3/16/2012

В лоджії

Володимир Вознюк

Увечері після спекотного дня в лоджії приємно, затишно. Так само сприймаєш і початок ночі, та їй повністю довіряти не варто – обдурить. Спочатку розслаблює, заспокоює прохолодою, але настає момент, коли вона гострими голками холоду катує безборонне, беззахисне тіло, випробовує людську витривалість і загартованість. Нині мене у цьому переконує власний досвід. А причина теперішнього перебування в лоджії, видається, сягає коренями у партійні збори кінця 1980-х років з порядком денним: «Про аморальну поведінку секретаря партбюро Токаренка Івана Олександровича».


Ні, членом керівної тоді партії не був, чим і пишаюся. Принаймні, листи другові з часів юності підписую: «Член партії людини», зазначаючи рік свого народження. Він робить аналогічно. Але тоді, у 1980-ті, мав необережність очолювати профком, навіть набув слави порядної людини, невгамовного захисника трудового колективу. Очевидно, через те і потрапив до складу комісії, котра вивчала обставини, викладені у листі-заяві на ім’я директора нашого інституту такої собі Пилипенко Ніни Іванівни. Мовилося там про негідну поведінку старшого наукового співробітника та ще й партійного ватажка Токаренка Івана Олександровича, котрий, за її твердженням, затятий націоналіст, бо розмовляє з нею тільки українською мовою, видається інтелігентною людиною, та насправді – грубіян і лиходій.

Лиходійством вона вважала те, що наш колега безтямно закохався в її доньку Глафіру Гончарову, маму трьох малолітніх дітей, яких виховує без чоловіка. Могла б одружитися з іншим, набагато достойнішим за першого, але не може цього зробити через постійну опіку, прискіпливість і жорстокий контроль Токаренка Івана Олександровича – жодного кроку не робить без його відома. Днями навіть вибив двері до квартири доньки, бо не захотіла впускати того негідника до помешкання.

Директор інституту викликав до себе в кабінет мене, завідуючого кадрами, відставного полковника Кудрявцева Абрама Яковича та члена партбюро, старшого наукового співробітника Петра Петровича Никифорака, колишнього партійного функціонера. Ознайомив зі змістом листа-заяви і повідомив, що видав наказ про створення з нас трьох комісії, котра за два тижні повинна проаналізувати негідний вчинок секретаря партбюро, після чого на відкритих партійних зборах обґрунтовано поставити питання про виключення його з партії.

Директор і кадровик відверто недолюблювали Івана Токаренка. Петро Петрович колегував з ним, я ж був Івановим кумом, давнім приятелем, знав як доброзичливу, порядну людину. Отож вирішив поговорити з таким «зловмисником» відверто. Попередив про те, чого треба очікувати від майбутніх зборів і попросив, аби він оповів мені докладно про події на квартирі Гончарової, тобто заздалегідь усвідомив себе адвокатом, а не суддею. Знав про непросте Токаренкове життя. Син матері-одиначки. Після сирітського інтернату він влаштувався малярем у пересувній механізованій будівельній бригаді, котра обслуговувала кілька районів Київщини. Зблизився зі своєю, старшою на десять років, напарницею. Очевидно, звабила його і материнською, і жіночою ласкою водночас. У вісімнадцятилітньому віці став батьком, ще троє діточок побачили світ протягом наступних шести років. Сприяючи зростанню кількості населення, виховуючи разом із тихою, завжди мовчазною, по-домашньому турботливою і покірною дружиною нащадків, удень працював, а вечорами студіював гуманітарні науки в університеті, відтак закінчив і аспірантуру. Робітничий фах дав змогу без проблем вступити в партію, допоміг також непоганому просуванню сходами кар’єри уже і в нашому інституті. Але з часом поміж ним і дружиною виросло відчуження, котре народна мудрість пояснює дуже просто: «Знайся кінь з конем, а віл – з волом». У їхньому випадкові давалася взнаки не стільки вікова різниця, скільки різниця освітня і професійна: неповна середня у неї, вища та ще й аспірантура – у нього; вона працює малярем, він тепер – у світі науки. Спільні діти і домашні проблеми, спільні квартира і подружнє ложе, але в кожного по-своєму особливе сприйняття і трактування побаченого, почутого, здобутого.

В життя Івана Токаренка увірвалася тридцятилітня енергійна Глафіра Гончарова. Вона, мама трьох дітей, вивільнившись із подружніх уз, не відзначалась якоюсь надто вільною поведінкою з чоловіками, проте вільно, бездоганно володіла п’ятьма іноземними мовами. Цим спочатку і привернула увагу мого приятеля, котрому перекладала наукові праці з англійської та французької мов. Закохався. Заночував одного разу в неї, а потім, хоч би думками, і ночував, і днював постійно. І надійшов день непередбачуваних подій. Перед обідом зателефонував до своєї пасії на роботу, як попередньо домовлялися. Там, однак, відповіли, що Гончарова взяла відгул, вона сьогодні вдома. Домашній телефон озивався тільки довгими гудками. Щось трапилося? Стривожений добрався до Глафіриного помешкання. Натискав і натискав кнопку дзвінка, та ніхто не реагував. На мить видалося, що там, усередині, перед вічком щось промайнуло. Крадії, може? Щосили штовхнув двері. Вони відчинилися доволі легко – злетіло благеньке кріплення верхньої заскочки.

У квартирі, як оповів мені, побачив Глафіру, котра вицокувала на портативній друкарській машинці. Поруч сидів, диктуючи їй, капітан міліції. У мого кума відібрало мову. Опісля я називав його Олексою Довбушем XX століття, при кожному застіллі виспівував діалог з пісні про гуцульського опришка-месника, що стосувався моменту, коли той опинився перед зачиненими дверима оселі коханої Дзвінки:

– Ой, чи будеш відчиняти?
Чи буду ся добувати?
– В мене двері тисовії,
В мене замки стальовії.
– Як підкладу плечі свої,
Не поможуть замки твої!

