Перейти до основного вмісту

Дмитро Вергун з Городка

Ніхто з вихідців Галичини, що пішли працювати для чужих культур, не зумів зробити такої запаморочливої кар’єри, як він.

Учень всесвітньо відомого славіста Ватрослава Ягича, під керівництвом якого він, так само, як і Іван Франко, захистив докторську дисертацію, а відтак за його рекомендацією був залишений викладати російську словесність у Віденському університеті. Був редактором журналу «Славянский век», завідував відділом однієї з найпрестижніших російських газет «Новое время», викладав у навчальних закладах Петрограда, був доцентом всесвітньо відомого Московського університету, мав професорську кафедру Іркутського університету, брав участь у Паризькій мирній конференції 1919 р., де вирішувалась доля України, працював професором у Ризі, відтак була довголітня викладацька кар’єра в Празі і нарешті професорська кафедра Х’юстонського університету в штаті Техас.
Був посвоячений з родиною Олександра Пушкіна. Написав велику кількість досліджень у ділянці слав’янознавства, видав збірки поезій, есеїв. Він міг принести велику користь нашій культурі. Однак цього не сталось. Був переконаний, що такої нації як українська не існує, української мови немає, а ті, хто називає себе в Галичині українцями, насправді є справжніми росіянами, яків забули про свої корені…


Він був сином звичайних селян із Заставського передмістя міста Городка, що протягнулось вздовж західного берега великого озера, повз яке стелилася цісарська дорога на Дроздовичі, а далі на історичний Кам’янобрід, де 1645 року Богдан Хмельницький на голову розбив армію польового гетьмана Потоцького. Правда, у своїй біографії, написаній для одного з видань Ставропігійського інституту у Львові, він стверджував, що його предки були не звичайними селянами, як може собі хтось вважати, а – вільними козаками, і походив він з козацького роду Вергунів, які переселились в Галичину після скасування царицею Катериною II Запорозької Січі, що могло й відповідати дійсності, бо в Городку осіло чимало колишніх козаків, нащадки яких й досі живуть тут , навіть не підозріваючи, звідки походить їх рід і чому в них такі не типові прізвища, які різко відрізняються від прізвищ корінних мешканців. Його батьком був Микола Вергун, син Григорія Вергуна та Параскевії Ходак, а матір’ю – Марія , дочка Стефана Хитрого і Анни Смілки. Вони побрались, як свідчить метрика їх шлюбу, 8 лютого 1869 року. Шлюб відбувся в старій дерев’яній церкві Івана Хрестителя на Черлянському передмісті, а дав його відомий український просвітянський та громадський діяч отець Лев Трещаківський, тодішній городоцький декан. Марії було 18 літ, тобто була вона 1851 року народження, а Микола був на три роки старший. Свідчили шлюб селяни з того ж передмістя Іван Світенко та Василь Мозола. Жили молоді у батьківській хаті, що мала номер 94. В тій же хаті мешкав і Андрій, нерідний брат Миколи Вергуна від мачухи Анни Салик. Він також нещодавно побрався з Анною, дочкою Івана Дзюри та Анни Макух.

Через рік після одруження 18 листопада у подружжя Миколи та Марії Вергунів народився первісток, якого при хрещенні 19 листопада назвали Дмитром. Прийняла його на світ відома на Заставському повитуха Анна Понуляк. Хрестив його та миропомазав о.Лев Трещаківський, а хрещеними, чи як в Городку кажуть, хресними, батьками були весільний дружба Василь Мозола та Марія, дружина Дмитра Сороки, що мешкала по сусідству. Хрестили новонародженого в церкві Івана Хрестителя, а хрещені батьки напроти своїх прізвищ у метричну книгу поставили традиційні хрестики неписьменних.

17 березня 1874 року в Миколи та Марії Вергунів народилась дочка, яку хрестили наступного дня і назвали Анною. Хрещеними батьками були Андрій Кисіль та попередня кума, хресна мати Дмитра Марія. Хрестив та миропомазав новонароджену новий священик о. Леон Лушпинський, оскільки попередній священик о. Лев Трещаківський був сильно хворим і помер 16 травня цього ж року. Дівчинці не судилось довге життя. Вона померла 24 грудня 1877 року.

Не пощастило і з третьою дитиною. Це був хлопчик. Він народився 10 травня 1876 року, його охрестив та миропомазав новий священик в Городку о. Михайло Семенів, хресними батьками були Григорій Телюк та Марія, дружина сусіда Дмитра Сороки. Яків помер 3 січня 1878 року.

Цього ж року, коли помер Яків 5 грудня Бог благословив сім’ю Миколи та Марії сином Григорієм. Хрестив новонародженого о. Микола Стебельський, а хресними були селяни Іван Стрихаловський та вся та ж Марія.

12 травня 1881 року в сім'ї Вергунів нова радість: народився син Микола, якого назвали в честь діда. Хрестив Миколу о.Павло Філіповський, а хресними були Григорій Телюк та Софія, дружина Андрія Кисіля. Два роки прожив Микола і помер 29 травня 1883 року.

Останньою дитиною був син Пилип. Він народився 25 листопада 1889 року. Хресні – ті ж, що і для попереднього сина Миколи: Григорій Телюк та Софія, дружина Андрія Кисіля. Хрестив сотрудник церкви Івана Хрестителя о. Йосиф Бабій.

Микола Вергун не належав до вельми заможних господарів, але сина Дмитра вирішив, як тоді говорилось, «вивчити на пана» і дати йому в руки хліб інший, ніж мав сам. Коли хлопцю минуло сім років, він віддав його у чотирикласну народну школу в Городку, де на нього відразу звернули увагу вчителі і городоцький декан о. Михайло Стисловський. Той порадив батькові далі посилати сина до шкіл, тим більше, що він доб’ється хлопцеві повного пансіону за рахунок «Народного Дому». В цій установі він мав авторитет і його прохання завжди задовольняють. Микола Вергун послухав мудрої ради священика.1882 року Дмитра Вергуна прийняли у Другу Вищу (німецьку) гімназію, проте протягом всього навчання Дмитро Вергун так ні разу й не вибився в ряди найкращих учнів і за успішністю йшов завжди посередині, про що свідчать кожнорічні звіти дирекції гімназії. З середніми успіхами він і закінчує цю гімназію, хоча у згаданій автобіографії стверджує, що закінчив її з відзнакою.

Жив Дмитро Вергун упродовж усього навчання в гімназії в знаменитій бурсі «Народного Дому» на вулиці Курковій, про яку у Львові казали, що вона і стовпа зуміє переконати, що він не стовп, а «настоящій рускій», котрий забув своє правдиве коріння, а тому йому потрібно переходити під покровительство батюшки-царя, бо там істинна віра і православіє. Словом, бурса робить свою справу і Дмитро Вергун стає справжнім москвофілом, для якого не існує української мови і української літератури.

