4/23/2012

Червоне і чорне, чорне і червоне

(порівняльно-ґендерний статистичний аналіз двох антологій Бориса Щавурського з відповідними моїми антологіями)

Червоне і чорне : 100 українських поеток ХХ сторіччя : антологія / укладення Б. Щавурського. – Тернопіль : Богдан, 2011. – 1344 с.
Іван Лучук
Чорне і червоне : 100 українських поетів ХХ сторіччя : антологія / укладення Б. Щавурського. – Тернопіль : Богдан, 2011. – 1376 с.

На початку осені минулого року вийшла двотомна (в умовному й фактичному сенсі) антологія української поезії минулого століття. Дам пропускають вперед, тож першим умовним томом є вибір поезії, писаної жінками (поетками) «Червоне і чорне», а другий відповідно – чоловіками (поетами) «Чорне і червоне». Упорядником обох антологій виступив Борис Щавурський.

Поминувши колористичні асоціації з відомим романом Стендаля, слід зауважити, що це вже вдруге Б. Щавурський використав досвід сербського письменника Мілорада Павича, який свій архіроман «Хозарський словник» скомпонував у двох примірниках – жіночому та чоловічому. Ще 2007 року Щавурський упорядкував «Улюблені вірші про кохання» теж двома випусками: у жіночому примірнику є вірші українських поетів, а в чоловічому – поеток.
Там, щоправда, виник симбіоз Павича з Іваном Малковичем, коли пригадати його антологію «Улюблені вірші», яка витримала чимало перевидань (включаючи й видозмінені «Улюблені вірші – 2»). Цю малковичівську модель назви використав також Максим Стріха у своїх виданнях «Улюблені англійські вірші та навколо них» (2003) і «Пісні нового світу. Улюблені вірші поетів США та Канади» (2004).

Спробую статистично порівняти дві антології Б. Щавурського зі своїми відповідними антологійними проектами: «Дивоовид: Антологія української поезії ХХ століття» (2007) та «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття: Антологія» (2009), які побачили світ у тому ж видавництві. Стосовно «Вертограду», який лише частково залучається до порівняння, то з нього вилущу тільки авторів ХХ століття.

1. femininum

Отже, в антології «Червоне і чорне» присутня сотня авторок. Спробую їх підряд перераховувати, як це зробив Гомер в «Іліаді» з грецькими кораблями: Леся Українка, Христя Алчевська, Галя Мазуренко, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Ірина Наріжна, Олена Теліга, Марія Пригара, Любов Забашта, Віра Вовк, Ліда Палій, Параска Плитка-Горицвіт, Женя Васильківська, Ліна Костенко, Марта Тарнавська, Емма Андієвська, Леся Клименко, Галина Гордасевич, Лідія Кульбак, Наталя Кащук, Валентина Малишко, Ганна Світлична, Тамара Севернюк, Марія Влад, Ірина Жиленко, Раїса Лиша, Оксана Сенатович, Ганна Чубач, Світлана Йовенко, Людмила Скирда, Світлана Жолоб, Богдана Криса, Неля Шейко-Медведєва, Марія Людкевич, Софія Майданська, Валентина Отрощенко, Галина Паламарчук, Галина Тарасюк, Любов Голота, Галина Турелик, Галина Кирпа, Теодозія Зарівна, Наталка Поклад, Неоніла Стефурак, Наталя Давидовська, Надія Cтепула, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, Леся Романчук, Оксана Пахльовська, Марія Матіос, Оксана Забужко, Світлана Короненко, Марія Ревакович, Ольга Слоньовська, Віра Китайгородська, Лідія Повх, Марія Шунь, Марія Микицей, Мар’яна Нейметі, Оксана Шалак, Дана Рудик, Галина Петросаняк, Ярина Сенчишин, Вікторія Стах, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Галина Крук, Оксана Луцишина, Світлана Поваляєва, Олена Степаненко, Олена Галета, Оксана Зеленчук-Рибарук, Оксана Куценко, Тетяна Мельник, Оляна Рута, Дарка Сироїд, Ганна Осадко, Катріна Хаддад, Олеся Сандига, Ірина Новіцька, Олеся Мамчич, Катерина Калитко, Оксана Лущевська, Богдана Матіяш, Юлія-Ванда Мусаковська, Катерина Оніщук, Альбіна Позднякова, Тетяна Винник, Анна Малігон, Наталя Пасічник, Катерина Бабкіна, Світлана Богдан, Лариса Радченко, Юлія Стахівська, Галина Гевків, Ірина Шувалова, Наталя Дьомова, Ніка Новікова, Ганна Осмоловська.

