Advertisement

Василь Вишиваний пропозицію відкинув...

Василь Вишиваний
Юрій Терещенко, Тетяна Осташко. Український патріот із династії Габсбургів. Науково-дослідницьке видання. – Київ: «Темпора», 2011. – 408. – с.: іл.


Що ми знали про нього – вчора, позавчора?!..
Що був він «українським буржуазним націоналістом», «нацистським прислужником», «агентом цілого ряду іноземних розвідок». «Запеклим ворогом Совєтського Союзу»...
Більше не знали нічого. Лише з відродженням нашого національно-державного суверенітету ми одержали можливість дізнатись – ким, насправді, була ця яскрава особистість. 
Мова йде про австрійця за походженням, українського патріота за переконанням із однієї з найславетніших монархічних європейських династій − Габсбургів – ерцгерцога Вільгельма-Франца Лотрінгена, який ввійшов в історію нашого народу під прізвищем − Василь Вишиваний. І який все своє життя пов’язав з боротьбою за українську державність, і до кінця своїх днів залишився вірним обраному шляху.


Вперше про життя і патріотичну діяльність ерцгерцога Вільгельма Габсбурга читач дізнався з окремих публікацій, що появились, якраз, в роки Української Державної Незалежності. Серед них називаємо, зокрема, дослідження Ольги Пресіч «Український поет Вільгельм фон Габсбург», що було надруковане у п’ятому номері журналу «Україна» за 1991рік. Згодом, 3 травня 1993 року у газеті «За Вільну Україну» появилась стаття «Як загинув Габсбург – Вишиваний» − колишнього в’язня сталінських концтаборів Романа Новосада, котрий, виявляється, з архикнязем знався ще з Відня, а, потім, доля розпорядилась так, що вони обидва проходили в НКВД по одній судовій справі.

Перелік публікацій, присвячених В. Габсбургу, можна би продовжити. Скажімо, науковою розвідкою відомого вченого, літературознавця Федора Погребенника «Вільгельм фон Габсбург – Лотрінген (Вишиваний) і Україна», надрукованою у збірнику «Мова та література між Сходом і Заходом. – Берлін – Берн – Брюсель – Франкфурт на Майні – Нью-Йорк – Оксфорд – Відень, 2000. Чи, наприклад, дослідженням «Внук імператора – український поет» − Анаторлія Криворутька в «Літературній Україні» від 5 грудня 1993 року, та ін.

І ось нещодавно київське видавництво «Темпора» порадувало читачів окремою книжкою Юрія Терещенка та Тетяни Осташко «Український патріот із династії Габсбургів». Вірніше, ми одержали її друге видання, доповнене новими документально-архівними матеріалами, які проливають світло на досі невідомі або маловідомі сторінки української історії до і після Першої світової війни і розкривають ту роль, яку відіграв австрійський кронпринц у складному переплетінні національно-визвольних змагань 1914 – 1921р.р.
До речі, українська історія знає чиимало випадків, коли представники чужонаціонального походження сприймали Україну не лише, як територію, а як рідну землю, населену народом, котрий має свою історію, рідну мову, свої звичаї і традиції. І були залюблені в Україну й віддавали її весь свій талант, всю свою енергію. І – навіть – життя. Як віддав австрієць Вільгельм – Франц Лотрінген Габсбург, який прямо заявив на допиті чекістському карателеві : «Так, я став таким українським патріотом, як усі українські патріоти. Я досконало вивчив українську мову, традиції і звичаї українського народу. Україна стала для мене рідною і дорогою». А коли до ерцгерцога особисто звернувся міністр закордонних справ нацистської Німеччини Йоахім фон Ріббентроп з пропозицією бути у нього консультантом у справах України, Василь Вишиваний відповів йому : «Вибачте, пане міністр, але ви помиляєтесь. Я почуваю себе українцем, і тільки для добра України можу співпрацювати... Тільки для добра України...»