Відразу після закінчення гімназії він стає студентом юридичного факультету Львівського університету, про що свідчить генеральний каталог студентів цього факультету. Восени 1891 року, закінчивши тут два семестри він переводиться на філософський факультет, шість семестрів якого закінчує у 1894 року, що засвідчує матрикулярне посвідчення, видане деканом філософського факультету Йосифом Пузиною. Під час навчання в університеті Дмитро Вергун мешкає в будинку №3 Вірменської вулиці. Цей будинок примикав до «Народного дому» і належав йому. Тут жили колишні «воспитанніки» бурси, а тепер «слушатели Всеучилища», тобто університету.

Несподівано в молодому студентові цього «всеучилища» пробуджується поетичний дар, який виливається на сторінки 21-ого номера москвофільського журналу «Беседа» за 1891 рік. Там Дмитро Вергун дебютує віршем «Дремлют ивы над озером», а відтак у № 23 цього ж року з’являється вірш «Воробей», проте наступні роки не дають жодного вірша молодого «многообещающаго» поета. Вони з’являться в «Беседе» тільки 1894 року: «Подъ конец лета» (№№ 15, 16), «Думка» ( № 17), «Скорбная песня» (№ 22), «Молодое поколенье» (№№ 23.24). Журнал був додатком до журналу «Страхопуд», виходив від 1887 року під редакцією Осипа Мончаловського і йменував себе органом літератури, політики і сучасного життя.

В управі «Народного Дому» вважають, що такому талантові потрібен науковий ступінь і Віденський університет, зокрема його семінар під керівництвом відомого професора-славіста Ватрослава Ягича, в якого нещодавно захистився Іван Франко. Семінар спеціально створили для слов’ян, якими опікується Австро-Угорщина. Ватрослав Ягич колись викладав у Петербурзькому університеті, а тому любить, щоб його студенти величали «гаспадином Викентием Игнатьевичем». Він до самої смерті триматиметься монархічних поглядів, буде симпатиком російського самодержавства, на його думку буде постійно зважали Російська академія наук, навіть в такому делікатному питанню, чи давати Іванові Франку академічний титул чи ні. Він не буде терпіти будь-яких демократичних проявів у мисленні своїх учнів. Не визнавав української мови, вважав її «русским наречием». Не дивно, що невдовзі Дмитро Вергун став його улюбленим учнем, про кар’єру якого він запопадливо турбується. Ще б пак! В тій же «Беседе» за 1894 рік (стор.264) він заявляє: «Мы не хотим стеснять малорусскаго наречія. Мы свое матерное наречіе любим и храним его розвитіе (понятно не такое вычурное и уродливое как теперь), но мы верим, что наречіе это никогда не можетъ достичь той роли , какую должен сыграть наш міровой язык. Малорусскій языкъ, по отношенію к последнему, будет тем, чем минестрельскій по отношенiю к французскому, швабскiй или голландскiй к немецкому, сицилiйскiй к итальянскому и т.д. И пусть нас не укоряютъ за то, что мы будто бы признаем «аристократическій» язык и брезгаем и принебрегаем народным. Нетъ, мы только учимся культурному русскому языку, языку, который въ некоторой степени столько же непонятен малорусскому и бело- и великорусскому мужику. Мы русским языком хотим оградить нашу публику не от своего марорусскаго. а от польскаго чтенiя».

В 1895 році Ватрослав Ягич посилає свого улюбленого учня в Петербург не тільки для того, щоб написати докторську дисертацію, яка має назву «Мелетій Смотріцкій як західно-руський письменник і славянський граматик», а й досконало вивчити російську мову. Одне й друге Дмитро Вергун з успіхом виконує. Дисертацію він пише німецькою мовою, а російською мовою в 7-13 номерах за 1895 рік «Беседы» публікує «нравоучительнія» «Литературные беседы». Того ж року він публікує там і цілу низку своїх віршів: «Я живу беззаботно» (№ 9), «Вешнія облака» ( №№11.12), «Кто в своей жизни стихов не писал?» (№ 13), «Вы знаете мою страну?» ( №№14.15), «Другу» (№ 17), «Подъ конец осени» (№№ 21, 22). Після повернення в Відень, Дмитро Вергун з 1896 до 1899 року працює асистеном у професора Ягича і веде семінарські заняття з російської мови.

Проте несподівано в лютому 1897 року Дмитра Вергуна заарешовують. Про цей арешт першою повідомила віденська газета «Neues Wiener Tagblatt», відтак цю вістку передала офіційна «Gazeta Lwowka», а за нею й інші крайові та центральні газети. Дмитра Вергуна звинуватили у щпигунстві на користь Росії. Справа в тім, що при ревізії у редакції газети «Галичанин», головним редактором якої був О.Мончаловський, була знайдена агітаційна програма, в якій Дмитро Вергун закликав «русских» студентів підтримати його ініціативу створити слов’янський союз. Оскільки ці студенти не підтримали його ініціативи, як пише «Галичанин» від 15/27 лютого 1897 року, то він вирішив через газету звернутись з поясненням необхідності створеннятакогог союзу. З певними змінами це «воззваніе» було опубліковане, але викликало у поліції підозру, що добродій Вергун закликає до створення не якого-небудь собі товариства, а таємної організації на користь Росії, через що й була проведена ревізія в редакції «Галичанина», де знайдено і вилучено рукопис «воззванія». Поліція у Відні заарештувала Дмитра Вергуна, який активно готувався до захисту докторської дисертації. Звичайно, «Галичанин» з номера в номер спростовував звинувачення, але вони не мали ніякого впливу на хід слідства. В березні був винесений звинувачувальний акт віденської прокуратури. Дмитра Вергуна звинувачували 1) в державній зраді, аналогічної до тієї, яка була виявлена у 1882 році на процесі Ольги Грабар і її товаришів; 2) участі в таємнім товаристві; 3) порушенні пресового закону, оскільки при ревізії у Вергуна було вилучено гектограф, на якому була розмножена програма, через яку й був заарештований підсудний. Судовий розгляд був призначений на 15 травня 1897 року перед судом присяжних. .Захисник заарештованого доктор Козич апелював за відпущення Дмитра Вергуна на волю під заставу, оскільки перебування в арешті його підзахисного дуже шкодить його здоров’ю. Суд призначив заставу в розмірі 2000 золотих і адвокат відразу вніс з власних фондів половину.

Стараннями адвоката звинувачення у державній зраді було знято, а суд мав відбутись без участі присяжних, а перед звичайним трибуналом, що значно полегшувало ситуацію. Врешті «Галичанин» урочисто повідомив у своєму № 56, що суд відбувся в суботу 8/20 березня 1897 року перед звичайним трибуналом і Дмитра Вергуна засудили до однотижневого арешту. Після суду відразу випустили на волю, і він став героєм серед «червонорусской» молоді. Цей факт в своїй біографії Дмитро Вергун буде всюди виставляти напоказ, заявляючи, що він постраждав за заклик до молоді стати в боротьбі за прихід в історію людства «славянського віку», а в згаданій автобіографії твердитиме, що його арештували в 1897 році австрійські власті за «Воззваніе к Червонорусской молодежи», звинувачуючи його в пропаганді «панславізма і соціалізма», і він провів у віденській тюрмі за це декілька місяців. Після цього Дмитро Вергун у професорів В.Ягича та К. Ірчека складає кандмінімум, і в січні 1899 року успішно захищає докторську дисертацію по Смотрицькому. Сенат філософського факультету Віденського університету вибирає його на посаду лектора російської мови і літератури. На той час Дмитро Вергун прославився як організатор гуртків «любителів» російської словесності у Відні та в інших містах Австро-Угорщини. Це були панславістичні гуртки, які проповідували єднання слов’ян і їхню гегемонію в Європі, оскільки попередня цивілізація (Дмитро Вергун називав її германською) не могла нічого путнього для людини зробити, а зробити щось путнє зможе тільки слов’янська спільнота під покровительством Росії, а тому слов’яни повинні всіма силами наближати день об’єднання під гербом Романових. Дмитро Вергун навіть карту склав цієї нової спільноти.