В антології «Дивоовид» присутні 14 авторок: Галя Мазуренко, Оксана Лятуринська, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Ліна Костенко, Емма Андієвська, Оксана Сенатович, Ірина Жиленко, Людмила Таран, Наталка Білоцерківець, Вікторія Стах, Галина Петросаняк, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська. Всі вони присутні і в «Червоному та чорному».
В антології ж «Вертоград» маємо 32 авторок: Леся Українка, Олена Журлива, Галя Мазуренко, Оксана Лятуринська, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Ганна Черінь, Марія Хоросницька, Віра Вовк, Ліна Костенко, Емма Андієвська, Ірина Жиленко, Оксана Сенатович, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, Оксана Пахльовська, Наталя Чорпіта, Оксана Забужко, Марія Ревакович, Марія Шунь, Марія Микицей, Галина Петросаняк, Ярина Сенчишин, Вікторія Стах, Леся Демська, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Наталка Сняданко, Галина Крук, Олена Галета, Ірина Старовойт, Дарка Сироїд. У «Червоному та чорному» із «вертоградівських» поеток не присутні лише О. Журлива, Г. Черінь, М. Хоросницька, Н. Чорпіта, Л. Демська, Н. Сняданко, І. Старовойт, – загалом 7.
Із часткового випливає загальне, тому для прикладу порівняймо хоча б добірки Ліни Костенко з антології Щавурського та моїх антологій. Отже, в «Червоному та чорному» однією з найбільших є ліно-костенківська добірка (кількісно її перевершують лише добірки Галини Паламарчук із 33 віршів і Віри Китайгородської із 30 віршів), в якій маємо 28 таких віршів: «І засміялась провесінь: – Пора!..», «Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув…», «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить...», «Шукайте цензора в собі...», «Стоїть у ружах золота колиска…», «Доля», «Не треба думати мізерно...», «Маркова скрипка», «На конвертики хат літо клеїть віконця...», «Чоловіче мій, запрягай коня!..», «Настане день, обтяжений плодами...», «Буває мить якогось потрясіння...», «Мабуть, ще людство дуже молоде…», «Яка різниця – хто куди пішов?..», «Страшні слова, коли вони мовчать…», «Я дуже тяжко Вами відболіла…», «Моя любове! Я перед тобою…», «Осінній день, осінній день, осінній!..», «Виходжу в сад, він чорний і худий...», «Ісус Христос розп’ятий був не раз…», «Сніги метуть. У вікнах біле мрево…», «Надходить ніч. Думки у неї хмарні…», «Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?..», «Сади стояли в білому наливі…», «Свят-вечір», «Чорні верби над ставом. Білий колір води…», «Жовтенька квітка хилитається…», «Ґондоли – чорні. Бо в чуму були…». Теж маємо фрагмент роману у віршах «Маруся Чурай», властиво – розділ IX «Весна, і смерть, і світле воскресіння». У «Дивоовиді» є 10 віршів Ліни Костенко: «Шукайте цензора в собі...», «Очима ти сказав мені: люблю…», «Мабуть, ще людство дуже молоде…», «Душа моя, знайдибіда!..», «Іма Сумак», «Ти – Шіва. Ти – індуське божество…», «І я не я, і ти мені не ти…», «Стриптизи осені…», «Скіфська баба», «На старих фотографіях всі молоді…». Як бачимо, в цих добірках дублюються лише 2 вірші – «Шукайте цензора в собі...» та «Мабуть, ще людство дуже молоде…». У «Вертограді» є 3 вірші: «Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води...», «Давидові псалми. Псалом 1», «Виходжу в сад, він чорний і худий...». Лише останній із них є в «Червоному та чорному». Це дуже характерний приклад. Бачимо (завдяки тому, що в добірках вірші практично не дублюються), що в кожного з упорядників «своя» Ліна Костенко.

