Advertisement

Правда верховинця

У Рунгурах по-доліський
Чути співаночки,
В жінки видно з-під
Спідниців білої сорочки.
З гуцульських коломийок.

У передмові до книги новел Василя Стефака «Примови проти Темряви» Ольга Слоньовська, знана в Україні як відомий критик-літературознавець, почала з такої імперативної антитези: «Початок третього тисячоліття у світовій літературі проявив далеко не оптимістичну ситуацію: титанів пера з якоїсь причини раптом не тільки поменшало – вони майже взагалі зникли». І тут же з абзацу: «…мені до рук потрапили новели з пречудової книги Василя Стефака…» Отже, якщо «титани»в світі зникли, то в Україні ось є, -- з огляду на те, що українську літературу за окупаційних режимів мали за маргінальну, до «світової» – не причетну.

Сьогодні Україна є рівноправною в світі державою, отже, і й література її входить у світовий контекст…хоч і поступово. Тоді ж, як насправді розглядати творчу постать з іменем – Василь Стефак – в іпостасі «титана» чи відмовити йому взагалі в існуванні, -- зник – разом зі всіма – і все тут?
Але ж свіжі, щойно з друкарської машини, новели – «пречудові»!
Одначе, відповідь, очевидно, прийде сама, якщо розглянути творчість письменника в обсязі, – адже творче обличчя майстра слова виступає перед читачем як образ мозаїчний, сотворений з більших чи менших окремих камінчиків, того чи іншого кольору, тої чи іншої тональності; та якщо той образ із часом не тьмяніє, а навпаки – все яскравіше проявляється… наче відновлена ікона Пресвятої…тоді легко перейти від «антитези» до синтезу…тим паче, що в цьому році минає сорок років творчої діяльності прозаїка.
У літературу Василь Стефак увійшов повносило першою ж книгою – так само новелістичною! – «Далекий птах» в 1973 році, в Києві. Ця книга привернула увагу критики з прогресивного крила, – започаткованого «шістдесятництвом», – своїм «протестним» характером, -- автор у новелах не використовував своїх попередніх напрацювань як журналіст-нарисовець, що, як правило, в нарисах у центрі сюжету був хтось із «передовиків», тому твір запрограмовано дихав «духом соціалістичного реалізму», тобто ставав «помічником партії в боротьбі комуністичної ідеології…» – а йшов слідами видатних українських новелістів початку ХХ-го століття, що з граничною правдивістю вимальовували образи упосліджених русинів, які вражали читача кров'ю і потом від утисків окупаційних поневолювачів. Мовний апарат у свою чергу наближався до класичного , – пробиваючись крізь цензурні заслони завдяки доброзичливим (і теж «прогресивним») редакторам, – а цензори – ой як ненависно виполювали кожне свіже слово, тим паче – галицизми! Як автор, що брався за перо з повною відповідальністю перед вимогливим читачем, Василь Стефак і не міг не почати саме з таких творів, які ностальгійно продовжували традицію славетних новелістів – Василя Стефаника, Марка Черемшини… Водночас – це не було повторенням, автор дотримував цілком власної тональності, використовував сюжетні колізії з власних спостережень над життям своїх земляків; колорит лише засвідчував, що автор якнайменше вигадує, а дотримується суворої правди життєвої так само, як його патрони в літературі.
Повістю «День» Василь Стефак і підтвердив, що в українську літературу прийшов самобутній письменник, який не замикається в межах свого краю, а, збагачений інтелектуально набутками української й світової літератури, сучасного йому літературного процесу, вступає в ряди авторів, що запановують у загальнолітературному просторі.
Василь Стефак народився й провів шкільні роки в с.Рунгури на Івано-Франківщині, що на пограниччі між Гуцульщиною і Покуттям, в мальовничій місцевості, яка зачаровує і дивовижними природними ландшафтами й гуцульським народно-побутовим колоритом, проте письменник, закінчивши Львівський державний університет ім. Івана Франка та здобуваючи «хліб» на журналістській роботі у Львові, подався творчою уявою в світи, де рідна сторона знаходила своє місце, але не домінувала. Автор свідомо чи несвідомо пішов за покликом серця (тим покликом, який не втрачає актуальності й тепер, а навіть навпаки – набуває все більшої разючої актуальності!), що український літератор має найголовнішим своїм завданням перед Україною всією творчою працею, творчими набутками максимально сприяти українізації міста, денаціоналізованого окупантами, – і саме в повносилого села.