Попри всі життєві негаразди, арешти та переслідування, муза Дмитра Вергуна не полишала його і давалася чути на сторінках журналу «Беседа». У 1897 році він друкує тут «Песню русских студентов» ( стор. 3), «Счастье» ( стор. 55) та «Тризну по молодости» (стор. 20). Наступного року тут з’являються «Мотылек», (стор. 129) та «Осень» ( стор.129).

Публікації віршів російською мовою в галицькій пресі, як стверджує у своїй біографії Дмитро Вергун, а також підтверджує це у своєму № 6 газета «Православна Буковина», приводить до того, що його зауважують в Петербурзі і пропонують стати кореспондентом газети «Новое Время». Цю пропозицію він сприймає з явним задоволенням. Нарешті він одержить трибуну, про яку мріяв, і зможе викладати тут свої погляди на слов’янське питання. Він і справді це робить і цього не могли не зауважити у Відні, хоч його не притягнули до відповідальності, як у 1897 році, але позбавити праці у Віденському університеті змогли, і тут свого улюбленого учня не міг захистити навіть таємний радник цісаря професор Ватрослав Ягич.

З 1900 року Дмитро Вергун починає видавати журнал «Славянскій Век», який стає рупором його неопанславістичних ідей та про який він у згаданій автобіографії скаже: «В 1900–1906 гг. издавал в Вене научно-литературный журнал на русском языке с паралельными текстами на других славянских языках «Славянскій Век», в котором помещено много литературно-критических статей по вопросам славяноведенія и особенности славянских литератур (статьи о Колларе, Прешерне, Хомяковн и т.п.). Въ журнале принимали участіе целый ряд современных славяноведов и славянских общественных деятелей, вырабатывая идеологію демократическаго неославянизма».

В квітні 1901 року Дмитро Вергун взяв участь у з’їзді слов’янських журналістів у м.Дубровнику, що в Далмації, на якому була прийнята резолюція про створення слов’янського телеграфного агентства та союзу слов’янських журналістів, а також вироблені заходи проти переслідування властями слов’янських журналістів. Проти такої резолюції різко виступив Дмитро Вергун, добачивши в ній підступ польського слов’янофільства, яке нівелює «русских славянофилов». Як виявилось, голова з’їзду поляк Хілінський бачив слов’янську єдність, побудовану на демократичній основі кожного народу, що входить у союз. Дмитро Вергун добачив у цьому лицемірство польського слов’янофільства і його спробу під покровом слов’янської єдності реалізувати свої шовіністичні плани, які підуть тільки на шкоду іншим слов’янам. В цьому його переконує багатолітній досвід співпраці з поляками, які використовують найменший шанс, аби тільки окатоличити і ополячити своїх сусідів. Слов’янська єдність, – переконує Дмитро Вергун, – має бути очолена тільки Росією! Полякам Дмитро Вергун не вірив , вважав, що вони затаїли одвічну ненависть до Росії і мають на меті винищити всіх «русских» у Галичині.

Позиція Дмитра Вергуна на з’їзді журналістів у Дубровнику припала до душі княжичеві Чорногорії Маркові та великому князеві Николаю. Вони запросили його до себе в гості, зустрілися з ним і, як стверджує № 76 «Галичанина», «выразили радость», що Дмитро Вергун, а також «Новое Время» правильно розуміють і вірно висвітлюють слов’янські прагнення на Балканах. Найважливішим для вирішення питання про слов’янську єдність князь Николай вважав будівництво трансслов’янської залізничної магістралі від Чорного до Адріатичного моря. Звичайно, що така залізниця міцніше зв’яже Балкани з Росією, і, звичайно, що Росія допоможе її збудувати.

Виступ Дмитра Вергуна, його прийняття в Чорногорії першими особами держави викликали шалені нападки на нього з боку шовіністичної польської преси, яка оголосила його напівідіотом. Ця преса вважала, що своєю позицією в слов’янському питанні Дмитро Вергун хоче сподобатись Росії і посісти місце редактора в «Новом Времени». Особливо старалась газета «Кurjer Lwowski». Ще ніколи інтерес до містечка Городка не був таким великим і ніколи це містечко так часто не згадувалось на сторінках різних газет, як в той період. Москвофільська преса одностайно взялася обороняти Дмитра Вергуна і доводити, що він зовсім не ідіот, а «есть сыном крестьянина из Городка под Львовом», а також, що «он кончил львовскую немецкую гимназию яко воспитанник бурсы «Народного Дома», затем философскій факультет во Львове и Ведне, где получил степень д-ра философіи». «Такій авторитетъ, – писав у № 72 за 1901 рік «Галичанин», – як проф. Ягич, предлагал д-ра Вергуна на лектора русского языка въ веденьском университете, но – по известным причинам – безуспешно. В настоящую пору состоит д-р Вергун кореспондентом петроградского «Нового Времени», издает в Ведне журнал «Славянскій Век» и пользуется в славянском міре авторитетностью. Яко такій имелъ он полное право забирати слово на съезде славянских журналистов и защищати славянскую взаимность передъ сепаратистичным посягательством польских шовинистов».

Ідеї, які проповідує Дмитро Вергун на сторінках свого журналу, офіційна Росія сприймає захоплено. Перед Дмитром Вергуном відчинено двері багатьох домів російської аристократії, там його сприймають як справжнього героя і борця за слов’янську ідею.

Влітку 1901 року № 152 газети «Галичанин» повідомив, що «известный наш писатель и редактор «Славянского Века» д-р Вергун вступает в брак с Верою Николаевною Новосильцевою, молодою русскою писательницею, дочерью помещика из славного рода Новосильцевыхъ, один из которых яко министр просвещенія играл при Олександре видную роль. Невеста – сирота. Опекун ея – начальник московского головного штаба ген. Л.Н.Соболев, бывшій болгарскій министр. Посаженною матерью будетъ Т.И. Дурдина, известная славянофилка, учредившая «Русский кружок» въ Любліне. Свадьба будетъ 22 іюля (4 августа) в Детчине, калужской губерніи, телеграфная станція Суходревъ, в именіи Гончаровых, из которых происходила жена Пушкина». Відтак ця ж газета (№ 161) повідомила, що весілля відбудеться не 22 липня за старим чи 4 серпня за новим стилем, як повідомлялось, а трохи пізніше – 11 серпня за новим стилем.