Розумію, яким нелегким завданням для Бориса Щавурського було вибрати цілу сотню поетес минулого століття. Волєнс-нолєнс укладач мусив щедро зачерпнути вже з нинішнього ХХІ століття, це логічно й аргументовано. Адже з першої половини й середини минулого століття, вибравши оптимально, будеш мати не таку й велику кількість авторок. Зате, починаючи від 60-х років процес, як кажуть, пішов. Та й цього виявилося замало для символічної задекларованої сотні. Тож присутність величезної когорти сучасних актуальних поеток видається вимушеною необхідністю. Головне, щоб не забракло естетичного смаку, не зникла з укладацької голови фільтруюча критика. Виглядає на те, що Щавурський з гідністю «вив’язався» (за словами чи то Станіслава Людкевича, чи то Миколи Колесси) з цього. В його антології багато відкриттів, багато авторок значно симпатичніше в поетичному сенсі виглядають, ніж то мені здавалося колись.
От візьмімо для прикладу Галину Паламарчук, представлену таки найбільшою кількістю віршів. Саме за кількістю віршів найбільшою, бо за кількістю рядків є й більші. Я з юності мав до Г. Паламарчук упередження (суб’єктивності ще ніхто не відміняв), бо ще в 1986 році в журналі «Ранок» вона опублікувала огляд поетичної пошти «Звідки “престижний” туман?», який майже всуціль присвятила лугосадівцям (тобто мені, Назарові Гончару та Романові Садловському). Ми здуру надіслали до того журналу свою поетичну троїсту добірку, а можливо, це й зробив за нас хтось інший, адже ми себе свідомо не афішували дуже. Це саме вона назвала Назара Гончара «поет-початківець зі Львова», а Назар ще довший час після того іронічно використовував це формулювання як автономінування. А про всіх нас трьох сказала, що хоч ми «люди освічені й начитані, але ще з ненатрудженою душею». Зазначу, що зокрема й саме ті «ненатруджені» вірші лугосадівців вивчаються вже не перше десятиліття за університетською програмою. Але знову ж таки, менше з тим. Коли ж Борис Щавурський на щонайпершій презентації антологій назвав Галину Паламарчук «новою Емілі Дікінсон», я не зміг приховати посмішки. Коли ж почитав її у виборі Щавурського (а до того мене приємно вразили її «Нотатки постмодерністки»), то упередження до неї зникло ніби й саме собою.

2. masculinum

В антології «Чорне і червоне» присутня така сотня авторів: Микола Вороний, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Володимир Свідзінський, Михайло Драй-Хмара, Дмитро Загул, Микола Зеров, Юрій Клен, Павло Тичина, Павло Филипович, Михайль Семенко, Юрій Дараган, Майк Йогансен, Тодось Осьмачка, Максим Рильський, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Дмитро Фальківський, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Михайло Орест, Василь Чумак, Микола Бажан, Святослав Гординський, Василь Мисик, Василь Барка, Олекса Влизько, Богдан Ігор Антонич, Вадим Лесич, Андрій Малишко, Остап Тарнавський, Олекса Веретенченко, Олег Зуєвський, Богдан Бойчук, Дмитро Павличко, Юрій Тарнавський, Володимир Лучук, Борис Олійник, Богдан Рубчак, Василь Симоненко, Дмитро Чередниченко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Володимир Базилевський, Василь Стус, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Павло Мовчан, Борис Нечерда, Микола Воробйов, Роман Лубківський, Леонід Талалай, Станіслав Вишенський, Володимир Затуливітер, Василь Голобородько, Леонід Кисельов, Віктор Кордун, Мойсей Фішбейн, Михайло Григорів, Ярослав Павуляк, Олег Лишега, Григорій Чубай, Анатолій Кичинський, Григорій Фалькович, Юрій Буряк, Степан Сапеляк, Дмитро Кремінь, Володимир Кашка, Тарас Федюк, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Юрко Ґудзь, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Іван Козаченко, Іван Малкович, Віктор Неборак, Павло Вольвач, Костянтин Москалець, Володимир Олейко, Борис Щавурський, Назар Гончар, Василь Махно, Володимир Цибулько, Іван Лучук, Ігор Павлюк, Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Андрій Бондар, Сергій Жадан, Назар Федорак, Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський.

