4/05/2012

Крик пораненого вогню

Ігор ПАВЛЮК

* * *

Україна...
Танці на протезах...
І фламандська щедрість бідноти.
Боляче сприймати на тверезо,
Як беззубо нам смієшся ти
У паркім, жорстокім щасті – жити
На планеті, що вмира від нас...
Стогнуть президенти й ворожбити:
– Час такий...
– Такий нам випав час...

Бо коли богів міняють люди –
Стрімко ціни падають на кров.
Доки панство схудне –
Нас не буде,
А Дніпро...
Й під німцями Дніпро.


Ще співаєм високо і ніжно,
Ще будуєм корчми і церкви:
Блядовито – перші,
Білосніжно –
Другі
Виростають із трави.

Ми ж відходим без пилюки й шуму
На оцій невидимій війні,
Мертві душі,
Як боброві шуби,
Саморозіп’явши на стіні.

...Українські танці на протезах...
І фламандська щедрість бідноти...
І маленькі радості тверезі...
І великі зламані мости...



ПЕРЕДЧУТТЯ

Поет і муза читають вірші на свіжім сіні.
Та чомусь осінь, вже чути осінь в їх голосінні.

Аж нитки літа –
Меди біленькі –
Тремтять від вдиху.
Іще й не осінь, та вже й не літо.
Душевно тихо.

Душевно.
Тихо.
І лист опалий для серця – міна.
...І шкода світу.
І добре п’ється біля каміна.

Тривожно й тонко скриплять дерева голонасінні.
А руки музи занадто ніжні, до потрясіння...


СЕРЕДИНА СЕРПНЯ
(НАСТРІЙ)

Літо – коротке, як бабське щастя, –
Уже за душею, там...
Тепер мені легко –
Як після причастя.
Тепер я із віршем.
Сам.

Сльозою рибини малюю вічність,
Бояню, буяню теж.
До рук догоряють горбаті свічі,
І тіні не мають меж.

В бинті і бетоні моє майбутнє.
Минуле в траві чудній.
Святіють свята,
Незабутні будні,
Мов риби, літають у сні.

Он листя – сльози рудої кицьки.
І кров багата... аж плаче Крез.

Вже хочеться снігу, неначе... цицьки,
Простого чогось – мов хрест.


РОЗЧАРУВАННЯ (ІРОНІЧНЕ)

Руїни замку «Риб’яче гніздо»…
Розчарування людства в ренесансі…
Валяється, як з діркою кондом,
Модерний час…
І ми – його… посланці.

Аж стогне Сонце – Бог моїх прапра…
І муляє натільний хрест на шиї.
Життя немов триває…
А чи тра?
Віскозою на серці шрам зашиєш?

Статевими губами проспіва
Із плазмового тєліка артістка…
І все.
Кирдик.
Пластмасова трава.
І мертвий хліб з капронового тіста.

Поет стихійний роботом стає.
Комп’ютер робить вірші про кохання.
І я не знаю.. що ся надає
По-людськи, органічно,
На повстання?

Я динозаврів краще вже би пас,
Чи мав у буйних травах кроманьйонку,
Ніж погасати тут.. серед пластмас,
У вічний сон упавши, як в «клейонку».

Руїни всього…
Магма замерза.
Античність… ренесанси… постмодерни…

І мекає чорнобильська коза
На чорну зірку, зіткану із терну.


ІЗ ЦИКЛУ «БІЛЯ КАМІНА»

Осінній вечір, хоч золотий,
Сумний – мов чукотська пісня.
З життям на Землі я уже на Ти.
Пізно…

І хоч мені де з ким, колись про щось –
Розмова вогню з водою…
Життя моє, можна сказати, збулось –
То битвою, а то грою.

У пам’яті, правда, то шов, то шрам…
То п’ятий рядок із вірша…
То п’яний базар мойого Дніпра,
Якому я вірю ще.

Зелені очі відьомські вщерть.
Акустика слів про тишу.
І стукає серце – як в шибку смерть.
І душу душа колише.

Більше читайте у "Дзвоні", число 3 за 2012 рік.

1 коментарі so far

Тривожно й тонко скриплять дерева голонасінні.
А руки музи занадто ніжні, до потрясіння...
а вірші ваші занадто чесні, смачні занадто
боянить Автор - буянить серце, стає крилатим


EmoticonEmoticon