Цього ж року невдовзі по одруженню Дмитро Вергун розпочинає своє турне з лекціями по Росії про становище «русских» за кордоном, а також про становище братів-слов’ян, яким Росія повинна подати руку допомоги. З такою лекцією, як повідомив «Галичанин» у своєму № 264 за 1901 рік, він 17(20) жовтня він виступив в актовому залі Київського університету св. Володимира на зборах київського Слов’янського комітету, очолюваного професором цього університету Т.Д.Флоринським. Дмитро Вергун перед зібраними прочитав лекцію «О зарубежной Руси и Славянстве в начале ХХ, славянскаго века» Присутні привітали появу на трибуні Дмитра Вергуна тривалими і гучними оплесками. Лектор розповів про гірку долю «трьох відрубаних пальців Русі». Він запротестував проти того, щоб «русских» в Галичині називати русинами, бо вони були і будуть «русскими». Ця заява Дмитра Вергуна викликала, як пише газета», «в задних рядах среди толпою собравшагося студенчества» сильний протест і лектора заглушили «свистками из свистулек, принесенных очевидно заранее польскими студентами киевскаго университета», але на цю «дерзкую выходку» поляків словянофіли відповіли «оглушительными аплодисментами» та вигуками «Браво», від яких тряслись вікна аудиторії. Це підбадьорило лектора і він продовжив розповідь про стражденне становище «русских» в Галичині, але мусив її перервати. В аудиторію знову вдерлись «наглые» польські студенти. Вони були разом разом з вірменами, які слухали в іншій аудиторії лецію марксиста Раттнера, і почали знову «отвратительно свистеть». Даремно закликав лектор хуліганів боротися з ним та його ідеями культурними методами. Лекція закінчилась під спів «Дубинушки» рукопашним боєм між прихильниками ідеї слов’янофільства та поляками з вірменами, євреями та «космополитическіми элементами».

На прийомі з нагоди лекції Дмитра Вергуна виступив професор Флоринський і закликав всіх, кому так не сподобалась лекція, писати на адресу журналу «Славянскій Век», оскільки цей журнал, який видає доктор Вергун є справжнім «всеславянским вечем».

Після Києва Дмитро Вергун з такою ж лекцією поїхав у Калугу, а відтак його запросила до себе білокам’яна Москва і надала йому величезну аудиторію в Історичному музеї. Лекція була присвячена сучасному і майбутньому становищу слов’ян. Як повідомляв «Галичанин» у № 267, посилаючись на газету «Киевское Слово» «на лецію cобралось много народа и Москва доказала, что по составу населенія она не похожа на Кіев, и что публицист, защищающий славянскую идею, будет в этом серце Россіи всегда желаным гостем». Зібраним Дмитро Вергун повідомив, що ситуація в слов’янському світі така, що тільки одна Росія може протягнути всім слов’янам руку допомоги. «При всіх своїх матеріальних досягненнях, – заявив він, – Європа так і не змогла вирішити соціальне питання. Їй вдалось створити феодалізм, з якого вийшла капіталістична буржуазія, але вона не виробила устрою християнських людських взаємин. Ця завдання падає на плечі Слов’янства». Лектор зупинився на тих стражданнях, які терпить «русский» народ в Австро-Угорщині. Цей народ стогне під ярмом польсько-ксьондзівського режиму. Тут переслідується все «русское», разом з мовою. Таке становище призвело до масової еміграції корінного «русского» народу до Америки. Коли лектор оповідав про муки «русских» в Австро-Угорщині, то в аудиторії було чути тяжкі зітхання та схлипування. При цьому доктор Вергун наголосив, що поляки є так само слов’янами і терплять, особливо на Познанщині, від німців. Йому їх жаль. Свій спокій вони знайдуть, безумовно, коли покинуть свій шовінізм та бажання всіх наколо окатоличувати та ополячувати, і пристануть до Росії. Єдності з Росією хочуть і балканські народи. Цьому зближенню, на думку лектора, буде сприяти будівництво залізниці, яка перетне поперек весь Балканський півострів і зблизить ці народи з Росією. Лекції про становище слов’ян, а особливо нищення поляками «русскихъ» в Австр-Угорській імперії, Дмитро Вергун читав у найбільших містах Росії і всюди мав, як запевняла тамтешня преса, велику підтримку. Польська преса шаліла від цих заяв…

1901 рік був вельми плідним в житті та творчості Дмитра Вергуна. Нарешті він дочекався своєї першої поетичної збірки. Вона вийшла під вельми, як здавалось москвофльскій критиці, символічною назвою – «Чевонорусские отзвуки». Видав її «Литературный кружок» при студентському товаристві «Друг». Книжка мала 144 сторінки формату вісімки. На її вихід відгукнувся Іван Франко статтею «Московська ластівка на Галицькій Русі», яка була надрукована в жовтневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1901 рік. «У вступному слові до цього видання, - писав Іван Франко, – автори передмови зазначали, що ця збірка має епохальне значення та має бути початком «новой літератури» і має всім доказати, що «Червонная или Галицкая Русь производит не не одних только «украинофильских» или «руско-украинских» поэтов, пишущих на языке Шевченко, но и певцов общеруских, выливающих свои звуки и на языке Пушкина и Гоголя». «Вони, – писав Іван Франко, з натхненням повторюють, что «усвоение общерусского литературного языка вовсе не трудно для галицкого малоросса, хотя бы ему и не приходилось жить в России, а в уголке русской земли, где каждая общерусская книжка считается чуть ли не клеймом государственной измены Австрии. Прав был Б.А.Дедицкий , издав в 1866 году брошюру «В один час научиться малороссу по рускы».

Іван Франко інформував читачів, що Дмитро Вергун не за «один час» вивчив російську мову. Він вивчав її в бурсі Народного дому, де мешкав, коли вчився в гімназії, відтак декілька разів спеціально їздив в Росію, де познайомився з багатьма росіянами і звик до живої російської мови. Тільки після цього він відважився випустити збірку віршів російською мовою. «Ну , та нехай, – стверджує Іван Франко,– і так, що книжечка д. Вергуна дає повний доказ на те, що галицькому русинові можливо писати по-великоруськи. А пощо, властиво, здався сей доказ? Іншими словами: для кого написана і видана книжечка д. Вергуна? Чи великоруси признають її своєю, побачать у ній збагачення рідної літератури, про се сміємо сумніватися. А в Галичині поза кругом спеціальної невеличкої парафії «молодомоскалів» вона також ледве чи піде, навіть серед т[ак] зв[аних] москвофілів. Значить, доказ, даний книжкою д. Вергуна,– чисто теоретичний. Далеко легше було б дати доказ, що галицький русин потрафить написати вірші по-польськи, по-німецьки або по-латині, а результат сього доказу все був би один: що чоловік своїми язиковими здібностями значно перевищує попугая і може в певнім часі сяк-так опанувати яку хочете мову і надряпати нею книжечку не зовсім поганих віршів».