В антології «Дивоовид» присутні 97 авторів-чоловіків: Микола Вороний, Богдан Лепкий, Микола Філянський, Спиридон Черкасенко, Василь Пачовський, Петро Карманський, Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Степан Чарнецький, Володимир Свідзінський, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Павло Тичина, Павло Филипович, Юрій Клен, Михайль Семенко, Юрій Дараган, Майк Йогансен, Максим Рильський, Тодось Осьмачка, Володимир Кобилянський, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Валер’ян Поліщук, Володимир Сосюра, Василь Бобинський, Дмитро Фальківський, Євген Плужник, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Михайло Орест, Микола Бажан, Святослав Гординський, Олег Ольжич, Олекса Влизько, Леонід Первомайський, Василь Барка, Богдан Ігор Антонич, Андрій Малишко, Олег Зуєвський, Богдан Бойчук, Дмитро Павличко, Юрій Тарнавський, Володимир Лучук, Василь Симоненко, Богдан Рубчак, Борис Олійник, Володимир Підпалий, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Ігор Калинець, Борис Нечерда, Павло Мовчан, Микола Холодний, Тарас Мельничук, Роман Кудлик, Роман Лубківський, Степан Гостиняк, Леонід Талалай, Микола Воробйов, Володимир Затуливітер, Василь Голобородько, Віктор Кордун, Леонід Кисельов, Мойсей Фішбейн, Микола Мірошниченко, Михайло Григорів, Ярослав Павуляк, Грицько Чубай, Олег Лишега, Анатолій Кичинський, Роман Бабовал, Юрій Буряк, Дмитро Кремінь, Тарас Федюк, Павло Гірник, Василь Герасим’юк, Андрій Охрімович, Юрко Позаяк, Ігор Римарук, Тадей Карабович, Петро Мідянка, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак, Іван Малкович, Кость Москалець, Борис Щавурський, Назар Гончар, Володимир Цибулько, Василь Махно, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Назар Федорак, Сергій Жадан.
У «Чорному й червоному» немає таких «дивоовидних» авторів: М. Філянський, С. Черкасенко, В. Пачовський, С. Чарнецький, В. Кобилянський, В. Поліщук, В. Бобинський, Л. Первомайський, В. Підпалий, М. Холодний, Р. Кудлик, М. Мірошниченко, Р. Бабовал, А. Охрімович, Ю. Позаяк, Т. Карабович, Р. Садловський, – загалом 17.

