Advertisement

У кожної людини є свій день

ЄВГЕНІЯ БОЖИК

ТАТО ПРИЙДЕ У ... ПОНЕДІЛОК

А та відказала їй: "Чи мало тобі, що забрала мого чоловіка? І забереш також мандрагорові яблучка сина мого?"
Книга Буття, 30

“Все минає,
Не вертає –
Осінь в зиму йде”.
Маленький хлопчик малював химерні квіти, що скидалися на дитячі кволі голівки, і спроквола повторював:
“Все минає... не вертає... осінь в зиму йде...”
Старший, Господарко – так його голубливо звали – поливав квіти.
“Це неправда...” – ні до кого не звертаючись, наче сам для себе, відзначив Маленький хлопчик.
Господарко, очікував після школи маминого повернення з роботи, зупинився на півкроці і, ніби до зграйки лякливих пташенят наближався, підійшов до Маленького.
“Що – неправда?” – перепитав Господарко.
«Неправда, як у пісні: все минає, не вертає. І минає, і повертається», – надаючи голосу впевненості, пояснив Маленький.
“Що – повертається?” і “Понеділок повертається...”
“Який понеділок?”
“А той понеділок, коли до мене має прийти Татко...”
“Чому саме в понеділок?”

“Бо коли на Різдвяні свята до мене приходив Татко, він пообіцяв, що прийде в понеділок. У понеділок Татко не прийшов, бо, напевно, мав багато роботи, але понеділок ще не раз буде... понеділок минає, але повертається..."
“А твій тато все одно не приходить. Коли то було Різдво? А вже й Великдень минув... Скільки ж то понеділків минуло?”
“Тринадцять... – ледь чутно прошепотів Маленький. – Але понеділок знову буде!” – аж підстрибнув.
“А може, твій тато в якийсь понеділок приходив, тільки не додому, а до школи, а то було вже після уроків”, – отаким припущенням Господарко хотів потішити Маленького.
“І що ти таке видумуєш?! Як Татко міг до школи приїжджати? Він – що? Знає, де моя школа, де мій клас? Татко прийшов би й до школи, але не знає – куди. От! Тільки про понеділок ти не говори моїй Мамі. І своїй – теж не говори”.
“Чому?”
“Так. Бо Мама відразу стає дуже сумна, аж плакуча. Як я про понеділки згадаю, Мама бере мене на коліна, своєю головою тулиться до моєї спини і так каже: “То я винна, сину. Прости мені!”
“А чому ж то винна мама? Вона що – тата не пускає?”
“Та пускає, але Тато чомусь не приходить”.
“То чому ж каже, що винна?” – дивувався Господарко.
Маленький розгублено стенув плечима, знову схилився над квітами. Домальовував їм стебельця і листочки.
Господарко взяв до рук книжку, однак не розгортав її.
Більшенький хлопчик замислився, аж на переніссі збіглися докупи дві брови, що росли стирчаками.
Через якийсь час у тишу ввійшов голос Маленького:
“Через три дні буде понеділок”.
А по спливі ще якогось часу:
“Ти, Господарку, так собі не думай. У кожної людини є свій день. Коли та людина когось чекає”.
Господарко ніяк на це не відізвався – гейби не почув. Лишень гарячково думав: "Про це має знати все довкола – і небо, і птаха на галузці, що тягнеться до нашого вікна. Про це всі мусять знати... Віднайти, наздогнати його тата. Треба послати йому телеграму!" Але куди, як це зробити – Господарко ще не знав.