Таке я дозволяв собі згодом, а тоді, побачивши Токаренка, Глафіра, ніби нічого надзвичайного не трапилося, пояснила, що неждано-негадано залишилася вдома, бо колишній однокласник, отой, присутній там капітан, попросив терміново надрукувати курсову роботу, її завтра повинен здати своєму науковому керівникові в міліцейській академії. Аби не відриватися від машинки, не зважала на телефонні дзвінки. З цієї причини і двері не відчиняла. Познайомила зі своїм однокласником, пригостила кавою. За словами Івана Токаренка, наче під гіпнозом, він випив каву і мерщій подався геть, забувши про пошкоджений ним замок. Але того ж вечора завітала до Глафіри її мама – Ніна Іванівна Пилипенко. Мешкала окремо, бувало, тижнями не заходила до доньки й онуків, а того разу не забарилася. Наступного ранку на столі нашого директора вже лежав згаданий лист, скомпонований нею.
Після розмови з Іваном, з’ясувавши, що мама Гончарової разом із донькою не проживає, не була безпосереднім свідком описаних подій, я подумав, що це дає підстави на зборах піддати сумніву зміст листа: чи насправді щось подібне відбувалося, чи все, викладене там, просто-напросто плід фантазії літньої жінки. Вирішив поділитися спонтанними на той час міркуваннями-припущеннями, з котрих мав намір витворити рятівне коло для Токаренка на зборах, зі знайомим працівником прокуратури. Його, вихідця із села на Рівненщині, завжди сприймав як молоду, але дуже мудру, виважену людину. Відбувши військову повинність, він вступив на правничий факультет університету цілеспрямовано: стати захисником, оборонцем і порадником простих людей, тобто своїх батьків, родичів, односельчан. Таким і був насправді, працюючи в правоохоронних органах.
Своєму знайомому оповів усе, з’ясоване мною, не приховуючи власних вражень і намірів. «Якщо нічого з того, про що йдеться в листі отієї Пилипенко, не зафіксоване ні міліцією, ні працівниками ЖЕКу, ні деінде, то вашому Токаренку треба твердити незворушно: «Там не був, нічого такого не робив. Це – наклеп», – порадив мені. Переказав ті слова юриста Токаренкові, а напередодні вирішальних зборів зустрівся з Глафірою Гончаровою, запропонував, якщо не ображена на мого кума і приятеля, аби написала заяву на ім’я директора про те, що жодних претензій до Івана Олександровича не має, а зміст листа її мами – інсинуація, продиктована неприязню. Вона так і зробила. Інакше не могла, бо не хотіла, зрештою, відпускати симпатичного, пристойного чоловіка.
На відкритих партійних зборах доповідав головний кадровик. Як я і сподівався, Кудрявцев стулив докупи стратегію комуністичної партії, рішення останніх партійних з’їздів, лист Пилипенко. Висновок запропонував однозначний: Іван Олександрович Токаренко як впроваджувач у життя поглядів українських буржуазних націоналістів, руйнівник основ сімейного життя, котрий нехтує настановами марксизму-ленінізму, що міцна сім’я –міцна держава, – не гідний бути членом комуністичної партії.
Присутні вислухали його мовчки, пригнічено і знічено. Жодних, звичних для завершення доповіді, хоч би млявеньких, оплесків. Я відчув, що він підготував благодатний ґрунт для слів на захист Івана, одного з улюбленців колективу. Отож розпочав свій виступ так:
– Мені соромно брати участь у цьому ганьбиську. Не здивуюся, якщо завтра Іван Олександрович звернеться до суду, аби захистити власну гідність. А сьогодні ми, всі присутні на цих зборах, можемо стати спільниками творення наклепу на нього. Абрам Якович озвучив лист-заяву Пилипенко Ніни Іванівни, але він чомусь, я вважаю зумисне, не акцентував нашу увагу, що авторка листа проживає у місті на вулиці Леніна, 97 у 36-й квартирі, а описана нею подія начебто відбувалася на квартирі доньки за зовсім іншою міською адресою: на вулиці Авангардній, 43, у помешканні № 14. Очевидно, вельмишановному доповідачеві доцільно було б продемонструвати нам довідку від психіатра про те, що згадана товаришка Пилипенко психічно здорова та не перебуває на обліку, адже такий лист міг виникнути внаслідок певних відхилень – шизофренії, приміром. Ні, я не фахівець, не лікар-психіатр, міркувати так спонукала мене інша заява, з якою зараз ознайомлю присутніх. Більшість із вас, гадаю, погодиться з моїми припущеннями.
Учасники зборів уп’ялися поглядами в мою персону. Над усіма зависла тиша. Лише металевим скрипом замка озвалася шкіряна папка, з котрої діставав аркуш паперу. Продемонстрував його, піднісши над головою.
– Вслухайтесь у те, що оприлюднюю, – мовив. Розтягуючи слова, прочитав: «Я, Гончарова Глафіра Владленівна, проживаю за адресою: м. Київ, вулиця Авангардна, 43/14. Заявляю, що Іван Олександрович Токаренко – мій добрий знайомий, високоосвічена, інтелігентна людина, бував у моєму помешканні неодноразово з приводу перекладу наукових праць з англійської та французької мов, здійснюваних мною. Події, викладені в листі моєї матері, Пилипенко Ніни Іванівни, не відповідають дійсності. Того, вказаного нею дня – 20 квітня 1988 року – ні І. О. Токаренко, ні вона до моєї квартири не навідувалися. Мешкає мама окремо на вулиці Леніна, 97/36».
Знову підніс аркуш паперу вгору.
– Тут є власноручний підпис авторки цієї заяви і сьогоднішня дата: 7 травня 1988 року. Переконайтесь, якщо хтось не вірить. І дозвольте запитати Івана Олександровича про те, чиє твердження правдиве – Пилипенко чи Гончарової?
– У кожного своя правда, – пролунала несподівано філософська відповідь. Мій приятель підвівся зі свого стільця червоно-червонющий. Голову трішечки опустив, неначе під час кориди бик, готовий кинутися на тореадора. – Нікому шкоди я не заподіяв, а Гончарова вкотре підтвердила власну людяність і мудрість, ні словом не згадала про те, що ці збори ображають також її як жінку, а вона ж – особистість, шанована і в наукових, і в громадських колах, мама трьох дітей. Кожен із присутніх тут чоловіків, переконаний, бажав би мати таку дружину. Я поганьблений товаришем Кудрявцевим безпідставно, але надалі очолювати партбюро не маю морального права. Про це і заявляю.
Аудиторія сколихнулася перешіптуванням. Зашелестіло: «Молодець!», «Оце по-чоловічому...», «А вона насправді гарна!», «Славно!», «Шкода Івана Олександровича...», «Хіба так можна?!» Деякі літні жінки ховали очі у носовички. Директор, який головував на зборах, оголосив, що безпартійним варто зайнятися плановою роботою, а членам партії ще треба трохи затриматись. У своєму колі вони звільнили Токаренка від обов'язків секретаря партбюро, але членства в партії не позбавили. Здається, дали якусь догану. Повністю їхніх оргвисновків не пригадую. Пригадую, однак, значно пізніші події, котрі спричинили теперішнє перебування в лоджії.
О, Господи! Це не перебування, а справжній мазохізм. Як по-іншому назвати моє майже смиренне відчуття катувань холодом кожної клітинки тіла, котре банний халат частково прикриває, але не зігріває? До того ж озивається голодними спазмами шлунок, нагадуючи, що наситив його минулого ранку лише легким сніданком і кавою в обід, а вечеря так і залишилася чекати на мене на столі в кухні. Деякий час зиркав туди з лоджії, але темінь вкрила і стіл, і все, що є на ньому. Дратує холод, голод, телефонні дзвінки, що долітали і долітають то зі стаціонарного, то з мобільного телефонів. Гнітить усвідомлення ніколи не очікуваного полону в мною ж обладнаній лоджії. Не знаю, коли надійде ранок, яким він буде для мене?