Натомість у «Дивоовиді» немає таких «чорно-червоних» авторів: Д. Загул, В. Чумак, В. Мисик, В. Лесич, О. Тарнавський, О. Веретенченко, Д. Чередниченко, В. Базилевський, С. Вишенський, Г. Фалькович, С. Сапеляк, В. Кашка, Ю. Ґудзь, І. Козаченко, П. Вольвач, В. Олейко, І. Павлюк, Ю. Бедрик, А. Бондар, Д. Лазуткін, О. Сливинський, – загалом 21.
В антології ж «Вертоград» маємо 165 авторів-чоловіків: Микола Вороний, Агатангел Кримський, Богдан Лепкий, Василь Щурат, Микола Філянський, Михайло Яцків, Олександр Козловський, Спиридон Черкасенко, Петро Карманський, Олександр Олесь, Василь Пачовський, Станіслав Людкевич, Грицько Чупринка, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький, Остап Луцький, Франц Коковський, Володимир Свідзінський, Сидір Твердохліб, Михайло Драй-Хмара, Михайло Рудницький, Дмитро Загул, Микола Зеров, Аркадій Казка, Микола Голубець, Юрій Клен, Павло Тичина, Павло Филипович, Михайль Семенко, Юрій Дараган, Василь Еллан-Блакитний, Майк Йогансен, Володимир Кобилянський, Тодось Осьмачка, Максим Рильський, Василь Ґренджа-Донський, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Валер’ян Поліщук, Василь Бобинський, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Дмитро Фальківський, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Михайло Орест, Василь Чумак, Ґео Шкурупій, Микола Бажан, Володимир Гаврилюк, Богдан Кравців, Іван Крушельницький, Святослав Гординський, Василь Мисик, Олег Ольжич, Василь Барка, Олекса Влизько, Григорій Кочур, Богдан Ігор Антонич, Андрій Малишко, Андрій Гарасевич, Ігор Качуровський, Яр Славутич, Зіновій Бережан, Дмитро Білоус, Олег Зуєвський, Микола Руденко, Богдан Беднарський, Мирослав Кушнір, Іван Мацинський, Микола Петренко, Богдан Бойчук, Іван Світличний, Дмитро Павличко, Віктор Лазарук, Володимир Лучук, Йосип Струцюк, Юрій Тарнавський, Борис Олійник, Богдан Рубчак, Василь Симоненко, Іван Чернецький, Микола Вінграновський, Іван Драч, Володимир Підпалий, Василь Стус, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Павло Мовчан, Борис Нечерда, Микола Холодний, Микола Воробйов, Степан Гостиняк, Роман Кудлик, Роман Лубківський, Юрій Покальчук, Леонід Талалай, Петро Скунць, Богдан Стельмах, Володимир Затуливітер, Василь Голобородько, Леонід Кисельов, Іван Ковач, Микола Луговик, Мойсей Фішбейн, Михайло Григорів, Микола Мірошниченко, Петро Мурянка, Іван Іов, Анатолій Мойсієнко, Ярослав Павуляк, Олег Лишега, Михайло Небиляк, Григорій Чубай, Роман Бабовал, Анатолій Кичинський, Юрій Буряк, Степан Сапеляк, Дмитро Кремінь, Павло Романюк, Микола Рябчук, Тарас Федюк, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Ярослав Довган, Мирослав Лазарук, Андрій Охрімович, Мирослав Ягода, Юрій Ґудзь, Петро Мідянка, Віктор Недоступ, Юрко Позаяк, Ігор Римарук, Тадей Карабович, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Іван Малкович, Віктор Неборак, Максим Стріха, Семен Либонь, Тарас Лучук, Ігор Маленький, Аттила Могильний, Ігор Цимбровський, Кость Москалець, Борис Щавурський, Ігор Бондар-Терещенко, Юрій Гаврилюк, Назар Гончар, Василь Махно, Степан Процюк, Роман Садловський, Володимир Цибулько, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Роман Скиба, Віталій Гайда, Тимофій Гаврилів, Любомир Стринаглюк, Сергій Галицький, Ростислав Мельників, Андрій Бондар, Сергій Жадан, Назар Федорак.

У «Чорному й червоному» немає таких «вертоградних» авторів: М. Філянський, М. Яцків, О. Козловський, С. Черкасенко, В. Пачовський, С. Людкевич, М. Кічура, С. Чарнецький, О. Луцький, Ф. Коковський, С. Твердохліб, М. Рудницький, А. Казка, М. Голубець, В. Еллан-Блакитний, В. Кобилянський, В. Ґренджа-Донський, В. Поліщук, В. Бобинський, Ґ. Шкурупій, В. Гаврилюк, Б. Кравців, І. Крушельницький, Г. Кочур, А. Гарасевич, І. Качуровський, Я. Славутич, З. Бережан, Д. Білоус, М. Руденко, Б. Беднарський, М. Кушнір, І. Мацинський, М. Петренко, І. Світличний, В. Лазарук, Й. Струцюк, І. Чернецький, В. Підпалий, М. Холодний, С. Гостиняк, Р. Кудлик, Ю. Покальчук, П. Скунць, Б. Стельмах, І. Ковач, М. Луговик, М. Мірошниченко, М. Небиляк, Р. Бабовал, П. Романюк, М. Рябчук, Я. Довган, М. Лазарук, А. Охрімович, М. Ягода, В. Недоступ, Ю. Позаяк, Т. Карабович, М. Стріха, С. Либонь, Т. Лучук, І. Маленький, А. Могильний, І. Цимбровський, І. Бондар-Терещенко, Ю. Гаврилюк, С. Процюк, Р. Садловський, Р. Скиба, В. Гайда, Т. Гаврилів, Л. Стринаглюк, С. Галицький, Р. Мельників, – загалом 75.