На широкий обрій і вийшов письменник у романі «Хочу журавля», довівши щасливо-подивованій критиці, що він, хоч і не вельми ще досвідчений і плідний, зумів оволодіти найбільшим секретом прозаїка – вмінням знаходити й вибудовувати сюжет романного характеру, який максимально довершено організовує матеріал в природньо пов'язану цілість.
А, що ця удача була не випадковою, прозаїк невдовзі публікує новий роман «Що нового під сонцем», яким підтверджує свій вродженний талант романіста. Величезні життєві поклади з проблемним, психологічним наповненням, з якими без життєво виправданого, обгрунтованого сюжету не вправитися, він віртуозно формує у найпростіший, а тим і вдалий, задум – експлуатує часовий простір, у якому опиняється людина, обтяжена проблемами, настільки тривалий, що його вистачає на розв'язання всіх творчих романних завдань романіста, ̶ скажімо, тих кілька годин, поки головний герой долає в авті відстань з Києва до Львова... Цим романом письменник і «вдирається» в таку недоступну для уродженців села урбаністику й доводить, що в ній чується цілком господарно й може привабити до читання української прози чимало й міських читачів; доводить, що українська мова настільки багата, що не поступається красою і комунікативною виразністю перед мовами «міськими», колоніальними. Це було одним із основних позитивів роману, який відразу зайняв у літературному процесі поважне місце, критика взяла його до уваги, хто з захопленням, хто дискусійно...
Під час творчого інтермеццо, поки виношувався кардинальний задум... Василь Стефакине дармував у перекладацькій праці; віддав належне як син свого краю двом потужним краєзнавчим виданням художньо-документального характеру – «Рунгури» та «Барви високої долі», де зрілим письменницьким оком дослідив з позицій документаліста, історика, психолога, соціолога й зрештою і філософа долю рідних Рунгур, тих дивовижних людей-гуцулів – української гілки, які в найтрагічніших умовинах залишаються вільними, сповненими дотепу й гумору, сміху – як над собою, так і над ворогами, не минаючи й самого Василя...
Я мусіла собі губи
Лоєм намастити,
Аби Василь не цілював,
Перестав любити!
Але «Василь Стефак», попри всі застереження, і «цілюватиме» і «любитиме»... бо не любити свого народу не може; і скільки б в місті не жив, то помислами вертається до найріднішого... про що свідчить той «кардинальний» задум, що втілився у знаковий роман сучасного літературного процесу «По той бік ночі». Як написано в рецензії «Тисячолітній диспут» на роман (ж. Дзвін, 5-6, 2009р.): «...роман цей насамперед не виплід лише фантазії чи майстерного симбіозу її з багатим інтелектуальним набутком автора; образно кажучи, цей словесний Черемош живиться потоками й потічками зі зворів та звориків того гірського краю, де авторові явився «світ – чарівний світ Черемоша й Прута», й дотепер, через десятки літ, у Львові, присутній у душі й у помислах. Власне, дух прози, метафорика, інструментарій образів і деталей випливає з достовірної органіки пережитого, душевного, відсіяного з ціло- і довгожиттєвих вражень».