Тоді, після зборів, разом із кумом завершував день скромним чаркуванням у кафе. Токаренко запевняв, що він – мій довічний боржник. Особистий моральний борг зобов’язаний якось компенсувати. Порадив, аби при потребі, я згадав про його найперший – малярський – фах. Він кваліфікації не втратив, бо і тепер підробляє – ремонтує, як то кажуть, «своїм людям» квартири. То постійна і надійна підмога для сім’ї. Інакше, де брати ресурси, щоби «підняти» дітей?
Скористався малярським фахом кума значно пізніше, аж через півтора десятка літ. Правду кажучи, він знову завів мову про свої робітничі здібності, тільки-но довідався про мою нову, оцю, на Теремківській, квартиру. Зголосився допомогти виправляти хиби будівельників, перетворювати її в затишне, ошатне гніздечко, як висловлювалася моя дружина. Ні, для мене квартира на п’ятнадцятому поверсі гніздечком не стала. Реально відчуваю це сьогодні в лоджії, такими думками неодмінно переймаюся тоді, коли не працює ліфт. Прикро було тягати догори відрами цемент, пісок, вривалися руки від усього іншого, необхідного для ремонту. Подумки визначав і вагу кожної книги зі своєї солідної книгозбірні. До під'їзду привіз вантажним автомобілем, а до квартири мусив нести на руках стоси книг. Якраз тоді і написав другові юності з «партії людини»: «Переселився жити ближче до Бога. По-справжньому підношуся до небес, коли не працює ліфт».
З допомогою кума оселя справді ставала затишною. Будинок був іще не заселений, нікого не дратуючи, могли працювати і працювати. Іноді не покладали рук аж до опівночі, а доночовували на розкладачці та на невеличкій, дуже зручній, похідній, за визначенням Токаренка, канапі. Він її і подарував – за безцінь викупив у когось зі своїх попередніх клієнтів.
Відзначати завершення опоряджувальних робіт Іван запропонував у престижному заміському ресторані «Лебедине озеро». Така ідея, власне, виникла у Глафіри Гончарової, з котрою вони таки утворили подружню пару. Видатки вона бере на себе, точніше, одна з її подруг спонсоруватиме застілля. То її гонорар за Глафірині переклади з англійської.
– Пропозиція приваблива, та нездійсненна, – спробував заперечити. –Тепер мої фінанси не те, що співають романси, а взагалі з гаманця переселилися в магазини будівельних матеріалів, їх просто-напросто нема. Хіба не соромно погоджуватися на застілля за чужий рахунок? Скромний могорич, але не в такому дорогому ресторані, зумію організувати сам. Сам, а не хтось інший. І місця у «Лебединому озері» замовляють заздалегідь.
– Заспокойся, прошу тебе, – посміхнувся Токаренко, – для Глафіри це шанс хоч таким чином віддячити тобі за давній-прадавній порятунок нашої з нею гідності на пам’ятних і для тебе зборах. Складається так, що і вовки будуть ситі, і кози вціліють, ще й задоволення відчують. Зі своєї приятельки Тетяни гроші за переклади Глафіра принципово брати не хоче, а та – жінка дуже і дуже не бідна. Після успішного захисту кандидатської дисертації, для якої максимально скористалася Глафіриними перекладами, постійно намагається то щось їй подарувати, то кудись запросити. Замовити столик у «Лебединому озері» для неї не проблема, достатньо телефонного дзвінка директорові ресторану. Вона і повезе нас туди.
У передобіддя суботньої днини до під’їзду мого будинку на Теремківській (щоправда, я тоді справедливо ще вважав себе тут чужинцем) поважно під’їхав темно-синій «Мерседес». Промінці гарячого липневого сонця, здавалося, так, аби всі запримітили, спрагло і невгамовно витанцьовували на дзеркально відполірованому автомобілі. За кермом побачив симпатичну жінку. За мить, коли вийшла з авто, впевнився: справжня красуня.
– Оце і є знаменитий Віктор Олексійович? – запитала, простягнувши для привітання тендітну руку, котру я неочікувано для себе спочатку обгорнув долонями, а відтак і поцілував обережно, мабуть, боязко.
– Так, мене звати Віктором, – підтвердив. – Але чим я знаменитий?
– Науковими працями, а для мене ще й оповідями Глафіри Владленівни. Кожне її слово про вас оповите дивним пієтетом. Не знаю чому, але про Івана Олександровича від неї чула набагато менше, ніж про вас. Хоч, переконуюся, нема у цьому нічого дивного. Ваша зовнішність співпадає з моїм уявленням про вас, а ваша суть і призначення закладені навіть в імені – Віктор-переможець. Очевидно, жінкам приємно бути переможеними вами? А мене офіційно величають Тетяною Миколаївною Логвиненко-Шпаюк, для вас можу стати Танею, хоч, мабуть, удостоїтися цього не легко.
– Поживемо – побачимо, тобто почуємо. Ви, як спостеріг, хутенько знайдете спільну мову. А тепер – вирушаймо! – пролунав голос Токаренка. Він стояв збоку біля автомобіля, Глафіра сиділа в салоні. Розцілувався з ними і примостився, за вказівкою власниці, поруч із нею на передньому сидінні. Відразу потягнувся до паска безпеки.
– Не треба. Чи не впевнені в моїй водійській майстерності? – перепинила Тетяна Миколаївна.
– Але ж так вимагають правила. Для даішників непристебнутий пасок –найперший привід зупинити автомобіль.
– Не хвилюйтеся, ніхто нас не спинятиме. Навіть після того, як я з вами на брудершафт вип’ю, – заспокоїла.
Ні, не заспокоїла, а заінтригувала. Тоді ще не відав, що моя нова знайома – дружина керівника одного з підрозділів спецслужби, що номерні знаки її «Мерседеса» – надійні обереги для водія. Дещо довідався, доки долали тридцятикілометрову відстань до ресторану, а також протягом п’ятигодинного перебування там. Декілька келихів мартіні з льодом спонукали спонсорку нашого застілля – і до того доволі розкуту – до схожої на сповідь оповіді про сімейне життя-буття.
Закінчивши другий курс економфаку, вийшла заміж за випускника історичного факультету. Познайомилися за півроку до весілля на загальноуніверситетському передноворічному вечорі. Коли він, високий, міцної статури, темноволосий і кароокий парубок, сказав, що родом із карпатського краю, то видався їй гуцулом-легінем з одного відомого фільму довженківської кіностудії. Мабуть, тому того ж вечора погодилася на пропозицію нового знайомого поїхати разом з ним зустрічати старий новий рік у його рідному селі під Верховиною. Захопилася тамтешньою переберією – гуцульським зимовим карнавалом «Маланка». І вона, у циганському вбранні, маланкувала разом з усіма. Відтоді майбутній обранець почав називати її «зеленоокою циганочкою». Вона ж сприйняла його справжнім, а не уявним гуцулом, наступного дня. За святковою традицією предків одягнув сорочку-вишиванку, киптарик, темно-малинові сукняні штани і сардак. Стрункість підкреслював широкий шкіряний черес, голову покривала невисока чорна каракулева шапка. «О, це і є герой мого роману», – подумала.
Гуцулом-красенем уперше побачили кавалера своєї доньки також її батьки на світлині, виготовленій із зафіксованого того дня в Карпатах фотокадру. Таке враження справляв на них і після особистого знайомства. Батькові, однак, не сподобалося, що через якийсь місяць, ніби жартома, почав себе називати майбутнім зятем, а у березні вже й завів мову про одруження з їхньою одиначкою.
– Чому так спішно? Ви ж збираєтеся не бліх ловити, а життя прожити. Та трьох місяців замало, аби збагнути, хто чим дихає. Поцілувалися, попритискалися і вирішили спільно жити? Тані ще вчитися і вчитися, а тобі, дорогий, спочатку треба визначитися з працевлаштуванням, адже створювати сім’ю начебто просто, утримувати – дуже і дуже нелегко. Поведемо про це мову через два-три роки. Я не проти такого зятя, як ти, але сьогодні згоди не дам, – прозвучало батьківське заперечення.
– З роботою все вирішено, – не знітився потенційний зять. – Залишаюся в Києві.
– Напевне, по комсомольській лінії? Ти, як знаю від Тані, не пасеш задніх серед ваших ленінців, один із університетських вождів. Забирають у центральні структури? – запитав батько.