ЙВАНКОВІ ОБОРОНЦІ
Не помітила, як з’явився в автобусі хлопчина років десяти-одинадцяти. Не сів, а притулився на краєчку сидіння. На коліна поставив відро, на дні якого лежав учнівський зошит і два прості олівці. Чому вій такий принишклий? Щось ворухнулося в пам’яті, і з далекого дитинства виринув спогад: так і я колись (та чи лише я?) за партою сиділа і не відривала очей від зошита – чомусь здавалося, що, коли не дивитимусь на клас, учителька мене не помітить... Та вона помічала не тільки мене, а й мою незвичну зосередженість і сумирність.
І кондукторка помітила хлопчину. Підійшла і щось сказала. Він одірвав од відра сполохані вузькі чорні очі, ворухнув губами і, притиснувши підборіддя до грудей, встав.
– Зупини автобус! – гримнула кондукторка водієві.
Той в один мент виконав її наказ. Кондукторка підштовхнула хлопця до дверей. Дзенькнуло відро – хлопчини в автобусі не стало.
– Ух! Ну і нервів поїдають вони – волоцюги! Поїхали! –скомандувала кондукторка і з почуттям блискуче виконаного, а може, їй видалося, що й перевиконаного обов’язку, шумно всілася.
– Чому виштовхнули дитину?
– У нього нема грошей на квиток.
– Та хіба ви не бачите, що це не бешкетник? Зупиніть! Я заплачу...
– Заплатите? А йому, бачте, аж у район заманулося! – зловтішно басила кондукторка.
– Я сказала: заплачу. Зупиніть же нарешті автобус.
– І я можу заплатити. Такий смирний хлопчик...
– І я?
– Ти диви! Зупини! Як їм так кортить платити за усяких...Видно, дурні гроші мають. Бо свої, зароблені, не дуже розтринькували б...
Врешті автобус зупинився. Я першою подалася на дорогу.
– Біжи-но швиденько! Поїдеш...
Він не біг. Стояв, наче у землю вріс. Я підбігла до нього, взяла за руку і потягнула. Він з усієї сили опирався:
– Не треба. Піду пішки.
– Та не пручайся. Я за тебе заплачу.
– Ви? А як я вам... віддам... де... коли?
– Яке там віддавання? Побігли, чуєш, як сигналять!
– Взяти і не віддати – так не можна.
– Ви ще довго будете вовтузитися з цим упертюхом? Гонорове...– в двері просунула голову кондукторка.
Якби не вийшла мені на підмогу якась жінка, я з ним не дала б собі ради. Ми втягли його в автобус. Він знову так само ледь притулився на краєчку сидіння і знову сховав погляд у відро.
Я заплатила. Та кондукторка не вгамовувалася:
– Ну, скажи, куди їдеш? Признайся! А я все одно знаю: повозитися хочеш, гунцвоте.
Тим часом ми доїхали до Старого Самбора. З автобуса вийшли разом.
– То куди ж ти? Може, хоч мені скажеш?
Він зупинився і пильно глянув на мене. Дві чорні жаринки, сповиті тугою й смутком, дивилися в мої очі, дивилися, вагалися, про щось просили.
– Не треба, дорогенький. Не розповідай... А хоч знаєш, куди тобі йти?..
– Дороги не знаю. Мені в лікарню...
– А в яку – тут три.
– В ту, де мої мама лежать. Я до них...
– Не журися, знайдемо. А що болить у твоєї мами?
– Бабуня кажуть, що з гризоти їх вчепилися сухоти.
Ми пішли в напрямку тублікарні.
– Мама застудилися в лісі. Тато собі любку знайшли, до неї щовечора ходили... Мама плакали. Журилися дуже. Не могли ні їсти, ні спати. І пішли в ліс, щоб загубитися... Поки ми з бабунею їх знайшли, вони дуже перемерзли... В нас так сталося, як у тій співанці. – Він зупинився, пооглядався і чистим ангельським голосочком заспівав:
«Піду до ліса – загублюся, нехай шукає він мене, Піду до річки – утоплюся, нехай не бачить він мене. Дівча до моря поспішало...»
Моє здивування, моє захоплення, моє розчулення спинило його ангельський спів.
– Ви що – не любите співанок? Хіба ви не живете зі співанками?
– Чому ж... Люблю, багато їх знаю...
– Багато. А скільки?
– Точно не скажу – може, двадцять, а може, й тридцять...
– Двадцять. Тридцять. Ні, то не оборона.
– Яка оборона?
– Агій! Ви така велика, і гроші маєте, а так нічого не знаєте. Співанки – то діти душі, наші оборонці перед зайшлими.
Чужинці пантрують за нашими душами, хочуть нас на своє перетягнути, перекинчиками поробити, хочуть, щоб ми говорили і співали по-їхньому, а наші співанки, як вояки, обороняють нас од напасті. Хіба ви того не знаєте? Хіба вам ваші мама не наспівали цілі зошити?
– Звичайно, наспівали. Звичайно ж, добре знаю, про що ти. Але так, як ти, такими словами не думала...
– А мені мама наспівали і записали вже п’ятдесят п’ять співанок. І ниньки несу їм зошит і олівці – на нові співанки.
