Advertisement

„Зроби собі бодай світлину”…

Мирослав Лазарук. „Цісарська дорога”: — Чернівці, «Букрек», — 2011. — 135 с.
---------------------------------------------------------------------------------------------

1.
...Зрілість у поезії. Що це?.. Ну, – вже, очевидно, – не просто якийсь собі набутий набір засобів, аби знічев’я здивувати читача чи критика карколомними версифікаціями, або сенсовно наглухо непроникною системою віршування, і згодом громогласно декларувати якусь, нібито, новітньо-незбагненну філософію „просунутих” образів у епатажних авторських коментарях на персональному творчому вечорі.
...А все ж, що воно таке: коли, можливо, ще не все знаєш – „як треба”, одначе вже точно збагнув – „як не слід”?! ...Припускаю, що це, коли людські душі самочинно туляться до тебе й ти відчуваєш їх, як себе самого. Й ліричні діалоги з ними – неквапливі та неконечні, й вони дають спромогу бачити далеко поза твоїм звичним зором. Напевне, що так!.. Та це, зрештою, – лише далека дорога до істини!
І все це, читаючи книжку поезій Мирослава Лазарука „Цісарська дорога», негаласливого та незмінного пошуковця всього свого в царині літературної творчості; самодостатнього та майстровитого.

2.
Із віршами Мирослава Лазарука треба звикнутись. Згодитись. Зжитись. Зауважую, що за першого й, не виключаю, не аж так глибокого прочитання, може видатися, що „тексти” особливостями не рясніють, попри виразні якнайширші тематичні, достатньо фактурні, авторські зацікавлення: це – і те, що оточує поета саме в якусь досконалу мить, це – і те, дитинно-хвилююче, що час до часу прохоплюється звідкілясь майже спонтанно, це – і якісь історичні алюзії, долучаючи сюди й жорстоку сторінку національних визвольних змагань, це – і негомінка, але емоційна інтимна лірика, і сміливі спроби поетичного співзвуччя з творцями мистецької нації Володимиром Івасюком, Павлом Дворським, Леонідом Талалаєм; добре прагнення відчути свого Шевченка... Одне слово, поет намагається не прогавити аж нічогісінького важливого, виповнюючи свій ліричний денник. Зрештою, і сам, по-чоловічому одверто, в цьому зізнається:
І гірко, болісно до сліз,
Що тане цей короткий день,
За ним – іще коротші плинуть.
Зроби собі бодай світлину,
Як день іде, і ніч іде.
...А час заснув в очах беріз.
...Але згодом, за більш наполегливого читання, коли, як в кінематографі, звикаєш до стилістики кадру (до слова, в Лазарука „картинки” насправдні по-кіношному візуальні, динамічні, з професійною колористичною розбивкою, недаремно ж у свій час приятелював із незабутнім Миколою Вінграновським, в якому благодатно поєднувались велика поезія й велике кіно), потроху починають проявлятися оті особливості. І вже з явним задоволенням поетичного меломана, сприймаєш і легку музичність строфи, і рельєфну виокремленість естетичної авторської позиції, найпомітніше в більших віршових формах („Наша географія”, „Новела про трьох героїв, заживо спалених у церкві”, „Сніг на Покрову сорок шостого”, „На гостину до Івана”, „Самотній лось на Оболоні”), і лексичну прискіпливість, і пластичну вивіреність синтаксису, і вроджену схильність до певної імпровізаційності мотивів, і спонтанність у прокладанні ліричної лінії; й екзистенційне, підсвідоме авторське просування в бік межі, що за нею проявляються світи правдивої метафізичної метафори. Щодо останнього, то просто, без зухвальства, процитую чи не найкраще та вповні:
***
Любив. Люблю. І ви любіть,
Коли за мною тінь проляже,
І схаменеться плем’я враже,
Бо не зламало бука віть.
Вона про мій талан розкаже
Кому не байдуже, кому
Не поростуть травою зорі.
Чи ти – мій брат, чи ти – мій воріг –
Перетерпи, перезимуй,
Перебори себе у горі.
Любив. Люблю. І ви любіть
Так, ніби любите востаннє,
Коли за вами тінь постане,
І не пощезне, й не розтане,
Допоки кров, допоки глід,
Допоки білим білить світ.