– Щось на зразок цього.
Претендент на руку дочки не зізнався, що служитиме в КДБ, що необхідні для цього документи оформлені, а після весілля йому доведеться ще рік вчитися на вищих курсах КДБ у Тбілісі. Змовчала і Тетяна. Боялася значно гіршої реакції батька, українського інтелігента, родина котрого у 1930-ті роки постраждала від свавілля енкаведистів. Вжахнувся би відверто від перспективи мати такого зятя. А вона була безтямно закоханим, щасливим і дурним дівчиськом. По-змовницьки з нареченим подали заяву на одруження, замовили сто місць у ресторані на двадцяте липня, лише у травні сповістили родичів про дату весілля. Батько не приховував образи, але мамі вдалося його вгамувати, умовила виділити і необхідні для цього гроші.
Відтак розпочалося спільне життя. Були мед кохання, радість від швидкого просування чоловіка по службі. Тетяна Миколаївна, щоправда, не знала всіх особливостей та нюансів тієї служби, чомусь не дивувалася, коли певний час відрекомендовувався представником бізнесової структури, несподівано для неї виявився і акціонером солідного підприємства. Саме туди після закінчення університету влаштував її на роботу. Стала провідним економістом, здобувачем наукового ступеня, дуже швидко захистила кандидатську дисертацію, нині за сумісництвом викладає у приватному вузі. Поважають колеги, люблять студенти, є гроші, вона не журиться ні сьогоднішнім, ні завтрашнім, ні далеко-далеким днем. Живе у модерному котеджі, водить престижну іномарку. За все треба дякувати чоловікові. Звичайно, дякує і цінує його. Іноді, правди ніде діти, бентежить, навіть дратує, як їй здається, чоловікове пристосуванство. Він запевняє: «Мушу орієнтуватися, звідки і куди вітер віє, чого чекати від майбутнього», але вона деякі його вчинки називає не конформізмом, як він наполягає, а саме пристосуванством. То на початку служби поза домом принципово розмовляв російською мовою, а перед всеукраїнським референдумом 1991 року переконував, що він та його колеги не допустять розвалу Радянського Союзу, адже вони мають, що втрачати, то опісля одним із перших присягнув на вірність новоутвореній Українській державі і заговорив, підкреслено принципово, рідною мовою з гуцульським акцентом. Саме завдяки цій метаморфозі налагодилися стосунки з її батьком. Але були і такі перетворення його моралі, що спонукали Тетяну Миколаївну якось назвати свого чоловіка дволиким Янусом.
– Що, любов уже зів’яла? – зіронізував той. – Бо помідори ти і взимку їси свіжими. Чи з’явився свіжий чоловічок на горизонті?
Мабуть, вважав таку інтерпретацію жаргонної приказки про те, що без підживлення любов’ю в’януть і помідори, влучною відповіддю на жінчині претензії щодо його поведінки. Власну гординю захищав, ображаючи безпідставно і непристойно надійну, вірну супутницю життя. Нікого іншого, окрім нього, ні на горизонті, ні в найпотаємніших помислах не було і не могло тоді бути. Було нереалізоване бажання народити від коханого чоловіка схоже на нього дитя. Минали місяці за місяцями, роки за роками, а наслідків жодних. Народилася тільки зневіра у своїй здатності стати матір’ю. Обстеження і консультації у спеціалізованих клініках усе ж таки не дозволили впасти у яму відчаю. І в чоловіка начебто все у нормі. Так запевняв. Обстеження проходив також, але окремо. У ті дні, коли Тетяна Миколаївна пропонувала це зробити разом з нею, звично чула про страшенну завантаженість службовими справами. Минулого року після чергової розмови про майбутнє дитя буцімто жартома кинула: «Запропонував би симпатичній самотній жінці, котрих нині багато, народити від тебе дитину. Ми б її виростили».
Спохмурнів. Не зронивши й слова, подався з дому. Відтоді видається, що він або ж його люди стежать за нею, бо і без її оповідей щодня знає, де була, з ким спілкувалася.
– Може, «очі мого чоловіка» і тепер спостерігають за нами? А я спробую перевірити.
Тетяна Миколаївна підвелася зі свого місця, тримаючи в руці келих, наче збиралася сказати тост, однак мовчки пригубила мартіні, поставила келих на столик. Ще мить – і на спинці стільця опинилася її літня сукня, а вона, сама, ніби модель, яка демонструє супермодернову жіночу білизну, продефілювала до невисокого бордюру, що відгороджував плесо озерця, довкруг котрого і розмістили ресторанні столики.
«Озеро» – друге слово у назві закладу, де ми відпочивали. Якщо вірити рекламі, природна водойма посеред столітнього лісу, яка взимку не замерзає, віддавна приваблює лебедів, а одна лебедина пара настільки зріднилася з озером, що нікуди вже звідти і не відлітає. Чи виводять там птахи-красені діток, про подальшу долю пернатої малечі не відомо нічого, зате сказано, що власник ресторану – не тільки успішний бізнесмен, депутат, а й природолюб і захисник довкілля, ініціатор інноваційних проектів. За його задумом облагородили старий ліс, проклали через нього від автомагістралі Київ–Одеса дорогу, звели над озером куполоподібну споруду. Люди, відпочиваючи в ресторані, милуються лебедями, а ті – людьми.
Чи виникало у когось запитання: чому дно «природної водойми» забетоноване? Чому у лебедів крила підрізані? Їх вони можуть лише розпростерти над водою, але злетіти – зась. Чи не це зацікавило Тетяну Миколаївну? Вона присіла на бордюр. Зняла босоніжки, ноги опустила в озеро-басейн, шубовснула у воду і попливла до лебедів, які були приблизно за п’ять метрів од неї.
Ні, птахи не сполошились – звисока дивилися на людину, котра наближається. Коли вона майже порівнялася з ними, застережливо зашипіли і, гордовито повернувши голови на елегантних шиях у бік незнайомки, почали неспішно й велично віддалятися від неї, що необхідно було трактувати так: «Плавай собі, плавай, спробуй наздогнати нас. Та не забувай: тут стихія наша, а не твоя!» Таке тріо – попереду двоє лебедів і Тетяна Миколаївна за ними – спільно трималося недовго, але спонукало всіх у ресторані з відвертим здивуванням спостерігати за тим, що діється на воді, тобто стежити за неадекватною поведінкою молодої, красивої жінки. Надто перейнявся один чоловік: прибіг до місця старту Тетяни Миколаївни, перемовляючись із кимось по рації. Здалося, що його також підганяє бажання плавати. Проте спинився біля жіночих босоніжок. Знову щось передав по рації. Дочекався виходу нашої Афродіти з води. Простягнувши назустріч руку, допоміг перебратися через бордюр. Іншою рукою передав їй рацію. Ми й не запримітили того, бо Тетяну Миколаївну моментально оточили зо два десятки людей, ресторан заповнили оплески, вигуки «Молодець!», «Віват!»
Уже опинившись біля нас, вона повідомила:
– «Очима мого чоловіка» виявився молодик із рацією. Що не кажіть, а життя стає веселішим. Завдяки засобам зв’язку змогла поспілкуватися зі своїм коханим. Вислухала чергові нотації: «Пам’ятай, чия ти дружина. Ти не тільки виставляєш перед своєю компанією власну жіночу принадність, а й шкодиш мені. Не забувай про мене і мою службу!»
Тетяна Миколаївна підхопила свою сукню та сумочку.
– Причепурюся в туалетній кімнаті. Не зважайте на мої вибрики. Розважайтеся, повернуся за кілька хвилин.
На причепурювання витратила не кілька хвилин, а значно більше часу. Ми ні про що її не розпитували. За столом вона знову виглядала бадьорою, життєрадісною, хоч погляд таїв ледь-ледь помітний смуток.
– Е, любі мої! Без мене, бачу, і краплі не випили. Іване Олександровичу, Вікторе Олексійовичу, так не гоже. Не зауважили, що у Глафіри Владленівни порожній келих, і самі забули, навіщо приїхали сюди. Доведеться мені взятися за чоловічу роботу. Гарно співають гуцули:

Сідай, душко, коло мене,
Говори до мене,
Най я чую по сумлінню,
Чи ти любиш мене.
Най я чую по сумлінню,
Чую по говірці,
Чи ти любиш мене щиро,
Чи лиш при горівці.

Наповнивши до половини бокали, продовжила:
– Зробімо так, як вчить інша гуцульська співанка: «Ой, попиймо, пани-браття, попиймо, попиймо, та й порожнім келішечком столом покочєймо».
Гуцульські співанки, котрі Тетяна Миколаївна хутчіш за все засвоїла в чоловіковому селі під Верховиною, чомусь тоді засмутили мене: напевне, ніяк не позбудеться щасливих спогадів про нього, подумки для неї він присутній тут, у ресторані. Вона скаже слово-друге або й кине жарт – і заглиблюється в себе. Радиться з ним? Сперечається? Щось узгоджує? У такому стані також перебувала, танцюючи зі мною та з Токаренком. У неї мовби вселилася інша жінка. Зовні така ж, якою було до плавання з лебедями, але внутрішньо інакша. Кудись поділися безпосередність, розкутість. На мою пропозицію, що вже час повертатися до Києва, не заперечувала, не пропонувала продовжити застілля, чого слід було чекати від неї, від такої, якою була на початку нашого знайомства. Кивнула, погоджуючись, головою і запитала:
– Поїдемо старим маршрутом? Спочатку відвезу вас, Вікторе Олексійовичу, на Теремківську, а потім Токаренків на Авангардну.
– Мені б до метро, – заїкнувся я.
– Ви щось переплутали. Додому на метро не потрапите. На Теремківській буде станція у далекому майбутньому.
– Я поїду до дому, але до свого давнього, у Шпитьках. Спинитеся біля будь-якої станції метро. Мені б добратися до Святошино, а звідти за півгодини доїду маршрутним автобусом.
– Шпитьки – село, де досі мешкав кум. Це за містом, за два кілометри від житомирської траси, – пояснив Іван Токаренко.
– О, то ви багатий чоловік. Маєте квартиру в Києві та ще й заміський будинок. Значить, їдемо туди, – вирішила Тетяна Миколаївна. – Ваша дружина не дуже ревнива? Не поб’є мене за те, що стільки часу їй довелося чекати коханого чоловіка?
– Ніхто нікого не поб’є. Вона із сином і донькою вже третій тиждень відпочиває у своєї мами у Скадовську. У Шпитьках на мене чекають хіба що Черчилль, Чапа і півень у товаристві п’ятьох курочок. Гадаю, і без мене їм було незле – зранку всіх нагодував. – Хоч мої собачки точно виглядають господаря.
– Але ж ви не у відпустці. Мусите бувати в інституті, справлятися з господаркою в селі, ще й зробили ремонт у новій квартирі. Як ви все встигаєте? – здивувалася Тетяна Миколаївна.
– Отак і встигаю. Звик навіть. Моя дружина кожне літо проводить із дітьми у своєї мами, а я й забув, що таке відпустка. Комусь треба залишатися вдома. Будинок у Шпитьках ми майже продали, одержали аванс. Дружина наполягла на цьому. Я був проти, але у нашій сім’ї вирішальне слово за нею. Умовила нового господаря, аби залишив собі у селі і моїх собачок. Не знаю, як відвикатиму від них, адже завжди зустрічають і проводжають мене. А яка розумниця Чапа! Я прополюю грядку, бур’ян складаю невеличкими купками, вона кожну таку купку бере зубами і відносить у відведене для бур’яну місце.
Навіщо тепер у лоджії згадую про колишній сільський будинок, про давні події у своєму житті? Щоби зайвий раз ятрити власну душу? Оцінювати себе і свої вчинки? Таж уже давно переконався: був такою глиною, якщо не чимось іншим, з якої можна ліпити що завгодно. Дружина принаймні робила це успішно. Нині у Шпитьках мешкають ті, кого називають «новими» чи то росіянами, чи то українцями, одним словом, новими багатіями, бізнесовою елітою чи щось на зразок цього. Замість милих Черчилля та Чапи на п’ятнадцятому поверсі вигодовую кастрованого кота Пушка. Він, пухнастий, десятикілограмовий, більше схожий на вівцю, а не на своїх родичів. Єдине, чого нема, так це постійного нагадування дружини, що вона з міста, а я селюк із-під Кременця. Так було у Шпитьках, коли треба було працювати на невеличкому городі. А вона і сьогодні відпочиває на морі у Скадовську. Хоч саме завтра обіцяла повернутися до Києва.
Але стоп, стоп! Може, пора запитати і в себе: чи не тебе мають на увазі, коли називають «помилкою природи» чи, в іншому випадку, перевертнем? Щойно подумав про очікуване повернення дружини, чого зовсім-зовсім не хотів звечора, бо виглядав Тетяну Миколаївну, Таню, Тетянку. Так уперше звернувся до неї, коли після «Лебединого озера» під’їхали до мого подвір’я у Шпитьках. Токаренко вдало напророкував, що ми хутенько знайдемо спільну мову. Авто перед воротами зустрічали Черчилль і Чапа. Безпородний Черчилль гавкнув задля годиться і підбіг, угледівши мене, радісно метляючи хвостом. Пудель Чапа зреагувала по-своєму на Тетяну Миколаївну тільки-но вона вийшла із «Мерседса». Зіпнулася на задні лапки, підібгавши передні. Це означало, що з нею можна погратися.
– Ви сподобалися моїй Чапі, – повернувся до жінки. – А це, Чапо, познайомся, наша Таня, – випалив неочікувано для себе.
– Дуже рада такому знайомству, – вона взяла у свої руки лапки пуделя. – А для вас, Вікторе, відтепер я назавжди Таня. Заперечень бути не може. Згода?
– Не заперечую. Назвався грибом – лізу в кошик. Мені приємно вас так величати.
– Завершили ремонт, отже, і ви маєте змогу податися на море, – не вгавала Тетяна Миколаївна.
– Та ні, на море, тобто до тещі, не поїду. Дружина там побуде ще тиждень-півтора, а я до її повернення, як домовились, завезу на Теремківську нові меблі.
– Хоч визначилися, які саме?
– Не зовсім. Дружина виділила на них гроші з авансу за цей будинок, домовилася з одним бізнесменом, що привезе їх з Польщі, але за каталогом, який той показував, мені вони зовсім не сподобалися. Щось підбиратиму на свій смак. Ризикну.
– Якщо будете завтра на Теремківській, ми з Іваном Олександровичем під’їхали б туди. Огляну ваші хороми, щось підкажу.
– Двокімнатна квартира – не хороми. Завтра залишуся тут зі своєю живністю, попрацюю над розпочатим науковим опусом. На Теремківську планую добратися десь о 17-ій в понеділок, після засідання вченої ради інституту. Прикуплю всіляких миючих засобів – треба довести до пуття ванну, туалет, підлогу в помешканні. Згодом запрошу на оглядини.
Розпрощалися, не домовившись про конкретний день наступної зустрічі. А вона відбулася таки в понеділок. Планова вчена рада завершилася швидко. В інституті не затримувався. У супермаркеті придбав усе необхідне. До чверті по сімнадцятій встиг відчистити частину ванни. За роботою не зразу й почув звук дверного дзвінка. Не збирався відчиняти, бо нікого не чекав. Єдиний, хто міг би бути, – Токаренко, але зранку в інституті він повідомив, що від'їжджає у відрядження. Хто це мене тривожить? У вічку побачив Тетяну Миколаївну, Таню.
– Могла би збрехати, що проїжджала мимо і вирішила заглянути, та слухайте правду чистої води: захотіла побачити вас, Вікторе. Номер квартири випитала ще в суботу у Івана Олександровича. Або впускайте, або проганяйте, – пролунало з порога замість привітання.
– Таж і я радий бачити вас! Також не буду брехати.
Вона зайшла до помешкання, діловито оглянула всі закутки.
– Симпатично. В інтер’єрі нічого зайвого, – пожартувала, угледівши у вітальні «похідну канапу», що сиротливо притулилася до стіни. – Можна присісти? «Сідай, душко, коло мене, говори до мене...», – підморгнула кокетливо.
Вона граціозно розмістилася там. Відчув себе не Віктором-переможцем, а незграбою. Але нуртували кров, почуття! Отож і в мені ожив чоловік, спраглий жіночої ласки й любові. Наші тіла об’єднали любощі – нестримні, ненаситні, щирі. Ми були необхідними одне одному, вона – жаданою мені, а я – їй. Шторми, урагани, землетруси земного світу, мабуть, не схаменули б нас.
– Звалилася на вашу, перепрошую, на твою голову, – прошепотіла по всьому. Загадково посміхалася, зазираючи в мої очі. – Це, як у тому фільмі «Діамантова рука», але для чоловічого голосу: «Не винен я, вона сама прийшла!» Сердься, не сердься, а я – щаслива. Нарешті знаю, що таке «сьоме небо».
– Сталося те, що сталося. Таке обов’язково було б із нами, переконаний, якщо не тепер, то у четвер. Говорити про любов з першого погляду занадто пафосно і фальшиво, тут подіяло тяжіння людини до людини. Зустрілися двоє самітників. Мабуть, зріднилися.
