Advertisement

Із книги «Дунай»

Володимир Каліка

Особистість

По груди у квітах центурії,
Живе на своїй території,
По серце – у рідній історії, –

Тому, що козак Мамай.

Не знає ні фальші, ні зиску,
Знайшов у фольклорі прописку.
Рідний степ йому – за колиску, –

Тому, що козак Мамай.

Не вникає в дискусію глупу,
Інвестує батьківську халупу,
Олігархам не лізе в душу, –

Тому, що козак Мамай.


Із такими, як сам – не пручається,
Із негідником – не зустрічається,
Із дебілами – не сперечається,

Тому, що козак Мамай.

Степовий кипарис

Степовий кипарис,
Він із блискавки весь:
Він і шабля, і спис,
І мольба, і протест.

Він таранив Кодак,
Він тюльпанив Дунай:
Що козак – то козак,
Що Мамай – то Мамай.

Обнімач, цілувач,
Непомильний на смак.
Найбідніший багач,
Найбагатший бідняк.

Він таранив Кодак,
Він тюльпанив Дунай:
Що козак – то козак,
Що Мамай – то Мамай.

Відгортаючи блат
Ділом чесно-святим,
Він – тобі рідний брат,
І мені побратим.

Він таранив Кодак,
Він тюльпанив Дунай:
Що козак – то козак,
Що Мамай – то Мамай.

Дунайський отченаш
козака Мамая

Де б не жив я на цьому світі, –
На землі, чи на орбіті,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

У яку б не впрігся роль я:
Хоч жебрак, а хоч – король я,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

Чи зоря на небесі я,
Чи не визнаний Месія,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

В бездуховній атмосфері
Моцарт я, а чи Сальєрі,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

Прастарий чи новоерний,
Всемогутній чи мізерний, –
Як гармата на облозі,
Чи піщинка на дорозі,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

Чи земний, а чи захмарний,
Чи з талантом чи бездарний,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

Хоч вулкан, а хоч Титан я,
Хоч Творцеві побратан я,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

У дуеті я чи в хорі,
Чи у радості, чи в горі,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

Кармелюк я, а чи Довбуш,
В люту ніч, у днину добру,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.

Чи маленький, чи великий,
Чи приручений, чи дикий,
Дунаєчку-Дунаю,
Я про тебе думаю.


Козацька посада
Фольклорний козак Мамай
про своє призначення

Чиясь досада –
Самотній Спас.

Моя посада –
Спасати час.

Чиясь досада –
Стара скрижаль.

Моя посада –
Косити жаль.

Чиясь досада –
Вінок вогнів.

Моя посада –
Гасити гнів.

Чиясь досада –
Смішний салют.

Моя посада –
Любити люд.

Чиясь досада –
Маркіз де Сад.

Моя посада –
Садити сад.

Чиясь досада –
Осінній цвіт.

Моя посада –
Любити Світ.

Запах
дунайського фольклору

Пахне дощем доокіль
У запасці із морогу.
Викою пахне кінь,
Запряжений в райдугу.

Раною пахне шріт,
Вибухом пахне Кріт.
Новизною на тисячу літ
Пахне Старий Заповіт.

Несмаком пахне повтор
Навіть із уст солов’я.
Пахне дунайський фольклор
Шаблею Мамая.

Дунайці

Зачаті з Адама і Єви,
закохані в сонце маєве,
гривасто-кігтисті, мов леви, –
дунайці ми, а не данайці.

До чужого нажитку не ласі,
не розчинені в темній масі,
без страху живущі у страсі,
дунайці ми, а не данайці.

Чингісханами не покорені,
барбароссами не впокорені,
цупкі у родинному корені, –
дунайці ми, а не данайці.

Смикані і не засмикані,
брикані і не забрикані,
до вічної волі покликані, –
дунайці ми, а не данайці.

Стріляні і шабльовані,
в резерваціях ізольовані,
в жорнах буття петльовані, –
дунайці ми, а не данайці.

У космічному хорі співаючі,
глухим і сліпим помагаючі,
глобального монстра долаючі, –
дунайці ми, а не данайці.

Овець і корів випасаючі,
поля в чистоті тримаючі,
каміння роздору збираючі, –
дунайці ми, а не данайці.

Гнуті на власному терені,
есесені та есесерені,
автоматені та машингверені, –
дунайці ми, а не данайці.

По країнах чужих не кочуючі,
у перинах чужих не ночуючі,
Батьківщину свою шануючі, –
дунайці ми, а не данайці.

Власною шкірою латані,
колені, биті, гаратані,
не зломлені і не розбратані, –
дунайці ми, а не данайці.

