України.
Стефан Хмелецький (помер зимою 1630 року) з М. Дорошенком (а він щойно повернувся з не зовсім вдалого морського походу) швидко організували 5 тисяч війська, і 9 жовтня під Білою Церквою вщент розгромили татарський стан, а відтак винищили всі чамбули, які розбрелися для грабунку. Розгром ординців був повний, козаки втратили 40 чоловік.
Однак козацько-татарські проблеми на цьому не закінчились. В Криму почалися громадянські конфлікти. Туркам забаглося поставити ханом Криму Джанібек-Гірея, оскільки Магмед-Гірей ІІІ, маючи авантюрний характер, хотів вислизнути з-під опіки Порти.

Магмед-Гірей ІІІ та його брат Шагін-Гірей попросили допомоги у запорожців.
М. Дорошенко з чотирма тисячами запорожців та з прихильниками Магмед-Гірея ІІІ біля Бахчисараю розбив армію Джанібека і його союзника Кантемира. Сам Кантемир втік до Кафи (Феодосії). Козаки його переслідували й зуміли розпорошити його військо, але під Кафою прихильники Магмед-Гірея покинули М. Дорошенка.
Обложені з усіх боків козаки зуміли вирватись з оточення. Більше того – вони зуміли захопити у ворога трофеї; серед них – 12 гармат. Саме тих, які турки забрали у поляків під Цецорою. Симптоматично.

Табором, відбиваючись, козаки повернулися на Січ.
Саме у битві під Кафою загинув хоробрий гетьман Михайло Дорошенко. Існує думка, що така ж трагічна доля спіткала там і Олифера Голуба, і Марка Жмайла. Оскільки відступ, та ще й з багатими трофеями, блискуче організував отаман Війська Запорізького Тарас Федорович, то його козаки обрали гетьманом прямо в поході. До історії він увійшов як Тарас Трясило.

Т. Федорович татарського походження. Раніше він називався Гасан. Під час Московської війни 1618 року стає козаком і приймає православне ім’я Тарас. Завоювавши серед товариства авторитет, Тарас очолює загін з 500 козаків і наймається на службу до австрійського цісаря. Набувши досвід у війні, яку потім назвуть Тридцятилітньою, Тарас Федорович використав його в організації козацького війська. Зокрема, він вперше ввів до тактики козацького бою кавалерію.

Авторитет Т. Федоровича поширювався як у Європі, так на Московщині. Його запрошували на службу і шведи, і москвини...

Ярослав Трінчук
Володимир Мороз
Тарас Наконечний

м. Дніпропетровськ

Продовження у "Дзвоні", число 3 за 2012 рік


EmoticonEmoticon