Мама кажуть: де б тебе, Йванку, не кинуло життя – твоя оборона при тобі, заспіваєш собі, сам з собою поговориш українським словом, українською співанкою – і українцем зостанешся. Щоби там хто не робив... – твої поборники тебе захистять. Одна з нашого села поїхала до великого міста, через два місяці приїхала додому з чужинкою. Пішла на город по цибулю, не могла знайти грядки, кричить з города, аж по сусідах чути: "Мать, а гдє растьоть цабеля?" О! А мала би при собі, в собі оборону, то не виглупилася б. Люд сміявся, аж присідав. А бабуня сказали: "Тут не сміятися треба, а плакати, гірко плакати, що таке теля без хребта..." Мама співали, навіть коли вже дуже кашляли... Але мої мама не вмруть, я знаю.
– Звичайно ж, маму твою вилікують.
– Та ви того не знаєте, що знаю я: мої мама так скоро не вмруть, бо мають найдовший день народження – з 28 по 31 січня.
– Як то розуміти?
– А ви не знаєте, що таке Інта?
– Знаю, Йванку. Там, у концтаборі, в заполярних снігах-льодах загинув мій вуйко.
– А мої мама там народилися. Мої дідусь і бабуся співали по-українськи і не любили зайшлих – і їх туди запхали. Мої мама прийшли на світ 28 січня, були дуже слабенькі, і тому їх не записували, думали, що вмруть. А мама вижили, бо бабуня їх годували молоком з-під серця, і нашими співанками з душі. Їх записали аж 31 січня. Дідуся завалило в шахті, а бабуся з мамою вернулися.
– Ти, Йванку, так докладно про все знаєш. У вашому домі часто говорять про ті пережиття.
– Весь час. Ой-ой! Скільки то всього переповідають бабуня! Вони кажуть: “Як то все вивітриться з пам’яті, то людина перетвориться в глину, а з глини, що хто хоче, те й ліпить”. В нашій хаті стільки наоповідано, що, мені так здається, бабусині спомини стали образами і висять на всіх стінах, на вікнах і навіть в повітрі. — Раптом Йванко зупинився. Вузькі чорні очі питально застигли на мені.
– Чому ти спинився, Йванку?
Він мовчки дивився на мене.
– Що тебе збентежило? Ти забоявся своєї щирості, злякався, що забагато мені, незнайомій, розповів?
– Ні! Не те. Ви наша, ви своя... Але... Скажіть, тільки правду: ви так само чиясь любка?
– ? Ні.
– І ніколи не будете?
– Не буду.
– І нічия мама не буде через вас плакати і сохнути?
– Не буде.
– Обіцяєте?
– Обіцяю.
Він переклав у ліву руку відро, а праву, теплу і шорстку, несміливо подав мені, і ми пішли далі.
«Вітер в горах заснув, ліг сосні на рамена...»
“Боже! Дякую тобі за таку милість, за такий дарунок долі”. Ледь чутний ангельський голосок плив простісінько в моє серце і робив його добрим і мудрим...
– А відро? Навіщо воно тобі?
– Відро? На ягоди. Мене ж послали в ліс, ягоди збирати.
Ніхто не знає, що я до міста. День теперечки довгуленький, і я до ночі ще назбираю... – ще тихше. – Не вірите? – трохи голосніше. Уся його мова, як мелодія.
– Вірю...
Перед довгим коридором, у кінці якого він мав стрінути свою маму, я зупинилася.
– Ви далі не підете?
– Ні. Ти вже сам...
– То я пішов...
– Щасливо тобі... Хай береже тебе Бог.
Він не оглянувся, хоч я так хотіла ще раз побачити його тонке личко. Щупленький, в благенькій одежині, він ішов довгим коридором. А я стояла, дивилася йому вслід і ні до кого, просто так шепотіла собі: “Сину, синку, синочку... Маленький хлопчику – велике майбутнє України! Ми ще стрінемося з тобою. Я розшукаю тебе... обов’язково знайду”.

– Чому так уникаєш мене стільки років, переховуєшся, відмуровуєшся секретарками, охоронцями? Я ж не про себе – про сина хочу...Хлопець...
– Ти знову невчасно зателефонувала - у мене люди, нарада...
– І цього разу - невчасно. Терміново відходжу – викликають “наверх”.
– Але ж...
– Ну, як не розумієш? Я ж уже в пальті...
– У пальті? Надворі - липнева спека.
— Син наш у небезпеці. Дай слово сказати! Хлопець змалку вбив собі в голову, що ти від нас пішов через його недосконалість, бо він часто хворів і ночами кашляв, а ти не висипався... бо вчився не так... музичного слуху не мав і не...
– А що - так погано вчився?
– Непогано. Але не на “відмінно”, хоч дуже наполегливо і докладно... Зрозумій: він живе з провиною... Тепер уже замкнувся, хоч і не говорить про те, та я бачу...
– Добре-добре. Якось зателефоную.
Через тиждень уже не було кому «якось телефонувати». Лише Господь відав, у якому притулку опинилася розчавлена горем і безпорадністю мати і її узалежнений син.

Продовження у "Дзвоні", число 3 за 2012 рік.

Немає коментарів