На батьківській лірі лірячі,
кроками правду мірячі,
у власну дорогу вірячі, –
дунайці ми, а не данайці.

Куранти кризи

Відповідь фольклорного козака Мамая,
записана сучасним папараці на його рідній
олешківській дачі.

Від Касабланки до Китаю
куранти кризи калатають,
у вирій – руки одлітають

із безробітної землі;

пелюстки віри облітають,
злобою душі заростають,
мене сучасники питають:

– Про що писав Махтумкулі?

Осінню пісню шепче просо,
і день од ночі менший ростом,
і я кажу їм дуже просто:

писав – як знав – Махтумкулі.

Таки писав. Подітись ніде.
Писав про щастя і про біди,
писав, що ми усі – сусіди

на цій залюдненій землі.

Писав, що заздрих та нещирих
поріжуть дня і ночі пили,
писав, що всі ми – пасажири

на галактичнім кораблі.

Писав, що треба зло ламати,
що найсвітліша жінка – мати,
що ми повинні все спізнати,

печалі... радощі... жалі...

Писав, що тут, навпроти неба,
нам жити дуже скромно треба,
що то не гордість, а ганеба –

шукати перли у золі.

Писав, що чвариська і войни –
людського духа недостойне,
що наше щастя – наші дойни,

і – хліб насущний на столі.

Писав про ружі та блавати,
що нам – не варто воювати,
що ми повинні висівати

не піт, а перли у землі.

Писав: де в шані ціль велика,
там кривда правди не засмика,
там будівничий і владика –

летять на спільному крилі.

А там, де влада в занепадку,
де спалено до цілі кладку,
де в головах нема порядку –

нещасні слуги й королі.

Писав, до всі ми – просто люди,
рвемо грудьми туман облуди,
писав про те – що є, що – буде,
про все писав Махтумкулі.

Круїз по історії
Гуляйпільський гінець вже допалює універсали.
Тачанці – кінець. Приїхали. Спішились. Стали.

Ніхто не візьме чолобитного вітру за груди.
Усе – те саме. Те саме, і іншого скоро не буде.

Вже коні не ті, вже не ті тулумбаси і скрипки.
Хвала – суєті! Колеса – у бронзі захрипли.

Наївність свята мобілкантам показує «дзуськи»,
Ніхто не чита: ні по-своєму, ні по-французьки.

Прощай, Меріме. Не чекай. Не студи безнадією груди.
Усе – те саме, і іншого – скоро не буде.

Мов ясир до сідла – пришнурковую тунга-чангу, –
На діла, на великі діла – запрягаю Пегаса в тачанку.

Не на ветхі свята. Не по жмут лугової центорії…
Ґуд бай, суєта! Ми помчали в круїз по історії.

Як настане весна
З ліричного щоденника козака Мамая

Як настане весна – на гарячім коні молодому
Я поїду далеко, далеко, далеко від дому…

Я поїду в щасливу, щасливу, щасливу державу,
Де нема нарікань, ні скорбот, ані пізьми, ні жалю.

Де народи ясні, як на небі безхмарному зорі, –
Красиво співають у космічно-злагодженім хорі.

Де на файлах бажань зображено не банкноти,
А самим Деміургом – красиво накреслені ноти.

По тих нотах співає народ про івано-купальський вогонь,
І керує тим співом маестро на ймення – Закон.

Еклектика Екклезіста

Запитання козака Мамая
своїм краянам олешківської округи

Що ж це сталося під сонцем? Що ж це сталося?
З Рилівки... Кирилівки – до Далласа –
перестали люди дивуватися, –
очками – до дива придивлятися...

Вас я питаю, вас бо люблю,
Любоньки-людоньки-лю…

Ходить місяць – косарем по небі...
Хоч би хто – в півочечка підгледів,
як він срібно, як потрібно ходить,
як усіх собою – благородить...

Вас я питаю, вас бо люблю,
Любоньки-людоньки-лю…

Мчить експрес у транс-шаленім рейсі...
Їсть горішок білочка на рейці,
ловить свій екологічний кайф...
І – ніхто не скаже: "Утікай!"...

Вас я питаю, вас бо люблю,
Любоньки-людоньки-лю…

В люті спеки, у пекельні стужі –
всі – для всіх – бананово-байдужі
Від моїх Олешок аж до Далласа:
«Що ж це сталося під сонцем? Що ж це сталося?»
Вас я питаю, вас бо люблю,
Любоньки-людоньки-лю…

Більше читайте у журналі "Дзвін", число 2 за 2012 рік.

Немає коментарів