Яке враження справила на Івана Франка поезія Д.Вергуна? «Роздивляючи книжечку д. Вергуна, я не буду, –зазначав він, – чіплятися його мови – нехай вона буде собі й архіпрегарна великоруська,– а передам враження, яке зробили на мене його вірші своїм змістом. Враження се досить виразне. Хто начитався російських поетів, сучасних і давніших, той відразу зауважить у Вергунових віршах брак власного тону, власної індивідуальності: се якась мозаїка, де обік власного, безбарвного клию вам здибуються на кожнім кроці ремінісценції то Пушкіна, то Рилєєва, то Лєрмонтова, то Некрасова, то Надсона, то Хомякова». Проаналізувавши написані таким чином вірші Дмитра Вергуна, а особливо його любовну лірику, Іван Франко робить висновок: « Та тут, власне, найліпше видно, що «і в Парижу не зроблять із вівса рижу»; що навіть удрапований плащем Пушкіна чи Лєрмонтова галицький рутенець не перестане бути рутенцем із грубо змисловим, декуди цинічним поглядом на жінку і на любов, з серцем, повним егоїзму і невіри».

1901 року з’явилася стаття Івана Франка «Славянския начала» д. Вергуна», яка стосувалась тенденцій нашумілого журналу «Славянский век» та яка була опублікована в листопадовій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1901 рік під рубрикою «Уваги на сучасні теми». «Два роки минає, – писав у цій статті Іван Франко, ­ як наш земляк, син селянина з Городка, д-р Дмитро Вергун розпочав у Відні видавати невеличкий двотижневик «Славянский век», всеславянский орган». Титул, особливо друга його часть могла би декого ввести в блуд; можна б подумати, що д-р Вергун справді захотів здвигнути в Відні орган для спокійного, речового порозуміння між поодинокими слов'янськими народами, орган вроді колишніх Йорданових «Slaviscshe Jahrbücher», або пізнішого «Slavisches Centralblatt», чи, вкінці, чеських «Slovanký Sbоrnіk» Єлінека та «Slovanský рřеhled» Черного. Хоч і як дуже підхлібляло б се нашому самолюбію – знати, що така гарна річ здвигнена заходом і працею нашого земляка, то проте, на жаль, мусимо сказати, що орган д. Вергуна настроєний зовсім на іншу нуту і змагає зовсім до іншої мети, а не до взаємного порозуміння між слов'янами, яке може основуватися тільки на докладнім розумінні історичних обставин, серед яких розвивався і жиє досі кожний поодинокий слов'янський народ, на розумінні дійсних культурних потреб і інтересів кожного з тих народів. Що те розуміння у всіх слов'ян лишає ще бажати дуже багато, се не підпадає ніякому сумнівові. Значить, кожне зусилля збільшувати суму того розуміння треба вважати ділом висококультурним і гідним усякої пошани і симпатії».

«Певна річ, – продовжував Іван Франко, –дехто з слов'ян, бачачи, що на чолі віденського «всеслов'янського» видання стоїть д-р Вергун, фаховий славіст, ученик проф. Ягича, міг мати надію, що молодий редактор виніс із школи сього славного вченого той дух високої безпристрасності, гарячого бажання правди і тверезої критики, що ціхує всі праці проф. Ягича – від строго наукових дослідів аж до публіцистичних статей. На жаль, і тут швидко прийшло розчарування. Вже сам титул нового видання – «Славянский век»[…] показував, що вчителем д. Вергуна був не Ягич, а радше Хомяков, Аксаков чи хто-будь із старих московських слов'янофілів. А перший номер видання показав надто ще, що у д. Вергуна нема навіть високого, будь-що-будь, ідеалізму старших московських слов'янофілів».

Зовсім не дивно, що журнал д. Вергуна не притягнув до себе нікого з видніших слов'янських діячів, і на думку Івана Франка, «коли друкує у себе також твори славних російських белетристів, то се тільки завдяки браку літературної конвенції між Росією й Австрією, через що російські письменники не можуть охоронитися від явної літературної крадіжки, – бо ж ми певні, що ані Горький, ані Чехов, ані Короленко не дали б дозволу передруковувати свої твори в такім журналі. Щодо інших слов'ян, то дивує нас хіба одне, що зважився тут друкувати свої праці Степан Радич, молодий хорватський письменник і талановитий публіцист, чоловік, якого погляди й симпатії дуже сильно різняться від думок д. Вергуна».

Для Дмитра Вергуна, предки якого були українцями, українського народу ніколи не існувало. Не було його культури, не було його літератури. На обкладинці свого журналу він виписав титул свого журналу всіма слов’янськими мовами за винятком української.

Таку позицію журналу різко розкритикував французький етнограф Анрі Гедоц, як представник кельтського народу, існування якого не визнавали. Виступив проти позиції Д.Вергуна й відомий польський учений Бодуен де Куртуне. Які властиво «слов’янські начала» обстоював Дмитро Вергун? «Се старі знайомі з незабутніх часів «николаевщины», і словянофілів погодінської барви: православіє, самодержавіє і «народность», себто помосковлення», – відповідав Іван Франко. Їх можна досягнути «любови силой», як написав редактор журналу у вигляді епіграфу до свого видання. Тобто досягти тих начал можна кнутом і пряником, чи як каже Іван Франко. «Хто не схоче по любові, то від чого ж сила – нагайки»? На цю статтю Дмитро Вергун не відреагував. Відреагує дещо пізніше.

1902 року Дмитро Вергун є одним з ініціаторів відзначення у Відні 50-ліття смерті Миколи Гоголя. Урочистості відбулися 7(20) лютого. На них була виконана «Кантата Гоголя» на вірші Дмитра Вергуна. Написав кантату композитор А.М.Архангельський. Миколу Гоголя Дмитро Вергун «обожалъ» за те, що він зрікся «хохлацкого наречія» та писав російською мовою і ганив Тараса Шевченка за те, що той заради власної слави та бажання бути першим в «хахлацкой» поезії, не взяв прикладу з Миколи Гоголя. Українську ідею Дмитро Вергун вважав німецькою інтригою.

На сторінках «Славянского Века» у №№ 67 та 69 Дмитро Вергун опублікував статтю «Панславизм и пангерманизм». яка викликала чергову сенсацію серед «русских». Проте справжню сенсацію викликала монографія Дмитра Вергуна «Drag nach Ősten в цифрахъ и фактахъ. Съ картою немецкихъ захватовъ на славянской земле», назва якої говорить сама за себе. Книжка вийшла у Відні на 64 сторінках і її було незабаром перекладено французькою, чеською, сербською і угорською мовами.