Натомість у «Вертограді» немає таких «чорно-червоних» авторів: В. Лесич, О. Тарнавський, О. Веретенченко, Д. Чередниченко, В. Базилевський, С. Вишенський, Г. Фалькович, В. Кашка, І. Козаченко, П. Вольвач, В. Олейко, І. Павлюк, Д. Лазуткін, О. Сливинський, – загалом 14.

Знову виберімо для порівняння одного автора. У «Чорному й червоному» Василь Стус представлений 20 віршами: «Мені здається – я живу завжди...», «Мені здається, що живу не я...», «Ярій, душе. Ярій, а не ридай...», «Цей біль – як алкоголь агоній...», «У цьому полі, синьому, як льон...», «Один лиш час і має совість...», «Зазираю в завтра – тьма і тьмуща...», «Блажен, хто тратити уміє...», «Господи, гніву пречистого...», «Геть спогади – сперед очей...», «Гойдається вечора зламана віть...», «Сосна із ночі випливла, як щогла...», «Посоловів од співу сад...», «Верни до мене, пам’яте моя!..», «Неначе стріли, випущені в безліт...», «Замерехтіло межи двох світів...», «Наснилося, з розлуки наверзлося...», «Ми вже твої коханці, смерте...», «Горить сосна – однизу догори...», «Уже Софія відструменіла...». У «Дивоовиді» є 10 віршів В. Стуса: Накликання дощу, «Добридень, мій рядок кароокий…», «На Лисій горі догоряє багаття нічне…», «Цей біль – як алкоголь агоній...», «Ця чорнота попереду – давно…», «Колючий присмерк повз, немов їжак…», «Ти десь живеш на призабутім березі…», «Нічна хмарина зупинилась над…», «В мені уже народжується Бог…», «Між світом і душею виріс мур…». Бачимо, що дублюється лише один вірш – «Цей біль – як алкоголь агоній...». У «Вертограді» є 3 вірші В. Стуса: «Мені здається, що живу не я...», «У тридцять літ ти тільки народився...», «О Боже, тиші дай! О Боже, тиші...». Дублюється теж тільки один, перший, вірш. Знову маємо підтвердження, що в кожного з упорядників є «свій» Василь Стус.
Наразі лише у стильовому чи то пак напрямковому сенсі порівняю «Дивоовид» і «Чорне та червоне». У моїй антології проглядається yfvfufyyz прослідкувати зародження, тривання й розвиток модернізму. Адже за моїми спостереженнями, а теж на переконання багатьох літературознавців, для української поезії ХХ століття домінантою виявився саме модернізм, хоча і з багатьма перверзіями та суперечностями. І це властиво не лише для української, і не лише для поезії. Як тут не згадати вікопомні слова Соломії Павличко: «Модернізм є не просто літературним напрямом чи культурним явищем, це – своєрідна метафора нашого часу, всього ХХ століття». В антології ж Бориса Щавурського, так мені видається, модернізм, хоч і потужно прописаний, та все ж не домінує, – це стосується головно другої половини ХХ століття. Можна висловитися, що його антологія варіабельніша, проте зі значною часткою відверто традиційної поетики. Це не жупел, радше комплімент, адже й модернізм є теж потужною традицією. Це вже я трішки підпускаю туману, бо ж знаємо, скільки списів наламали, розмежовуючи традиціоналізм і модернізм.

3. neutrum

Якщо в антологіях Б. Щавурського «Червоне і чорне» та «Чорне і червоне» маємо рівно по 100 авторів (там жінок, а там чоловіків), то в моїй антології «Дивоовид» авторів є 111 (із них жінок 14, а чоловіків 97). В антології ж «Вертоград» авторів загалом (крім анонімів із давньої поезії) є 303, на ХХ століття припадає левова їх частка – 197 (із них жінок 32, а чоловіків 165). Якихось ґендерних докорів сумління я не відчуваю, бо така вже мені вималювалася картина, так були зорі розставлені. Щавурський, безумовно, заслуговує набагато більшої фемінної вдячності від українського поетичного жіноцтва, ніж аз грішний. Кожен із нас обох створив свій проміжний канон української поезії ХХ століття, а жоден канон не може бути досконалим, ба навіть терпимим. Тепер би я, мабуть, трохи по-іншому формував дві свої згадані антології, бо були вони в основному зроблені ще станом на 2000 рік, а видані в доопрацюванні 2007 та 2009 року відповідно. Якби я раптом робив би їх аж тепер, то, можливо, вони були б ґендерно дещо деформовані стосовно тих, які вже існують у поліграфічній плоті; гадаю, що з позитивним вектором у фемінний бік. Та годі вже цих апологій. Маємо те, що маємо.

