Advertisement

Майстер з характером


В одній із гострих інвектив Петра Скунця (“На смерть Білозіра” (2000) ), спрямованій проти, на жаль, такого впізнаваного явища, як львівське (варіант всеукраїнського) хрунівство, присутньо чимало болючих, але справедливих рядків.

Однак є у цьому творі й притаманна Скунцевій музі антитеза. Бо Львів – це місто не лише псевдопатріотичних міщан-холуїв, а й мужніх українців-галичан, не лише “годованих зайд”, а й героїв, що вміли боротися та вмирати за свободу народу.

Звернення до сучасників у П.Скунця промовисте. Як антитезу перевертням ліричний герой виділяє серед інших і Тараса Салигу. Для мене ж сучасний Львів найперше і передусім – це професор Тарас Салига. Якщо точніше, то професор та його різнорівнева семіосфера – його ідеї, книги, проекти, друзі, учні, родина.


Тарас Салига
Про цього визнаного майстра літературознавчого пера, чиї праці давно сформували самобутній материк в океані української філології, написано й сказано чимало. І буде промовлено ще більше, бо його творчість – плоть від плоті, кров від крові українства в непростих обставинах другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Своїм науковим та публіцистичним словом він глибоко пізнавав наше буття, був йому конгеніальним, а тому те слово стало для мислячого читача невисихаючим джерелом унікальних сенсів про те, чому, за Т.Шевченком, “нема почину і краю немає”.

Не може мати краю й розмова про Т.Салигу, однак у цьому розмислі хочу звернути увагу лише на один аспект буття вченого, що, на мою думку, в сутнісних рисах допомагає осягати його творчість. Йдеться про характер професора. Маю на увазі не лише його особисті якості, а й визначальні риси творчості.

Проте вони доволі подібні, суголосні, взаємозумовлені. І розпочалося все, мабуть, таки із патріотичної галицької родини, із завзятої боротьби з різними зайдами громади прикарпатського села Вікторів (в якій загинув і старший брат Ярослав), зрештою, із незглибимої уснопісенної традиції, почерпнутої, як згадує сам Т.Салига у життєписі, над Луквицею, “над берегами вічної ріки” (Л.Костенко): “Там на Медведевому березі, в саду під грушею, збиралися сільські хлопці й дівчата, серед них мої брати Василь, Мирон, сестри Віра й Наталка, і щовечора переспівували солов’їв. Я цей спів чую досі. Може цей Медведів берег чи такі кутки мого села як Деспітка, Серафимин берег, Ватралівка, Бережанка, Левада прив’язали мене навічно до народної духовної стихії і, слава Богові, не відпускають” .

У ситуацій перманентного протистояння і виживання в радянському Львові, а згодом і в пострадянському, характер Т.Салиги шліфувався й загартовувався. У шістдесятих – талановитий студент, згодом – відомий літературний критик, ще пізніше – кандидат і доктор філологічних наук, і аж із 1990-х – викладач, завідувач кафедри української літератури й декан філологічного факультету Альма матері – Львівського національного університету. Крім того – активний учасник національно-визвольної боротьби з кінця 1980-х. І хоч багато хто, з різних причин, ту боротьбу на початку 90-х припинив та ще й зверхньо відмовився від національної ідеї, Т.Салига до них не належав. Його по-франківськи завзятий націоцентричний імператив скеровує життя професора й досі у виміри справді національної української держави. Чимало фарисеїв і бессервісерів цього йому не можуть вибачити. А от духовні побратими саме за це по-особливому цінували й цінують.

Не випадково патріарх львівської філології професор Іван Денисюк відзначав органічну наявність “внутрішнього патріотичного імперативу” у працях Т.Салиги і так характеризував його блискучі шевченківські виступи: “Є щось у тих усних посланіях Тараса Салиги до живих від глибин проповіді «Слова о законі і благодаті» і гнівного патріотизму Євгена Маланюка. У час, коли інспіровані недругами українства вурдалаки насміхаються з наших найбільших письменників, коли обпльовування національних скрижалів зараховують до подвигів, а культ Кобзаря трактується як ідолопоклонство репаних мужиків, Тарас Салига не завагався своє слово «Шевченко і ми» розпочати так: «Знову маємо Різдво – Різдво українського пророка, який дав своєму народові Святе Письмо»” .