1905 року на 92-му номері перестав існувати «Славянский Век», в зв’язку з чим у розділі «З громадського житя» серпневої книги «Літературно-наукового вісника» за 1905 рік з’явилась невеличка замітка під назвою «Славянскій Век» упокоїв ся», яка була підписана літерою «В» ( т. XXI, стор. 202-203). Такою літерою підписував свої кореспонденції Володимир Гнатюк, який разом з Іваном Франком та Михайлом Грушевським був редактором цього журналу. «Др. Вергун, – повідомлялось у замітці, – не має щастя до своїх протекторів. Видаваний ним ніби то для зближеня Славян «Славянскій Век» був, як тепер показуєть ся, орґаном «некоего» Черепа-Спиридовича, що якийсь час грав видну ролю в росийських славянофільських кружках, поки на подобу діявола в середньовікових містеріях не «щез зі смородом». Сей Череп-Спиридович був якийсь час сербським конзулем у Москві. Вже давнійше підносили ся проти нього голоси критики, і з кінцем 1904 р. дійшло до того, що журналіст Дурново назвав його публично в часописах дурисьвітом і ошуканцем. Череп-Спиридович зник десь нараз, а рівночасно з тим перестав виходити «Слав. Век». Появили ся статі про Череп-Спиридовича – особливо в «Русском Багатстве», і сербський уряд відібрав йому конзульство, аж тут у червні б. р. зявляєть ся ще одно число «Слав. Века» за грудень 1904 р. а величезною обороною Череп-Спиридовича і з заявою, що на час мусить перестати виходити, бо росийська цензура... переслідує його, сконфіскувала в ньому портрет Фльоринського і т. д.!». Зі змісту статті Дмитра Вергуна про упадок журналу виходило, що російський уряд переслідує цей журнал, що видавалось дуже дивним, бо Тимофій Дмитрович Флоринський (1854–1919) був відомим російським вченим-славістом і, як скромно стверджує коментар до 37-го тому 50-томного видання творів Івана Франка – «реакційно громадсько-політичним діячем», а насправді затятий україножер, професор і декан історико-філософського факультету Київського університету, який всіляко підтримував галицьких москвофілів. Він був шефом Комітету у справах друку (цензури) у Києві і спричинився до ліквідації української преси. Висміював українську мову і відмовляв їй права громадянства. Ідеологічно мотивував російські права на Галичину, тобто її загарбання Росією. Саме він сприяв поїздці Дмитра Вергуна в 1901 року по Росії з лекціями про становище «русских» в Австро-Угорській імперії. «А тимчасом, - продовжував В. Гнатюк, – правда ось де лежала : Череп-Спиридович як предсідатель «Слав[янского]. Благо[творительного]. Об[щества] в Москві виплачував підмоги «Слав. Векови», який опісля розсилав ся поміж членів товариства. Се називало ся, що «Слав. Век» має передплатників у Росії. Коли ж Череп-Спиридович пропав, пропали й «передплатники», а др. Вергун не дурний ризикувати власним грошем і волів перервати видавництво». Аби показати читачам «Літературно-наукового вісника», ким насправді був покровитель Дмитра Вергуна і «Славянского Века» автор замітки навів його характеристику краківським місячником «Swiat Słowiański»: «Артур Череп-Спиридович, се просто ошуканець. Ми збирали про нього інформації з ріжних сторін. Він походить із вітебської ґубернїї, з родичів Поляків і католиків, але вже замолоду почув себе «корінним Росіянином». Помосковщенє Поляка належить до дуже рідких випадків, а що такий «Поляк» варт, знають добре і Поляки й Росияни. Спиридович був зразу моряком, потім займав ся ріжними «підприємствами» на велику скалю, обертав тисячами, хоч не мав власного майна; оженив ся з Росиянкою, але не жиє з нею. Був усе добрим пискачем, тому зроблено його (перед 2–3 роками) предсідателем «Слав[янского]. Благо[творительного]. Об[щества]». Відкомендеровано Його до полудневої Славянщини і до Парижа, аби відограв відому комедію з кельто-славянським союзом, що було потрібне для одного біржевого маневру. Виїздячи «позичив» в одної вдови-купчихи пів міліона рублів під покривкою обіцянки подружя. В Парижі пробував заложити «латинську агенцію», з якої вийшли між иньшим дві телеграми: буцім то страйки викликали … Японці, що великий князь Сергій казав розплякатувати в Москві, і що Ґапон здефравдував касу робітничого союза. Нараз Череп-Спиридович пропав із виднокруга; по смерти в. кн. Сергія він стратив плечі ! І ось триєстенська «Slavenska Міsао» надрукувала 8 марта звістку, що Спиридович утік до Америки, а «С. Пет. Ведомості» оголосили, що він спроневірив пів міліона рублів, зложених у нього на якісь інтереси богачкою Соловйовою. Отже почесний предсідатель кельто-славянського союза з 7 1/2 мі ліоновою армією і фльотою з 700 кораблів був спеціялістом від бабських гроший. У Спліті випрягано коні з його повоза, а славний хорватський поет був йому адютантом у тріумфальній подорожі по Дальмації! Справді, як би мітлу прибрати в мундур чиновника, надавано би їй почесні горожанства славянських міст». Отак виглядали, зауважує наприкінці замітки «покровителі наших «русских» та їх орґанів»!

Ця замітка край обурила Дмитра Вергуна і він з Відня приїхав до Львова , зайшов до редакції журналу і намагався спростувати її, а невдовзі на ім’я Івана Франка прийшов обурливий лист, в якому Дмитро Вергун погрожував редакції «Літературно-наукового вісника» судом і доводив, що причиною «упадку» його журналу була заборона російського уряду розповсюджувати його. Іван Франко відповів на закиди Дмитра Вергуна статтею «Свій свого не познаша», в якій і був опублікований лист Дмитра Вергуна до нього. Стаття з’явилась у «Літературно-науковому вістнику» за лютий 1906 року (т. XXXIII). «Хоча «Славянскій Век», – писав у ній Іван Франко,– який, видаючи ся ніби то для ширеня дружніх, культурних зносин між Славянами, вперто неґував істнованє одної з найбільших славянських народностий, українсько-руської, під рубрику «нашої преси» зовсім не підходить, то все таки сей – земля йому пером! – орґан особою свого редактора, Галичанина д[окто]ра Дм. Вергуна звязаний з нашим ґрунтом і з тою нечистою атмосферою, що виплоджує такі появи і на жаль доси не перестала грати видної ролі в нашім національнім житю»