У моїх антологіях є передмови обсягом по одному друкарському аркушу й більше: в «Дивоовиді» – «Дивоовид української поезії», а у «Вертограді» – «П’ятірна передмова, або П’ять передмов» із розділами «І. Про тисячоліття української поезії», «ІІ. Про антології взагалі й цю зокрема», «ІІІ. Про суб’єктивність та об’єктивність», «ІV. Про епоху дилетентизму», «V. Про поезію та її систему координат». У Щавурського переднім словом до обох антологій слугує той сам текст із видозміненими назвами – «Червоно-чорне слово укладацьке» і «Чорно-червоне слово укладацьке» відповідно, «в якому укладач скаржиться на те, що мусить те слово казати, хоч і не хоче, а відтак, ніби насміхаючись над шляхетними читачами, сплітає всілякі дурниці про знайому бабцю і вкраїнську пустелю, про Поезію (з якогось дива – з великої літери) і кагал, а насамкінець чи не з хворої голови ляпає вже щось геть несусвітнє – про якогось бібліотекаря і Теокритовго солов’я». Так починається те слово, хоч і коротке, проте штудерне, квінтесенційно постмодерне, вензловате, розраховане на підготованого читача.

Окремі «двивоовидні» добірки авторів – достатньо великі (десяток або до десятка творів), проте за обсягом трохи менші, ніж в антологіях Щавурського (як правило, більше десятка творів); якщо й дублюються деякі тексти, то лише ультрахрестоматійні, без яких неможливо уявити українську поезію ХХ століття, або ж улюблені для обох укладачів. Натомість «вертоградні» добірки скромніші – усереднено по три твори.
Слід декілька слів сказати про біобібліографію, спершу «Дивоовиду». Із власне бібліографією все напрочуд прозоро: подано джерела, з яких походять вибрані для антології тексти. А от варіантів подачі стислої статті про біографію і творчість може бути чимало. Для «Дивоовиду» я вибрав такий варіант, у якому відображені, окрім обов’язкових хронологічних і географічних моментів, такі пункти (не завжди, але за можливості вичерпні в сенсі їхньої значущості): видані поетичні збірки, важливіші досягнення в інших жанрах (зокрема, в літературознавстві чи есеїстиці), перекладацька й упорядницька діяльність, приналежність до літературних організацій і груп, деякі інші ситуативно вмотивовані нюанси, які легко визначити, таки ознайомившись із біобібліографією, яка може слугувати заодно й мінімальним довідничком. Зрозуміло, що цей довідничок далекий від досконалості, як і будь-яке довідкове видання, адже до досконалості можна лише прагнути, а вона однаково буде десь на лінії обрію. Біля фотопортрета кожного поета присутній ще й своєрідний словесний «дивопортрет». Я намагався щоякнайстисліше схарактеризувати основні риси творчості кожного відібраного до антології поета, лапідарно подати своє бачення квінтесенції його поетичного доробку, до мінімальної межі сконденсованого в антології. Мабуть, легше було б написати по епіграмному катренові, але віршів там і так предостатньо. Задля прикладу наведу «дивопортрет» і біобібліографічну ноту саме до добірки Бориса Щавурського, свого антологійного візаві. Борис Щавурський. «У похмурих візіях з’являються апокаліптичні нотки. У візіях радісних зблискують євангельські істини. Дуалізм світовідчуття прагне одного виміру, проте двоїстості важко позбутися, ба навіть – неможливо. І не треба, адже на цих двох крилах можна майже безболісно долати повітряний океан поезії, без видимого ризику зірватися в піке. Та й, зрештою, Пегас є двокрилим. Проте така двоїстість для цього поета є все ж другорядною, а першорядним є постійно вдалий результат полювання за словами, які віршовано складаються у вишукані трофеї». Народився 3 жовтня 1963 року в селі Кип’ячка на Тернопільщині. Автор поетичних збірок «Мідяки» (1992, 2000), «…Правий берег сумної ріки» (1994), «Вірші срібні та золоті» (2003). Належить до літературної групи «Західний вітер», член Асоціації українських письменників. Живе в Тернополі. Перші п’ять віршів друкуються за виданням: Щавурський Б. «…Правий берег сумної ріки» // Західний вітер: Поезії. – Тернопіль, 1994. – С. 93, 94, 95, 97, 110-111. Наступні три вірші друкуються за виданням: Щавурський Б. Мідяки: Спроба вибраного. – Л.: Кальварія, 2000. – С. 9, 16-17, 22-23. У «Вертограді» ж біобібліографія простіша: роки (життя, народження авторів), видані поетичні збірки, джерела текстів.

