4/08/2012

Мемуари у жанрі буфонади

Броніслав Грищук. Мемуари. — Хмельницький. 2010. — 192 с.

Прозаїк, поет, публіцист Броніслав Грищук не тільки добре відомий в Україні й за її межами (твори його друковані російською, білоруською, грузинською, вірменською та іншими мовами), а й неперевершений майстер назви - оригінальної, своєрідної, часто інтригуючої. «Білий птах», «Вечірні поїзди», «Двоє в березні», «Станція сподівань», «Поділля - колиско і доле», «Античний гондольєр», «Колискова для гладіатора», «Блюз у джазових тонах», «Зелений борщ для принцеси», «Привиди співочого поля», «По Троянській війні», «Солом'яні дзвони», «Голос нічної ластівки» - це лише деякі назви з більш ніж трьох десятків книжок письменника.
І ось чергова книга з такою простою, й прямолшійною, прямокутною, можна сказати, масивною, назвою: «Мемуари».


Що сталося з майстром слова, творця метафоричності? Забракло хисту? Пригасла вигадка? Такі здогадки справді можуть виникнути. Але тільки до часу, коли візьмешся за читання книги. І тоді збагнеш: ні, Грищук залишається Грищуком, вірним собі й на цей раз. Тому що на позір справді простецька назва - це знову його художній прийом, тільки, на відміну від попередніх випадків, розрахований ніби на протилежну дію: під класичним, тривіальним, ніби аж затертим словом відкрити читачеві насправді надзвичайно цікаві речі, які, власне, й заперечують оту, як тепер стає зрозуміло, навмисно задану монументальність назви. В цій назві - гумор, іронія, навіть сарказм.
У своїх «Мемуарах» Броніслав Грищук абсолютно не дотримується, вибачте за тавтологію, мемуарних канонів. Більше того, він мовби бере їх на кпини. Так, це книга про себе, своє минуле, але вона цілком позбавлена поважності викладу з осмисленням своєї значущої ролі в літературі, житті, в історії... Тут не знайдете класичної послідовності, переходу від однієї важливої віхи в житті автора до іншої, ще важливішої. Відсутні тут і поклони чи скорботне схиляння голови на імена наставників, нагородження поважними оцінками діянь «друзів по перу», «побратимів по справі».

Всупереч назві книга Броніслава Грищука - це розповіді не так про важливе, як про цікаве, пригодницьке, здебільшого смішне, веселе й радісне в житті автора. Іноді навіть геть щось «несерйозне» як для «мемуарів». Але... Так авторові згадувалось, писалося, так опинилося в книжці.

Випадок за випадком, історія за історією, вони, ці розповіді, здається, зовсім не пов'язані між собою в один твір, навпаки, вони мовби розмітають його навсібіч, як розлітається у вечірньому небі залп святкового феєрверку. І саме в цьому їхня краса, привабливість і... цілісність книги. Не мемуарна, мармурова цілісність, а цілісність дії, руху, кольору, звуку, настрою... Цілісність буфонади, тобто, комедійної вистави з елементами ексцентрики, якоїсь дивовижі, що іноді переходить і певні межі.

Ось хоч б перша пригода, що спом'янулася автору з дитячих літ: як старший брат Антон під час їхніх забавок хлоп'ячих «вилікував» сусіда-однолітка... картоплиною. А то веселі пригоди під час праці журналістом у газеті Прикарпатського військового округу «Слава Родины» (Львів) - з портфелем, електробритвою, коньяком і лимонними дольками...

Як оце йде перелік предметів, здається, зовсім далеких один від одного (і цю низку можна точити далі), так і в книжці події змінюються з кожною сторінкою чи й швидше -мов у калейдоскопі. Але ж і в калейдоскопі не просто камінчики перекидаються -творяться дивовижні картини, в найрізноманітнішій гамі кольорів. Такими є і «мемуари» Броніслава Грищука - яскравий, барвистий, радісний калейдоскоп. Тільки, мабуть, над барвами превалюють мелодії, оті всілякі піано і фортіссімо, стакато і ще якось по-музичному. Усе це знає, усім цим добре володіє письменник Грищук, бо є ще неабияким майстром, віртуозом гри на баяні. І музика так багато важить у його житті, в його творчості, і в «мемуарах» також, звісно.

Бачиться, хотілося Броніславу (до речі, він розповідає й історію свого поіменування) Грищуку поринути спогадами в літа давні й не такі далекі, але в щасливі, радісні, бадьорі. І повести отими літами-літечками поруч з собою читача. Так і зробив своєю книжкою. Й читач ніби поріднився з письменником-оповідачем, став його другом у його «прекрасному далекому».
Але ж оте життя, оце життя... Воно таке смугасте - не все тільки біле, й чорним вишиває на полотні долі. Так і в книзі Грищука - хочеш чи не хочеш, а пробивається і смуток, і біль, і гіркота. І враз веселий оповідач відступає (може, тільки на хвильку, до наступної сторінки, до іншого епізоду) й натомість постає перед нами людина з вагою пережитого, з глибиною передуманого, з виразністю пізнаного. Особливо ж це проявляється в уміщених у книзі інтерв'ю з автором, у його публіцистичних роздумах. І ти, читач, уже трохи й по-іншому сприймаєш оті веселі пригоди на попередніх, а особливо на наступних сторінках, і ти вже глибше пізнаєш та розумієш і самого автора, і його письменницьку творчість, і світ довкола. Недарма ж, мабуть, завершує книгу інтерв'ю з Броніславом Грищуком із газети «Літературна Україна» під назвою «Секрети творчості». Вони, оті секрети, в усьому: і в згадці про вчительку, і в історіях-пригодах з друзями-студентами, і в газетярських шляхах-дорогах, і в жорстокому нападі підляка зі значком журналіста на лацкані, і в... ще безлічі подій, речей і явищ, в яких ідеться в «Мемуарах».
Пам'ятаймо, буфонада теж іноді переходить межі. З комедії - в драму.

...А мені згадалось, як я в травні повертався з Міжнародного Шевченківського свята «В сім'ї новій, вольній...», що цього року відбувалося в Криму. їхав поїздом через Джанкой - і згадав, що тут же служив колись в авіаполку Броніслав Грищук - «літакам хвости заносив» чи що там. «Це ж, мабуть, із цього вокзалу, на який дивлюся з вікна, Грищук додому їхав», - подумав тоді. А оце розгортаю книжку («Мемуари»!) й очам не вірю: на фото знайомий вокзал, перед яким четверо солдатів у широких армійських галіфе, а внизу підпис: «Однополчани проводжають Б. Грищука (другий зліва) на залізничному вокзалі. Дембель! Джанкой. 1962 р.»
Василь ГОРБАТЮК
м. Хмельницький.


EmoticonEmoticon