По-рідному пестив поглядом жінку-красуню і через кілька годин за вечерею в кафетерії по дорозі до Шпитьків. Моя супутниця, почувши, що на сніданок і вечерю тепер у мене, як правило, рибні консерви та курячі яйця, наполягла, аби хоч при ній поїв по-людськи. По-різному чекав тижнями, іноді місяцями, а цього разу вже більше року, наступної зустрічі з нею.
У цій жінці мене приваблює все: проникливі виразні зелені очі, форми носа, губ, грудей, ніжність і запах тіла, манери поведінки, пристрасть. Одного разу ледь заглушив у собі внутрішній голос, котрий запитував: «Тобі, напевне, все це навіяно чи наворожено. Таж і звати її так само, як дружину, –Тетяна».
– Тепер у тебе є Тетяна Перша і Тетяна Друга. Я не претендую на пріоритетність, – злукавила моя звабниця, довідавшись про те, що вони тезки з дружиною. – Вигідно. Не переплутаєш імена. Та, не дай Боже, аби з’явилася третя. Такого, переконана, не пробачать ні перша, ні друга.
Ніякої «третьої» мені не треба. Легко заплутатись і поміж двома. Виходить так, що мене влаштовують обидві. В моїй уяві вони ніби доповнюють одна одну, хоч і антиподи. У поведінці, характері однієї підмічаю те, чого немає в іншої.
З першою поєднали любов ще у студентські роки, потім син і донечка. Вона сумлінна вдома, добра господиня і своєрідний диктатор: погодиться, буває, з моєю пропозицією, хоч вона їй зовсім не до вподоби, і зробить усе за своєю забаганкою. А оці її вояжі щоліта до Скадовська... Здебільшого через них виникали домашні незгоди і сварки. Поїздки до моїх батьків – проблема із проблем. Далеко. Незручно добиратися. Чого шукати в селі, коли є змога поїхати до моря. У своєї мами порається і на грядках, і консервує різну городину, чим принципово не займається у Шпитьках. Привозить звідти валізи замаринованої, квашеної продукції. Доки винесеш з вагона, доправиш до помешкання, обірвеш руки, ноги, поперек і нерви. Таке особливо дратувало, коли мешкали у селі.
Влітку через вояжі дружини і з дітьми нечасто спілкувався. Про відпочинок на Дніпрі, на лоні природи з моєї, батькової, ініціативи, мабуть, і не пригадують. Взагалі авторитетнішою завжди була мама. Вона підтримувала устремління доньки, випускниці факультету іноземних мов, та сина, математика-програміста, виїхати за кордон. Син тепер живе в Бельгії, дочка – в Англії. Мають свої сім’ї. До Києва навідуються вряди-годи. Мріяв про нащадків – будівничих України, корисних рідному народові, а збагатив світ українськими емігрантами. Дружина переконує, що там у них визріли перспективи на майбутнє, а у нас із нею тут – лише примарні надії. Носиться з ідеєю і собі вибратися за межі Вітчизни. Я ж землю предків, їхні могили з доброї волі не покину.
...Овва! Здається, трішки подрімав, «переглянув» сюжет анекдоту, яким днями смакувала молоденька співробітниця нашого відділу: «Якщо жінка дивиться направо, у неї є коханець. Якщо наліво – також. Дивиться прямо –коханець є неодмінно. І взагалі, якщо у жінки є голова, у неї є коханець». Привиділось, що вона, оповідачка, із приманливим блиском в очах йде Хрещатиком, зиркаючи то наліво, то направо. Чоловіків біля неї не запримітив.
Із чим це пов’язано? Тіло переохолодилося, а мізки перегріваються? Моїх Тетян анекдот не стосується. І почуттів до них – нехай уже не таких палких, які у студентські роки спалахнули любов’ю до першої, хай уже не таких вибухових, що поєднали з другою в пору зрілості, – не затьмарювали і не затьмарюють підозри невірності та зради. Сам їх також не зраджую ні подумки, ні реально. Парадоксально, але започаткуванню стосунків з Тетяною Миколаївною, давно переконав себе, найбільше сприяла моя дружина. Навіщо подалася відпочивати тоді, коли потребував її допомоги, підтримки, іноді й елементарної поради, розривався між інститутом, новою квартирою, господаркою в селі? У здоровому, зрілому чоловікові й бажання бути із жінкою не мовчали... Хіба просто і чи варто притлумлювати потяг до неї, коли тебе ворохоблять думки, що дружина в цей час безтурботно вигрівається на морському пляжі? Пригадую ще одну сентенцію тієї молоденької співробітниці відділу. Поливаючи у кабінеті герань, видала: «Квітка без води, що жінка без сексу». Грубувато. Кинула, аби, за її ж лексикою, «випендритися». Мовилося безадресно, та зачепило конкретно мене, згадав знаковий для себе понеділок.
Якби такі розмірковування почула котрась із Тетян, допускаю, назвала б мене інфантильним і самозакоханим, який дбає про власний імідж «білого і пухнастого». А чи і в мене не вселився дволикий Янус? Обох жінок вважаю дарунком долі. Першу, зрозуміло, завжди іменую одною-єдиною. Стосовно другої спочатку сподівався, що вогник почуттів як спалахнув, так і згасне. Не мали ніяких зобов’язань, обіцянок поміж собою, начебто не було спільних інтересів, задумів, але вона постійно переймається моїми клопотами, проблемами, навіть темами наукових праць. Таж і питання з придбанням зручних, за ціною виробника, меблів допомогла тоді вирішити буквально за два дні. Ніколи не надокучає примхами, претензіями. Постійно виважена, надійна, начебто в «Лебединому озері» дефілювала не вона, а зовсім інша особа. Чому звернула увагу на мене? Згодом, аналізуючи її окремі фрази, оповіді, поведінку, вибудував сам для себе начебто логічну відповідь: з негативу витворюють позитив, а в неї вийшло навпаки – у її чоловікові, уявному гуцульському легіневі, проявився надто заземлений прагматик, замість кришталево чистого, бездонного неба, оглядаючи котре з карпатських верхів, стаєш, хоч і маленькою, та вільною частинкою всесвіту, він зводив над нею ковпак обмежень. Вона такого стерпіти не могла. Помстилася зв’язком зі мною. Ймовірно, я став і отим громовідводом, який врятував од руйнації їхню сім’ю? Можливо, ковтком освіжаючого повітря? А чи її в мої обійми не підштовхнуло бажання стати матір’ю? Одного разу, цілуючи пуп’янки розбуджених любов’ю персів, котрі, однак, не визрівали материнським молоком, запитав ніби між іншим:
– Не боїшся, що понесеш від мене дитину?
– Не хвилюйся – все під контролем. Ми з тобою не птахи-зозулі, а люди. Дитина повинна мати рідних батька і матір. Господь, вірю, змилосердиться наді мною та моїм чоловіком за паспортом.
Обоє, виходило, пливучи за течією долі, залишилися патріархальними. Та я б не зміг нормально існувати, знаючи, що народженою від мене дитиною опікується хтось інший, чужий для мене і для неї, виховує по-своєму, прищеплює власне світобачення. Що ти вдієш, коли з нього виростатиме новітній яничар? Чи зустрінеш десь манкурта, на зразок айтматівського, а в ньому, довідуєшся, – рідна кров, ти дав йому можливість існувати на цьому світі?.. Вжахнешся дико від себе, від свого попереднього життя?
Патріархальніший, консервативніший усе ж таки я. Нині модно дізнаватися про людину, вдаючись до гороскопів. Консерватор звичайний, натуральний – переконую себе, адже народився у рік Вола, мій зодіакальний знак – Козеріг. Таку самохарактеристику почав визначати, почувши недавно на вченій раді, що я – консервативний персонаж, інтелігент на маргінесі століть. Ні, не автор, який нотує тексти на полях книг, а людина перехідного періоду. То була реакція на мої зауваження щодо занадто заплутаного, незрозумілого без тлумачних та інших словників дослідження. Треба писати, наголошував, «людською» мовою. А то ж потрапляєш у такі словесні, стилістичні лабіринти, з яких не те що читач, а й сам автор навряд чи вибратися спроможний. Якщо написано заплутано, складно, значить, це і є наукове письмо?
Ймовірно, деякі колеги сприймають мене і невдахою перехідного періоду. Пропонували вступати то в одну, то в іншу партію, а я відповідав, що визнаю єдину спільноту, в котрій перебуваю постійно, – «партію людини». Був активним співзасновником і учасником «Руху», таким і залишився, але до відокремленої партії, коли «Рух», по суті, роз’єднали, не увійшов. Років десять тому землякам з Кременеччини заманулося висунути мене кандидатом у депутати до Верховної Ради. Відмовився навідріз – не прагну, аби в моїй біографії вишукували те, чого зі мною ніколи не було, адже опонентам здебільшого бажано накидати на тебе якомога більше бруду. Нехай у депутати йдуть фахівці – правники, фінансисти, економісти, управлінці. Я займатимусь тим, що вмію, задля чого вчився, чим живу.