В антологіях Щавурського біобібліографія тяжіє до біографічності (бібліографічний опис джерел відсутній) і має переважно таку структуру (розташована ж під фотопортретами): час народження, місце народження, освіта, (час смерті, місце смерті, – для тих, кого вже нема з нами), збірки, інші твори (переклади, проза, упорядкування тощо). Для прикладу наведу такі відомості про Оксану Сенатович. Оксана Сенатович, поетка, перекладач. Час народження: 2 січня 1941 р. Місце народження: м. Бережани на Тернопільщині. Освіта: механіко-технологічний факультет Львівського державного політехнічного інституту. Час смерті: 31 березня 1997 р. Місце смерті: м. Львів. Збірки: «Стебло» (1968), «Діапазон весни» (1979), «Голубий голос» (1984), «Чоловік з трояндою» (1986), «Обличчям до голуба» (1990) та ін. Інші твори: переклади – «Малий велетень» Й. Йовановича-Змая (1986), антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені» (2010); книги для дітей – «Червоні лелеки» (1970), «Вісім сотень колобків» (1972), «Вчиться вересень читати» (1977), «Сніговик» (1981), «Живемо в одному домі» (1983), «Шпаки на колесах» (1989), «У краєзнавчому музеї: Азбука для Левка» (1992) та ін. Я не випадково навів відомості про свою маму, бо саме на цій сторінці вставлена червона шматяна закладка. А в чоловічому чорна закладка (ось ще один штришок до вишуканого антуражно-аксесуарного обігрування назв антологій) вставлена (ні, не на початку добірки мого батька, як логічно мало б випливати) біля відомостей про мене самого. Тож наводжу і їх, задля ілюстрування. Іван Лучук, поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. Час народження: 24 лютого 1965 р. Місце народження: м. Львів. Освіта: слов’янське відділення філологічного факультету Львівського державного університету, аспірантура, докторантура. Збірки: «Ритм полюсів», «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005). Інші твори: проза – «Уліссея: Роман» (2000); есеїстика – «Ніби поезієзнавчі шкіци» (1996), «Трохи поезієзнавства: П’ять етюдів» (1997), «Триєдине опезієзнавство» (1998) та ін.; переклади з ряду слов’янських літератур; упорядкування – «Королівський ліс. Кн. 2: Альманах кохання» (2002), «Дивоовид: Антологія української поезії ХХ ст.» (2007), «Біла книга кохання: Антологія української еротичної поезії» (2008, співупорядник), «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття: Антологія» (2009) та ін.

Варта найвищої похвали не лише ретельна укладацька робота Бориса Щавурського, а й шанобливий підхід до зовнішнього вигляду двотомника, до його художнього оформлення. Макет видання виконали Романа Романишин та Андрій Лесів, представники творчої майстерні «Аґрафка». До їхнього макету, так би мовити, й комар носа не підточить.
Із цього статистичного порівняння можна висновувати глибокодумні висновки, проводити літературознавчу інтерпретацію. Можна звернути увагу на стильові, стилістичні, групові, хронологічні, світоглядні, будь-які інші нюанси, яких можна вилущити безліч, керуючись інтерпретаційною поліфонією. За статистикою ж можна лише згрубша побачити специфіку кожної з антологій. Їх можна розглядати під різними кутами зору, але це предмет інтерпретаційного аналізу, а не задекларованого в цьому сюжеті статистичного.

Іван ЛУЧУК
м. Львів


EmoticonEmoticon