Далі Іван Франко повністю навів текст, присланого Д. Вергуном листа і прокоментував його. «Дуже жаль – і дуже характерно, – писав Іван Франко, – що др. Вергун, редактор «всеславянского» органа, по його власному признаню «не состоитъ читателемъ» ЛНВ, і не потрудив ся заглянути хоч би до тої книжки, яка доторкала ся його особисто. Опираючи ся на ріжних «видержках» та «передержках» дуже легко заплутати ся в сіть непорозумінь, із яких не виведе чоловіка навіть судова розправа. Як би др. Вергун хоч на хвилю зволив був «стостоят читателем» хоч би лише серпневої книжки ЛНВ, наукової части стор. 202-203, то був би переконав ся, що впав жертвою непорозуміия і що реченя, яке він підсуває нам у своїм листі, у нас зовсім не було. Поперед усього у нас зовсім не сказано, що Слав. Век перестав виходити наслідком «пріостановленія пособій со стороны россійскаго правительства», тай узагалі в цілій тій нотатці про правительство не було ніякісенької згадки. Коли др. Вергун уважав думку, буцім то він побирав від рос. правительства якісь субвенції, клеветою, і розвиває перед нами перспективу судового процесу за ту клевету, то міг ощадити собі труду, бо ся клевета вповні лишаєть ся при ній і ми в ній непричасні. Др. Вергун справді показував нам н-ри Слав. Века почорнені цензурою, показував бандеролі з заборонами і т. д. Але се для нас не була новість, бож у згаданій нашій нотатці в серпневій книжці ЛНВ була вже згадка, що др. Вергун власне тими заборонами мотивує упадок свого органа. Др. Вергун дуже делікатно обходить головний сук, що міг завадити йому в нашій нотатці. Там було сказано: Череп Спиридович як предсідатель «Слав[янского]. Благо[творительного]. Об[щества]» в Москві виплачував підмоги «Слав. Векови», який опісля розсилав ся поміж членів товариства. Се називало ся, що «Слав. Век» має передплатників у Росії. Коли ж Череп- Спиридович пропав, пропали й передплатники» (стор. 203). Як бачите, тут зовсім не сказано ані що др. Вергун брав гроші приватно від Череп- Спиридовича, ані навіть не сказано, що брав субвенцію з каси «Слав[янского]. Благо[творительного]. Об[щества]» На зверх виходило все шито-крито: Др. Вергун брав гроші як передплату і висилав за се нумери «Слав. Века». Так ішло пару літ, поки щось там не попсувало ся – не з боку дра Вергуна, але з боку «Слав[янского]. Благо[творительного]. Об[щества]». Др. В-н не пробує навіть пояснити нам, за що властиво росийська цензура видирала йому з нумерів портрети Флоринського, за що замазувала уступи в статях, які преспокійно моглиб бути друковані в «Московских Ведомостях», за що обкладала нумери цлом і т. д. Тут певно було якесь дивоглядне qui рrо quo, своя своихъ не познаша, – але чи се хоч крихітку зміняє відносини дра Вергуна до Череп- Спиридовича і його московських протекторів? Др. Вергун розмовляв з нами про свої досьвіди з росийською цензурою дуже розжалобленим тоном, з нами, що мали з тою цензурою далеко тяжші перепалки. Розуміємо його жаль : за моє жито ще мене бито. Але може др. Вергун хоч тепер догадаєть ся, що його спекуляція – виїхати на обскурних елементах російської суспільности, підлещуючи ся її найобскурнїйшим інстинктам, була невірна і що на тій дорозі крім принагідних «подаяній» здобуваєть ся напевно гіркі розчарованя, униженя та людську погорду». Немає в тих словахІвана Франка ні злості, ані образ. З кожного рядка відчувається біль за змарнований талант, який став на службу ворогам свого народу і ревно доказує свою правоту.

Після закриття журналу Дмитро Вергун не розгублюється і 1907 року переїжджає в Петербург, де стає завідувачем слов’янського відділу газети «Новое время». В ній він регулярно висвітлює становище «руських» за кордоном Росії, особливо звертаючи на політику Австро-Угорщини супроти них. Він не пропускає жодного моменту, аби показати, чим насправді є польський шовінізм була значно сміливішою у висвітленні польської політики в Галичині, ніж усі галицькі газети різних орієнтацій.

Про цей період Дмитро Вергун у згаданій автобіографії напише: «Переехав в 1907 г. из Вены в Петроград, заведовал с 1907 по 1917 г. славянским отделом газеты «Новое время», следя за выдающимися событиями, не только политической , но и научной и культурной жизни. В то же время принимал живое участие в подготовке славянских Съездовъ в Петрограде «Славянская неделя 1908 г.», затем съезда «неославистов» въ Праге 1908 г.,. съезда Славянских Обществ из Россіи в Петрограде в 1909 г. , и второго съезда в Софіи въ 1910 г., на котором был избран генеральным секретарем Всеславянскаго Исполнительнаго Комитета».

Перед виїздом у Петроград Дмитро Вергун видає повторно свої «Червонорусские отзвуки» «с портретом» на 176 сторінках, тобто на 30 сторінок більше, ніж було в першому виданні». Вже в Петрограді у 1908 році він видає книжку «Что нужно знать о Славянах ?» і в 1910 році – книжку «Россія и Турція» ( Видавництво «Національного клубу».

Від 1910 року був редактором «Крестьянских Писем», які видавало товариство «Русское Зерно».У 1911 році Дмитро Вергун видавав літературно-громадський збірник «Ладо», який був присвячений розробці неословянської ідеології. В ньому була опублікована його робота про австрославізм і російський неославізм». Перед війною в 1913 році він видав в Петрограді книжку « Религіозныя преследованія Карпаторуссов» і вже перед самим початком Першої світової війни вийшла його книжка «Что такое Галиция?», видана у видавництві «Лукоморье». У 1915 році було друге її видання.

Від 1909 року до Жовтневого перевороту року Дмитро Вергун був заступником «Галичско-русскаго Благотворительного общества в Петрограде», а також засновником «Общества славянской взаимности».

1914 року був на фронтах в Карпатах і в 1916 році на Дунаї воєнним кореспондентом, за що був нагороджений Георгієвською медаллю та орденом святого Сави другого ступеню.

В 1915 році він взяв активну участь у виданні біографій «карпаторусскихъ писателей» для книжки Ф.Ф.Аристова «Карпаторусские писатели», що вийцшла в Москві і надрукував цілу низку статей в «Историческом Веснике».

У 1917 році Дмитро Вергун викладав російську мову в Комерційній Академії в Петрограді і на початку цього ж року, як напише в автобіографії, «начал держать магистерскiя испытанія по славянской филологiи при Историко-филологическом факультете Петроградскаго Университета, но по военным обстоятельствам в начале 1918 г.переехал в Москву, где выдержал перед комиссiей, образованной из профессоров Р.Ф.Брандта, В.Н.Щепкина,, М.Н.Сперанскаго, Н.М.Розанова и П.Н.Сакулина испытанiя на степень магистра славяноведенiя». Після «испытанія»Дмитро Вергун читав пробну лекцію, задану історико-філософським факультетом Московського університету на тему: «О судьбе ирраціональных гласных в славянских языках», а вже після неї читав вступну лекцію на тему «Значенiе Яна Коллара в исторiи славянскаго возрожденiя» і був зарахований в штат університету приват-доцентом Московського университету, де й пропрацював протягом 1918 року, викладаючи слов’янську філологію. У червні 1918 року колегія Московського відділу Іркутського університету під головуванням професора М.М,Рубінштейна вибрала Дмитра Ввергуна екстраординарним професором Іркутського університету кафедри слов’янської філології. Військові події, які розгорнулись після Жовтневого перевороту перешкодили професора Дмитру Вергуну виїхати в Іркутськ та зайняти там кафедру. Восени 1918 року він від Російської Академії наук дістав наукове відрядження на південь Росії для «проложенія научныхъ занятiй по западно-русской, спецiально карпаторусской літературе».