Українцями почували себе також командант Легіону УСС, чех Франц Кікаль, який загинув 1917 року під с. Конюхи поблизу Бережан, галицькі німці – полковник УГА Юрій Ортмарштайн та підполковник – Альфред Бізанц. Обидва стали жертвами червоного терору.

Прикладів не бракує...

У їхньому переліку не можна не згадати тих представників чужонаціонального походження, котрі плідно трудились в царині нашої культури, літератури, науки і мистецтва. Серед них – росіянку Марію Вілінську, знану у красному письменстві як Марко Вовчок, німця Освальда Бургардта – Юрія Клена, шведа Майка Йогансена – талановитих майстрів поетичного слова, бельгійця о. Ксаверія Бонна, одного з перших ченців – редемптористів в Галичині, який 1920 року очолював українську дипломатичну місію у Ватікані і був, за висловом В’ячеслава Липинського «найкращим українським дипломатом». Сам В. Липинський – за походженням поляк, відомий вчений, історик. Україну сприймав як свою рідну Вітчизну. Власне, йому належать слова, звернені до нас нинішніх і завтрашніх, котрі не втратили своєї актуальності і сьогодні: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо. Ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі не схочемо стати нацією».
Книга про ерцгерцога Вільгельма Лотрінгена Габсбурга переконує : для того, щоб стати українським патріотом – не обов’язково бути за походженням українцем і не обов’язково мати українське прізвище. Бо маємо безліч прикладів прямопротилежного характеру. Коли той чи інший автохтон з українським прізвищем у своїй зоологічній ненависті до всього українського в тисячу разів страшніший від антиукраїнця чужинця з прізвищем неукраїнським. Рецензоване видання якраз примушує по-новому глянути на проблему через призму конкретних історичних фактів.

Василь Вишиваний до свого українства прийшов не одразу. Автори книжки ведуть нас крок за кроком тим шляхом, яким він простував до себе. До своєї залюбленості в Україну. Долаючи труднощі найрізноманітнішого характеру – побутово-родинного, службового, політичного...

Народився Вільгельм Габсбург 10 лютого 1895 року в невеличкому містечку Поло непоодалік Трієста (Італія), де була головна база цісарсько-королівського морського флоту і де служив адміралом батько ерцгерцога Карл – Стефан – племінник самого імпаратора Франца Йосифа І.

Як і належало, шлях до кар’єри з високоаристократичних родин заповідався тільки через військову освіту. Архикнязь закінчив воєнну академію й, відповідно до свого високого становища, одержав і прекрасне виховання – знав італійську, німецьку, французьку, іспанську, польську мови. Коли подружився з українцями, з Україною – вивчив мову і українську. І не лише вивчив, вільно розмовляв нею, а й писав українською мовою вірші. 1921 року видав їх окремою збіркою «Минають дні» з присвятою «Борцям, що впали за волю України». Поміщена у дослідженні Юрія Терещенка і Тетяни Осташко підбірка поезій Василя Вишиваного ілюструє, наскільки легко і уміло він володів поетичним словом і наскільки вільно й невимушено почувався у своєму поетичному світі.
Зрештою, легко і уміло Вільгельм Габсбург-Лотрінген володів не тільки словом поетичним. Публіцистичним – теж. Переконуємось в цьому, читаючи його автобіографічні спогади, листи до відомих українських політиків, культурно-громадських, військових та церковних діячів. Успішно пробував себе архикнязь і як нарисовець.

Всі ці матеріали, що склали друге, доповнене видання книги «Український патріот із династії Габсбургів», а також власне дослідження її авторів про нього, протоколи допитів у НКВД творять живий яскравий образ справжнього українського патріота. Послідовного борця за українську ідею, який в ім’я її торжества пішов на розрив з родинним домом, з близьким до нього аристократичним оточенням. Відмовився від привілейованого становища, і, врешті-решт, за непохитну вірність собі, відданість своїм переконанням – заплатив життям.

Початок палкої любові ерцгерцога до України поклала, як він сам згадує, потаємна втеча тодішнього учня реального училища з родового маєтку в Живці, що поблизу Кракова – на Гуцульщину. Юнак вирішив особисто пересвідчитись, що то за розбишацьке і напівдике проживає тут плем’я, про яке він так багато наслухався від батька полонофіла. Від його численних знайомих, які гостювали в маєтку.