3.
Він не належить до поетів надто притишених модуляцій. Причому подеколи в нього з’являються навіть мотиви героїзації ліричного героя. І все ж у віршах М. Лазарука немає зумисної пафосності, нав’язливих дидактичних нотацій, спрощеної вульгарної випадкової символіки. Подекуди природне „я” ліричного субєкта прагне тої іншості, що йому більше притаманна від талану, а не спровокована якимись жорсткими зовнішніми обставинами; не тої, що обмежена лише простором усвідомленої необхідності або людського духовного невігластва. Отоді й проступає щось більш особистісне, ніж зазвичай, тобто, сказав би, – така поезія подвійно не для загалу, як вистояне роками колекційне вино. А ще, – можливо, як максимально притишена розмова з собою, а, може, як вирозуміле проникливе мовчання прихованого самітника, що, наразі, може довіритись лише медитативному віршові.
Самотня сестро, хто мене долюбить
У повенях обвітрених калин?
Отак, як ти лиш любиш і голубиш
Мої несиві скроні в самоті,
Сльозу важку в долоні теплій губиш,
Неначе сльози всі були не ті...
...У рукаві твоєму заночую
Із нотою чи зіркою – не сам!
І крові трем напружений відчую,
Й до Бога повернуся в небеса.
...Напевне, за цим і є правдива біографія поета. Чуттєва чутливість Художника. Талановита невигадливість.

4.
Магнетична притягальність малої батьківщини. Це те, що пробивається всюди та завжди, незалежно від відстані та часу, що минув. Тихоплинною живою рікою щось таке найважливіше, – як молитва, перетікає через нас і процес цей – безконечний та самочинний. І живемо з цим. І цим живі. І в цьому життя в нас прибуває.

5.
Поет зближається до свого справжнього імені поетичного лише тоді, коли бодай час до часу переживає миті осяяння. Коли несподіваний спалах робить все іншим; таким, що, видається, вічність зблизилася до нього майже впритул і став з нею запанібрата... І так звично в цьому просторі бути могутнім, і так атракційно бути кимось несподіваним, і так легко просто бути, обдаровуючи світ своїм сокровенним.

Яке це диво у дощі
Себе краплиною відчути!..
Йде дощ у срібному плащі,
І я – до ниточки розкутий.


6.
...Не промину увагою те, що книжка „Цісарська дорога” докладно та зі смаком продумана в дизайнерському плані. Вона – компактна (формату 70х100/32), що майже завжди добре для поезії. Акуратна ламінація твердої обкладинки не лише виконує надійну захисну функцію, а й робить кольори використаної репродукції з твору живопису Ярослава Заяця більш глибокими, змістовнішими. Полотно добре пасує для ілюстрації поезії М. Лазарука з огляду на його відверто фантазійну стилістику, експериментальну стихію кольорів та фактурну виразність оригінального фону подачі. А якщо додати сюди ще легкочитабельні шрифти, шляхетну організацію текстів на аркушах, невипадкове розташування різноманітних додаткових матеріалів, то одверто скажу, книжка вдалася і як видавничий продукт.

7.
Мирослав Лазарук вміє бути різним. Його поезія не влягається в якісь заздалегідь визначені рамці, а, отже, й не конче вимагає суворих дефініцій та доскіпливих теоретичних висновкувань. Дивовижа світу його метафор – жива та жвава. Розвивається непередбачувано та цікаво. І в цьому ще раз зізнаюся собі, мандруючи „Цісарською дорогою”. Гадаю, мандрівців буде чимало…
P.S.
…Звичайно ж, у книжці є декілька прохідних поезій. Але на цьому не зупинятимуся, тим паче, не буду цитувати. Автор, мабуть, уже сам помітив їх та, зрозуміло, виявиться більш вимогливим у своєму доборі творів у книжку наступну.

Віктор Палинський


м. Львів

Немає коментарів