На початку 1919 року Дмитро Вергун з Одеси кораблем виїхав на Паризьку мирну конференцію для участі в роботі делегації «Карпаторусскаго конгресса» як заступник голови цієї делегації Петра Гаталака. Делегація добивалась створення автономної Карпатської Русі із східнослов’янських земель Австро-Угорщини, яка перестала існувати. Ратувала делегація за те, щоб новостворена автономна Карпатська Русь була приєднана до Росії. Для пропаганди цих ідей Дмитро Вергун разом з іншим «Галицко-русскимъ общественнымъ дѣятелемъ» Дмитром Марковим видавали у Парижі французькою мовою «Бюлетень Карпаторусского комитета». Старання комітету були даремні. Пропоновані ідеї конгресу Дмитро Вергун викладає в статті «Карпатская Русь», яку опублікував 1919 року в «Малорусском Сборник» , який видавала так звана Національна комісія Південно-Російського уряду. Ця ж стаття 1919 року вийшла французькою мовою і в Парижі.

Владу більшовиків у Росії Дмитро Вергун не сприйняв і не мав наміру повертатись додому. При кінці 1919 року він був запрошений на «Всеобщій Карпаторусскій Конгрессъ» Америку, де почав вивчати життя і літературну діяльність «карпаторусской и других славянских эмиграцій» в Америці. З читанням лекцій про страждання страждання «карпаторуссовъ» він об’їздив чимало міст Америки.

1920 року Дмитро Вергун видав у Нью-Йорку брошуру «Карпаторусская библіографія», в якій охопив всі видання воєнного часу. В цьому ж році у «Карпаторусском альманах» «Правда» з’являється дослідження Дмитра Вергуна дослідження «Участіе карпатороссов в обще-русской культуре».

1920 рік був плідним у житті та творчості Дмитра Вергуна. Цього року видав популярну брошуру під назвою « Вудровъ Вильсонъ – «Новозаветный Моисей». Не покидала його і поетична муза, в результате чого в Нью-Йорку з’явились «Карпатские отзвуки. Сборник стихотвореній». Це було третє видання його віршів. Попередні були у 1901 та 1907 роках.Дане видання мало вже 160 сторінок.

За свою патріотичну та наукову діяльність 1920 року Ддмитро Вергун став членом «National Geographic Society» у Вашингтоні, але при кінці року покинув Америку і виїхав у Ригу, де колегією професорів Російського народного університету був вибраний головою Вченої Ради цього учбового закладу. Там він читав лекції про боротьбу слов’ян з німецьким феодалізмом, а восени цього ж року був посланий делегатом Латвійської російської академічної групи на перший з’їзд російських закордонних вчених у Прагу. В Ригу він вже не повернувся. При кінці цього року його запросила на роботу Вища Торгова школа в Празі на кафедру культури. В цій школі аж до 1928 року він читає лекції про культурні та торгові взаємозв’язки слов’ян, а також лекції з історії російської культури та виникнення і розвитку слов’янської торгової термінології.

На початку 1922 року помістив у празькому збірнику «Младорус» статтю про сучасних карпаторуських письменників, а також переклади на російську мову поезій Я. Коллара зі збірки «Дочка Слави». В цьому ж році Дмитро Вергун був вибраний членом історико-філософського факультету відділу учбової колегії при Комітеті по забезпеченню освіти російським студентам в Чехословацькій республіці і за дорученням цього комітету читав лекції про історію карпаторуської літератури (1923-1927). В 1922 році був вибраний членом «Міжнародного антропологічного інституту» в Парижі і став одним з найбільш активних діячів російської еміграції в Празі. Популярність його така велика, що в 1923 році його запрошує на роботу філологічний факультет Карлового університету на кафедру карпаторуської літератури, але він на це не дістав дозволу міністерства.

У 1924-1925 роках Дмитро Вергун читав лекції зі слов’янознавства в Російському педагогічному інституті ім. Амоса Коменського. В 1925 році у Празі видав «Восемь лекцій о Подкарпатской Руси», а також «Обзор Карпаторусской литературы». В 1926 році в Ужгороді заходом «Общества имени А.И.Духновича» вийшла його брошура «Е.Ф.Фенцик и его место в русской литературе».

З 1923 до 1930 рык був головою закордонного «русского сокольства» і для нього він написав гімн, який на музику поклав А.Главач. Належить Дмитру Вергуну ще один гімн – «Вперед, народ Руси Червононой», яку на музику поклав Шоллар.

В 1932 році Дмитро Вергун читав лекції про слов’янську культуру у Вільній школі політични[ наук в Празі. В наступному році він був вибраний повноправним представником Російського Червоного Хреста.

Захоплення Чехословаччини німцями та події , які тут розгортаються тут напередодні Другої світової війни примушують Дмитра Вергуна в 1940 році емігрувати в Чорногорію, де надіється знайти колишню підтримку, але невдовзі, не знайшовши її, виїжджає в США, поселяється в штаті Техас і в 1945 році стає професором Х’юстонського університету.

Помер у Хюстоні 3 вересня 1951 року, будучи твердо переконаним, що він «настоящій русскій». Жалів, що не зможе бути похованим у Львові на Личаківському цвинтарі в гробниці «Русских журналистов», де спочивають його вчителі, які переконали його, що ніякої української мови нема і не було і не буде....

Роман Горак,

м. Львів

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Шевченко - музикант

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!


Т. Шевченко, «До Основ’яненка»

Тарас Шевченко – пророк, мислитель, поет, художник, музикант, фольклорист-етнограф, археолог, історик. Мистецька постать Кобзаря у всій своїй багатогранності є монолітна, цільна, з нерозривною єдністю творчого мислення. Різні види художньої діяльності нашого митця становлять органічне ціле, взаємно розвиваючи, доповнюючи і пояснюючи один одного.

Казка про лісовика

ГАЛИНА
СМЕРЕЧИНСЬКА

КАЗКА ПРО ЛІСОВИКА

У зеленій шапці лісу,
Там, де сон гамак свій звісив,
У хатинці біля броду
Жив дідусь білобородий.
То маленький лісовик,

Дармувати він не звик.

Василь Стефаник і розвиток новелістики на покутських теренах

Коли відзначалося сторіччя від народження русівського генія, видатний український літературознавець, професор Чернівецького університету Василь Максимович Лесин (1914-1991) обнародував у малотиражному відомчому збірнику „Українське літературознавство” простору добірку „Вінок шани Стефаникові”, складену з відповідей 25-ти тогочасних українських прозаїків на запропоновані ним запитання про час та обставини першого їхнього знайомства з новелами великого майстра та про вплив на їхню подальшу письменницьку долю. 
Будучи яскравим взірцем господарського дбання про джерельну базу філологічної науки, аналогів якому не так уже й багато спостерігалося тоді, а в наші дні ще менше, „Вінок...”роботи буковинського вченого і нині слугує та й буде слугувати осягненню незвичайного резонансу творчості новеліста з Покуття в українській і світовій літературі. „Нехай ціпеніє з подиву світ – кожна маленька новела варта драми Шекспіра.