Провівши кілька днів у ворохтянського господаря Доник-Шекерика – батька відомого діяча української радикальної партії – Петра Шекерика, Вільгельм Габсбург переконався у прямопротилежному. Його полонили неповторна краса Карпатських гір і полонин, вишукана поетика народних пісень, мелодійна мова, а, головне, щирість, висока культура і шляхетність корінних мешканців. «Відтоді, коли я побував на Гуцульщині, - напише згодом у своїх спогадах Василь Вишиваний, − я зовсім змінився й до Живця вернувся іншим, як виїхав.»

Остаточно стати іншим допомогла також служба, після академії, в уланському полку, що базувався в Стрию і складався, головним чином, з українців. І – коли зв’язав свою долю з Українським Січовим Стрілецтвом, а, згодом, з Українською Галицькою Армією, розділивши з нею весь тягар складних переплетінь боротьби за Українську Державність.
Не змінив себе кронпринц і після поразки національно – визвольних змагань. Підтримував щонайтісніші стосунки з українськими патріотично налаштованими емігрантськими колами, в тому числі і з засновником УВО та ОУН Євгеном Коновальцем. Що, звичайно, не могло залишитись поза увагою совітських спецслужб, терористична діяьність яких у Європі до і після Другої світової війни не знала меж.

Василя Вишиваного спостигла така ж доля, як багатьох інших українських громадсько-політичних та культурних діячів, яких чекістські агенти або вбивали на місці, як С. Петлюру у Парижі, чи Євгена Коновальця у Роттердамі, або викрадали, переправляли в Советський Союз і там знищували.

Августина Волошина, Президента Карпатської України, прозаїка, драматурга, літературознавця енкаведисти схопили у Празі, через два дні після вступу сюди совітських військ, відправили в Москву і там 17 липня 1945 року закатували. Осипа Думіна (Антіна Крезуба) вченого, історика, автора відомої праці «Історія Легіону Українських Січових Стрільців», «залізні дзержинці» арештували у Кенігсберзі (Східна Прусія) і одразу ж розстріляли. Брата Олени Теліги кати схопили теж у Празі, і слід за ним загубився понині. Чоловіка дочки Івана Франка – Ганни – лікаря Петра Ключка «смершівці» викрали у Відні, а умертвили у Львові... Список жертв чекістського терору безкінечний.
Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного сталінські ландскнехти викрали у Відні. Де, власне, кронпринц проживав і працював (вул. Фасангассе, 49, кв. 32.). Цій трагічній події у книзі присвячено окремий розділ, який так і називається «Викрадення ерцгерцога». Сталось це 4 вересня 1947 року. А 18 серпня 1948 року архикнязь, не витримавши тортур, помер у Лук’янівській тюрмі.

3 березня 1921 року Вільгельм Габсбург писав до українського дипломата, барона Миколи Василька. «Сам особисто я й не шукаю і не хочу нічого для себе від українців; не мав і не маю ніякої амбіції, і ніколи її не матиму, бо мною керують лише мої ідеали. Я хочу пережити тільки одно: я хочу побачити вільний, незалежний, об’єднаний Український Нарід. І нікому не дозволю розбити сі мої ідеали, за які я завжди, при всяких умовах буду боротися, бо ними й для них лише я тільки живу.»
Гадаю, коментарі тут зайві.

Книжка Юрія Терещенка і Тетяни Осташко «Український патріот з династії Габсбургів» є, поза всяким сумнівом, значима, повчальна і актуальна.

Україні завжди потрібні герої, на яких маємо рівнятися. Немає значення, хто ці герої... Якого походження... Чужонаціонального чи українського... Головне, щоб вони служили прикладом патріотичної відданості Україні.

Як служив австрієць Вільгельм – Франц Лотрінген Габсбург – Василь Вишиваний...


Дмитро Юсип
м. Івано-Франківськ.

Немає коментарів