3/22/2012

Сторожня

Володимир Пішко

Балада про дзвін

Чи це було, чи не було –
Сказати з певністю не можна.
Стоїть-мовчить гора Сторожня
При в’їзді у моє село.

Та кажуть люди, що на ній
Колись була вежа висока,
А з неї змінний вартовий
Округу міряв гострим оком.


І дзвін висів на цій вежі.
Його громадою кували,
Його у зіллі гартували
Під замовляння ворожіль.

…У глупу, у непевну ніч,
В годину люту і нещасну
Підкрався до села напасник,
Підступно, а не віч-на-віч.

Та вартовий був хлопець чуйний,
До дзвону кинувся скоріш,
І тут стріла чорноотруйна
Під груди вдарила, як ніж.

Усе! Спокійно яничари
Шикують під селом загін,
І раптом… раптом дзвін ударив!
Сам по собі ударив дзвін.

Чи помогло пахуче зілля,
Чи замовляння ворожіль –
Супроти вражого свавілля
Набат на бій скликав мужів.

…О, вірше срібночолий мій,
Якщо загину в дні тривожні,
Стань дзвоном на горі Сторожні
І замовчати не посмій.
1985 р.



Балада про вибір

Мій батько завжди сучасним,
Казав мені: Хоч і горить посів,
Та вже, як сьогодні за книжку сів,
То вчися, бо, може, і в тому щастя.

І мати збоку: Та вже ж, та вже ж,
Що взяв на плечі, то й понесеш.

Мій батько ніколи не був консерватором,
Казав мені: Сину, дивися сам,
Бо з нею жити тобі, а не нам,
Пильнуй, щоб горіла сімейна ватра.

І мати сумно: Та вже ж, та вже ж,
Що взяв на плечі, то й понесеш.

Мій батько був прогресивним, нівроку,
Казав мені: Сину, ти зрозумій,
Якщо вже вирішив йти у бій,
То знай, що назад ні одного кроку.

І мати тихо: Та вже ж, та вже ж,
Що взяв на плечі, то й понесеш.

Коли ж хоронили мене у полі,
Коли вже мене не боліли болі,
Кричала мати: Не дам, не дам!
І батько тихо: Він вирішив сам.

І згодилися: Та вже ж, та вже ж,
Що взяв на плечі, то й понесеш.

1984 рік



Балада про курінного

Бій одлунав! Жовто-сині знамена
Затріпотіли на станції знов,
І до юрби полонених
Сам курінний підійшов.


Володимир Сосюра,
«Балада про комсомольця»


А бій не одлунав! Спокійно й тихо
Відзначили при келиху вина,
Що вже позаду більшовицьке лихо,
І стихло все, і бій не одлунав.

І не було страшного курінного,
І комсомольсько-юдаве лайно
Пішло на другий день молитись Богу,
Нове поцілувавши знамено.

І люд чомусь не дуже здивувався,
Коли з трибуни перший комуніст
У синьо-жовто вишитій краватці
Прогнозував народу благовіст.

Аплодувало юрмище шалено,
А в натовпі старезний курінний,
На синьо-жовті дивлячись знамена,
Не міг позбутись почуття вини.

Дивився неуважно на промовця,
Життя своє по пам’яті мостив,
Згадавши, що отого комсомольця
Не розстріляв тоді, а відпустив.

Бо думалось тоді про мир і спокій,
Нехай живе – поправиться в житті.
А потім двадцять п’ять бездомних років
Жалів про це в мордовській мерзлоті.

Вірніше, не жалів, а сумнівався,
Чи правильно усе в житті зробив,
Бо з того комсомольця вийшла «цяця»,
Велика «цяця» чорної доби.

Чи то не він тепер з трибуни піниться,
Що Україна для усіх одна?
А курінному все таки не віриться,
Не віриться, бо бій не одлунав.
1992 р.

Більше читайте у "Дзвоні", число 1 за 2012 рік


EmoticonEmoticon