Дійсно, у цьому зачині – увесь професор Салига. Але не лише в ньому. Його наступальний і водночас глибоко відповідальний характер видно хоча б у працях останніх років. І тут ще одна причина подивуватися винятковій працездатності та невтомності автора. Серед недавніх помітніших робіт – книжка про творчість Євгена Маланюка “Вогнем пречистим” (2004), про поезію Петра Скунця “Всесвіт, гори і він” (2007), монументальне видання вибраних праць “Воздвиження храму” (2008), шевченкознавча збірка “Розкуймося, братаймося” (2009), збірка статей “Екслібриси Евтерпи” (2010), унікальна розвідка-історія “Чуєш, брате: Дніпро, висихає!..” (2011), присвячена інтерпретації одного твору – упівській пісні “Як річку ми Збруч переходили”. Водночас учений видає капітальний том вибраних творів Євгена Маланюка “Повернення” (2005), пише передмову до першого тому і тим самим благословляє у світ десятитомник Петра Скунця (2007), започатковує у видавництві “Ґражда” серію свого імені “Розсипані перли” і видає як редактор-упорядник перші два томи цієї серії: вибрані поезії Вадима Лесича (2010) та поезії Михайла Дяченка (Марка Боєслава) (2011).

Навіть цей куций перелік переконає кожного неупередженого читача у тому, що Т.Салига – це клондайк ідей, філігранна майстерність стилю, вишуканий естетизм, герменевтична інтенція, але водночас і ще щось. Це щось – потужний націоцентричний характер. Характер, що конституює особистість та визначає, даруйте за тавтологію, й характер творчості.

Але прикметність сутності вченого цим не вичерпується. Він уміє не лише володіти сам, а й, сказати б, ненав’язливо, способом свого мислення й дії прищеплювати цей національно зорієнтований модус буття іншим. Зокрема молодшим. І цим формує у тих, хто здатний сприйняти націософський сенс, могутній імунітет до різноманітних проявів обездуховлючої атикультури: від фарисейського чи українофобського політиканства до космополітичного чи вульгарного стьобу в науці та мистецтві.

Знаю це з власного досвіду. У 1997-му мене, тоді молодого аспіранта першого курсу Дрогобицького університету, батько Василь Іванишин привіз до Львова на знайомство і консультацію у знаменитого вченого, якого до того знав тільки з його праць, – Тараса Салиги. Виникла проблема: було сильне бажання продовжити вивчення творчості Петра Скунця, про якого написав літературний портрет, але хотілося це зробити на якісно новому науковому фундаменті. Професор Салига, блискуче знаючи поезію Скунця та прекрасно орієнтуючись у проблематиці новітнього літературознавства, запропонував на вибір чотири теми. Одна з них – “Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)” – стала темою успішно захищеної у 2000-му кандидатської дисертації. Ця тема значною мірою визначила моє наукове майбутнє. Націоцентрична проблематика досі лежить в епіцентрі моїх наукових інтересів. Не випадково батько якось під час спільної розмови назвав Тараса Салигу моїм хресним батьком у науці…

Згодом ще не раз Тарас Юрійович прийде на допомогу і словом, і ділом молодому єретику. Так було після виходу у світ полемічної монографії “Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (2001), що спричинила хвилю містечкових репресій та обурення з боку низки шевченкофобів та патріотів-іскаріотів. Так було й тоді, коли ця хвиля стала ще масштабнішою після праці “Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології” (2005). Але найбільш каламутні та брутальні шторми “в Урайні і не в Украйні” заграли перед, під час та після захисту докторської дисертації “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)” (2007). Цей захист міг відбутися і відбувся успішно лише на об’єктивній спецраді у Львівському університеті. Підтримка та аргументована позиція Тараса Юрійовича і його однодумців на захисті стали ключовими факторами перемоги. Згодом ще не один раз мудре, мужнє і доброзичливе слово професора ставатимуть мені та й іншим новітнім дисидентам та “молодим духам” (І.Франко) в нагоді. Я вдячний Господу, що так є і досі… Воістину: “При майстрах якось легше…” (Л.Костенко).

Тарас Салига твердо стоїть сам і вчить стояти й інших на сторожі “малих отих рабов німих”, на сторожі українського Слова, на сторожі істини національного буття. Та щоб робити це, треба мати характер, як писав Д.Донцов, не плебея, а таки козака. Козака-характерника.
У день славного 70-річного ювілею хочу побажати своєму хресному батькові, вчителю та наставникові многих і щасливих творчих літ. З роси і води Вам, Майстре! Майстре, з характером!


Петро ІВАНИШИН
м. Дрогобич


Скунць П.М. Один: Вірші, поеми, балади, переклади, мініатюри / Художник О.Громовий. – Ужгород: Два кольори, 2000. – С.521-522.


Салига Т. “Здається, я не чинив такого, аби з ним од людей ховатись…” // Тарас Салига. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – С.5.

Денисюк І.Стежка до Характерника // Тарас Салига. – Львів: ЛНУ ім.. Івана Франка, 2003. – С.13.

Немає коментарів