Токаренко був також моїм товаришем по «Рухові», потім «засвітився» чи то серед ліберальних християн, чи то поміж християнських лібералів. Як на мене, суть однаково невиразна; хтось придумав таку партію під себе, задля себе, щоби вознестися на політичні небеса України. Ніхто – ні в «низах», ні у «верхах» однопартійців – Івана Олександровича не запримітив, довелося стати звичайним рядовим пенсіонером. Щоправда, остаточно не заспокоївся – тепер Токаренка знають як псаломщика, помічника настоятеля невеличкої церкви під Києвом. Настоятель – його київський сусід, колишній замполіт військової частини. Потрапив під скорочення в армії – подався у священики. Яка різниця, де служити, якщо мучить потреба хліба щоденного? Запитував свого давнього друга і недавнього колегу: «Чому ж тебе ніхто не висвятить?» – «Пропонували, та у мене, сам знаєш, стільки власних гріхів, що не маю морального права брати на себе ще більший – відмолювати чужі. Як псаломщик я лише озвучую молитву, а священик – посередник між сущими і Всевишнім», – відповів. Здається, не злукавив.
Увірвався в пам’ять Токаренко – і згадав його улюблену фразу: «Хто про образи, а він – про гарбузи». Отак і в мене тепер виходить. З однієї думки перестрибую на іншу. Патріархальність, консерватизм, партії... А що далі? Що стосується другої в моєму житті Тетяни, то вона, як не домислюй, сучасна жінка, котра досягає бажаного, не марнує здобутого. Після одночасного з чоловіком лікування у Німеччині завагітніла. Уже шостий рік їхній доньці. Дитя зцементувало сім’ю. Тетяна поїхала за чоловіком, коли того перевели до іншого міста. Спочатку до Києва наїжджала часто, неодмінно зустрічався з нею. Радів і кількагодинному, і кількахвилинному –на декілька слів – спілкуванню. За останній рік не бачилися ні разу. А сьогодні чи, треба вважати, вчора перед обідом мене покликала до телефону секретарка директора: «З вами бажає поговорити Тетяна Логвиненко-Шпаюк. Голос приємний».
– Алло! Слухаю! Ти звідки? – спитав, лишень приклав до вуха слухавку, ще й не переконавшись, що телефонує якраз вона.
– Звідси, з Києва. Нагадай номер свого мобільного. Зв’яжуся з тобою по ньому через п’ять хвилин. Поговоримо.
Вийшов у коридор. Дочекався її дзвінка. Не озивалася, пояснила, бо були на те вагомі причини – заради другої дитини, також донечки, знову довелося виїжджати до Німеччини. При зустрічі розповість про все докладно. Уточнивши, що, як завжди улітку, я холостякую, запропонувала зустрітися, як і колись, отут, на Теремківській, близько 18-ої.
Прагнення довгожданого побачення, нових оповідей про невідомі події в її житті, до того ж інтригуюче «як і колись» ще до завершення робочого дня погнали мене додому.
Закинув у холодильник по пляшці мартіні та шампанського, пройшовся з вологою ганчіркою по меблях, стелажах із книгами, пропилососив квартиру, розіклав на тарілочки оливки, скибочки лимонів, сир, шинку. Голос шлунка підказав ще й підсмажити судаків, придбаних вже біля під’їзду у знайомого рибалки. Ці судаки, схоже, були б зайвими до нашого столу. А в процесі їхнього приготування – кухар я нікудишній – не тільки кухня, вся квартира наповнилася димом – дихати нічим. Відчинив навстіж вікно у вітальні, двері на лоджію, освіжився під душем. Годинник показував майже вісімнадцяту. Закортіло зиркнути згори, чи ще не видно гості. О свята простота бовдура передпенсійного віку! З висоти п’ятнадцятого поверху дуже когось впізнаєш внизу? Мудро кажуть: «Якби знав, де впадеш, там підстелив би». Народ підмітив і таке: «На помилках вчаться». От і вчуся тепер наочно, а не заочно тілом і навіть душею.
Почувши різкий звук за спиною, не відразу збагнув, що то нагадують про себе двері з кухні в лоджію, де стою. Протяг собі гайнув по квартирі та й гучно зачинив їх. Я ж продовжував затято стежити за майже карликовими фігурами людей, котрі прямують до будинку. Нарешті одна жіноча постать ходою видалася схожою на очікувану мною Тетяну. Аж тоді схаменувся, що на тілі тільки халат – не гоже, не пристойно у такому вигляді зустрічати її, треба негайно одягнути хоча би спортивний костюм. Штовхнув рукою двері з лоджії – не відчиняються. Штовхнув сильніше – так само. Перша, друга, третя... -надцята спроби... Щосили впираюся обома руками, налягаю то правим, то лівим плечем, тисну, розвернувшись, спиною – той самий результат. Завжди відчинялися від легкого дотику, а тут щось трапилося несусвітне, не піддаються – наче їх замкнули. У пісні про Олексу Довбуша Дзвінка застерігала: «В мене двері тисовії, в мене замки стальовії», але за прикладом славетного опришка – «Як підкладу плечі свої – не поможуть замки твої!» – я діяти не спроможний. Невже якась надприродна сила вирішила сьогодні помститися мені за неодноразові кепкування-наспівування Токаренкові цієї пісні? Врешті-решт докумекав: металевий «язичок», яким фіксують двері, занадто легко рухався в гнізді замка. Від удару зрушився і опустився у паз протилежної стулки дверей. Повернути його так, аби вони відчинялися, можна лише ізсередини, з кухні, але ніяк не з лоджії.
Кумекай не кумекай – такої ситуації не передбачиш і зумисне не придумаєш, оповісти – ніхто не повірить. І Тетяна не здогадалася про мою халепу. Вималював картинку: стоїть у коридорі перед порогом квартири, де обіцяно її чекати і куди чомусь не впускають, хоч вона натискає і натискає кнопку дзвінка, напружено прислухається – жодної реакції, тільки шурхотить ліфт. Не шурхотить, а жорстко скрегоче. Нехай працює так, як повинен, рухаючись униз і вгору за викликом, але йому не треба спинятися на поверсі, де кожний, хто вийде, оглядатиме її, незнайомку. Ображена, не дай Боже, з відчуттям знівеченості, – цього не допускаю – подалася геть. Може й, пішки – для самозаспокоєння.
«Після бою кулаками не розмахують», – застерігав мене внутрішній голос. Та я не розмахував, а моделював ймовірну ситуацію, бо прикро усвідомлювати, що замість того, аби зустрічати дорогу для тебе людину, натужно, марно і знервовано вовтузився, визволяючись із безглуздого полону. Спочатку жодного звуку не чув, то вже трохи пізніше вслухався у приглушені стіною помешкання дзвінки стаціонарного та мобільного телефонів, тоді, коли переконався, що в моїй лоджії нема ні долота, ні молотка, ні манюсінького цвяшка чи дротика, лінієчки, реєчки, котрими спробував би визволити «язичок» замка з пазів стулки. Це могло дати новий, звичайно, примарний, шанс поштовхом відчинити проклятущі двері. Долотом чи цвяшком підважив би, а відтак і позривав би дерев’яні реєчки-штапики, що втримують скло у рамі дверей. Знічев’я навіть забув про подвійні шиби. Зняв би одну, а друга? Розбивати? Але де гарантія, що не покалічуся? «Похідну канапу», хвалити Бога, попри постійне бубніння дружини зберіг у лоджії – перепочивав час від часу на ній, дихав свіжим повітрям (якщо у Києві воно свіже!), тепер дочекалася, щоби стати мені прихистком.
Присів на канапу, аби віддихатися, заспокоїтися. Полічив до ста – так радять психологи. Нірвани досягти не вдалося. Якої нірвани сподіватися, якщо наповнився відчуттям, начебто перебуваєш у клітці? Так, ти не обмежений ґратами, ніщо, окрім природного страху, не перепиняє твій рух вправо, вліво, вниз, але це не означає, що ти щось зробиш для свого визволення. Зможеш опинитися на землі аж тоді, коли триматимеш у руках надійний і достатньої довжини мотузок. Треба ще наважитися скористатися ним – у голові паморочиться від успіхів зрідка, найчастіше – від висоти. Згадав і про пожежників, про рятівний варіант з їхніми драбинами. Співставив усі «за» і «проти» – стало невимовно сумно, занадто невтішно. Прокричав, заглушуючи відчай: «Ого-го-гов! Ога-га-га! Я тут!» Ніхто не відгукнувся, ніякого поруху у вікнах сусідів.
«Хтось десь колись встановив, що ранок мудріший од вечора. Тепер мушу це перевірити особисто. Мушу – хочу чи не хочу – звечора чекати ранку не в затишному домашньому ліжку, а тут», – подумав і розслаблено ліг на свою канапу. Невмить, та все ж таки почав прислухатися до згасання гомону міста, розчаровано прощався із не зовсім вдалою добою. Небавом нічна прохолода подіяла елегійно – вдивлявся і вдивлявся у незліченні зорі, аж зловив себе на думці, що й вони вивчають мене. Буцім хтось звідти, згори, розбуджує пам’ять, вимагаючи переглянути, мовби кадри химерно змонтованої кінохроніки, фрагменти мого життя-буття. До цього могли спонукати і віршовані рядки Романа Кудлика, поета зі Львова, що вкарбувалися у свідомість:

Тільки ми ще не знали,
що себе треба шукати,
і ще ми один одного
знайти тоді не могли.

Здається, там були і такі рядки: «А себе про себе треба спитати...»? Хоч, можливо, і сам їх доточую, бо, справді, сам у себе про себе ні разу не запитував. Іноді при голінні подивишся пильно-пильно в очі свого дзеркального відображення та й по всьому. У душу сам собі не лізеш – нема бажання. А потреби? Або ж раз у рік після перепою оглядаєш там «китайське обличчя представника української інтелігенції», аби перевірити такий словесний ляпас дружини. Але це інше, це не те, що відчуваю зараз. Настав момент істини? У кожного для цього свій час і своє місце. У мене – тепер і на лоджії п’ятнадцятого поверху?

«Оце б від себе утекти,
хоч на малесеньку хвилинку!
Туди, де б ти вже був не ти,
де б ти був тільки та частинка,
котра не мучить, не пече,
терзань і сумнівів не знає,
поклавши руку на плече,

себе про себе не питає», – знову потягнуло на поезію. Але не втікав би за велінням земного тяжіння донизу, чого зробити, аби не зашкодити собі, якраз тепер не спроможний. Утекти б до небес! Там – простір, безмежжя космічне, вольному – воля. Поселитися б на якійсь планеті, де нема проблем ні сімейних, ні виробничих, не вишукував би себе справжнього в собі. Вивчав би вже звідти життя людей, аналізував би, зважаючи на власний досвід, їхні вчинки, застерігав би од хибних ідей, намірів, од марнот. Робив би це не як такий собі зверхник, а як громадянин, котрий уже чимало побачив і дещо збагнув.
О! Прямісінько наді мною щось доволі інтенсивно мерехтить. Оте «щось» відрізняється від усіх зірок і ніби наближається до землі. Напевне, десь у космосі спостерігають за мною. Там почули мої думки, оцінили становище, в якому опинився, і поспішають на допомогу. Хто вони, мої рятівники? Ангели? Екіпаж міжпланетного корабля? Визволять мене, вознесуть над моєю грішною землею? Ні, це не марення, адже поняття про вознесіння виникло не на голому місці, таке зафіксовано людьми. Хоч таких, як я, звичайних, земних, це навряд чи стосується.
…Досі не мав нагоди переконатися, що в природі не тільки люди та зрідка деякі інші її творіння здатні на облесливість і підступність. Вразила цим сьогоднішня ніч. Привітно обвіяла, приголубила, майже приспала – і поволеньки, непомітно запанувала над кожною частиною, над кожною клітинкою тіла так, аби тремтів, обпечений кропивою холоду, аби оцінював себе, власні вчинки як неважливі, нікому не цікаві. Може, й моєї уваги ті вчинки не варті – що було, те відгуло? Схаменувся: ні, за себе відповідатиму я, а не хтось інший.
Внизу біля під’їзду загавкотів собака. Таке собі посеред ночі може дозволити звичайний пес-безхатченко. «Гав-гав-гав! – помислом підтримав його. – Ти – мій спільник».
Та собаці внизу краще, аніж отут мені. Біля нашого будинку їх ніхто не прив’язує – це тобі не сільська хата, котру необхідно охороняти. Тут собаки, якщо перед тим їх не повідстрілювали, гавкають собі, бігають, роблять те, чого забагли. А я хто? Пес біля квартири на п’ятнадцятому поверсі? Мавпа, котру визволять із клітки-лоджії? Шкода руйнувати подвійні шиби? Добре, що там звичайне скло. Важко, але вдалося переконати дружину в безглуздості її забаганки встановити броньовані двері з кухні на лоджію. Вона аргументувала: таке зробили мешканці на кількох нижніх поверхах. Заперечував: які злодії доберуться сюди і чого їм шукати у нашій квартирі?
Але я мушу потрапити до рідної хати! «Дайте їсти, дайте пити, бо не маю де переночувати», – жартують. Мені не до жартів. Хочу їсти і пити, і спати, а яке благо – домашній туалет. Поторсав руками канапу. О, таж вона доволі легка! Підтягнув до дверей, поставив сторч, ударив нею об скло. Обидві шиби розлетілися моментально, майже беззвучно, лише кілька скалочок залишилося поміж штапиками. Мабуть, і скло виявилося моїм союзником або ж я йому набрид своєю терплячістю. Є поняття – «втома матеріалу». Отже, все на цьому світі втомлюється?
…На мобільному телефоні – двадцять один пропущений дзвінок: один був од дружини, двадцять – од Тетяни. Нічого, відповім за годину-другу. Трохи перепочину, прийду до тями. А про що казатиму? Чим поясню свою мовчанку? Ранок підкаже – він мудріший. Співанку, котру чув я в «Лебединому озері», завершують слова:

Покочєв я келішечком,
А келішок – мною.
Та не буде горувати
Біда надо мною!




Володимир Вознюк
м. Чернівці


EmoticonEmoticon