Цей твір – повномаштабне, в класичному розумінні художнє полотно, яке охоплює сорок років життя людини, головного героя, історії України, ̶ історії боротьби українців, у тому числі гуцульської гілки, за дуржаву; історія боротьби українця-гуцула за своє утвердження в найстрашніших, трагічних обставинах як людини вільної, ̶ навіть тоді коли руки й ноги сковані кайданами окупанта. Письменник залучив до праці величезний історичний, фактологічний, побутовий, психологічний, краєзнавчий матеріал – і дав собі з ним раду завдяки вродженному романному мисленню вибудовувати виграшний сюжет, до того ж – без карколомних пошукувань. Знову ж таки – з використанням часового чинника, ̶ який має природні характеристики, тому сюжет і дихає натуральністю, без будь-яких насильницьких зловживань над ним... Головного героя катують більшовицькі сатрапи в тюрмах, концентраках сорок років, ̶ у автора таким чином розв'язані руки й він має повні можливості маневру з матеріалом так, як це випливає з природи подій. У рецензії зазначено: « У романі «сюжетна формула» якнайпростіша: «слідчий-в'язень»! Слідчий – не просто собі службовець- правник, що повинен розслідувати якусь конкретну кримінальну справу; в'язень – не просто собі злочинець, що свідомо чи несвідомо переступив закон – і мусить через те відповідати перед «законом». Насправді романний Слідчий – це велетенська радянська знищувальна-знущально-репресивна машина колоніально-імперського характеру, яка діє не за римським правом, а з самоволі Кремля, за бандитським правом окупанта, яка планомєрно «викривала» мільйони «врагов народа» й акуратно сортувала їх своїми псевдо-квазіслідчими діями на тих, кого «к стенке», а кого в ГУАГ, на «превращение в лагерную пиль»; В'язень же – величний-величавий світ, який уособлює в собі все розмаїття опору окупаційним режимам, диктаторській системі з її каральними-репресивними органами. «Слідчого в романі представляє генерал Клейменов зі своїм племінником полковником Зелєнцовим, ̶ як символи гебістської «інстанції» чи то «Контори»; «В'язня – Василь Небесійчук, колишній соратник УПА, ̶ як символ «бандерівця», що уособлює героїзм за силою духу й витривалістю. Слідство триває звиш сорок років, ̶ з часів найбільшого розквіту диктаторської системи да розвалу «імперії зла» і розслідуваної справи». Таким чином слідство набуває характеру своєрідного історичного диспуту двох правд – «правди» агресора, і правди того, на кого агресор напав. Внаслідок чого відбувається романна художня метаморфоза цінностей. У кінцевому рахунку «Слідчий», що ніби-то чинить правосуддя, опиняється психологічно на лаві підсудних як бандит, насильник, окупант, а «В'язень, що ніби-то злочинець-підсудний, у кінцевому рахунку психологічно, логічно опиняється на місці судді й засуджує імперію, систему на покарання – і ліквідацію! Таким чином завдяки сюжетній знахідці матеріал, організований у струнку романну систему, яка відзначається художньою багатошаровістю; кожен шар несе своє відповідне смислове, логічне, філософське навантаження. Роман, отже, треба,виходячи з його оригінальної складності, розглядати як своєрідне явище сучасної літератури теми боротьби за державу й становлення України як держави. Роман несе в собі потужний пізнавальний заряд, виховний, історико-психологічний та емоційний. Як писав у своїй рецензії на роман відомий критик Євген Баран: «Поряд з романом Василя Стефака «По той бік ночі»... роман Василя Шкляра («Залишинець») витворює цілісну панораму героїчного трагізму українства». Проте на основі Стефакового роману можна додати, що «українства» не тільки «трагічного», але й переможного, ̶ з огляду на те, що Небесійчук таки дожив до розвалу імперії. «Українство» ̶ ̶ перемогло!
Диспут, отже, між світом сваволі і світом свободи – на користь добра. Принцип цього «диспуту» й дав можливість розгортати письменникові на величезних романних обшарах картини обох світів у віртуозній динаміці. Образ Небесійчука при тім переростає в романі в символ тисячолітньої незламності української нації.
Варто підкреслити й ще такі важливі прикмети твору, ̶ як це зазначено в рецензії: «Символічний зріз у структурі твору доволі потужний, але не позначений модерним штукарством, він натурально виростає з образної конкретики живих малюнків». «Політичний і соціальний зріз, може, займає і найбільше місця, але він не «захаращує» тексту політичною риторикою чи публіцистикою». «Роман чисто реалістичний, але завдяки авторській своєрідній «стефаківській» інтерпретації дихає і заманливою ірреальністю. Читач вільно блукає часовими просторами й сприймає картини, що перед ним зринають з дивовижною свіжістю, як потойбічні, але раптом воскреслі, ̶ що вражає якоюсь оновленою естетикою».
Що ж, безсумнівно, що роман «По той бік ночі» завдяки своїй насиченості романними, творчими, художніми позитивами не загубиться в плині часу,в бурхливих потоках літературних процесів, а з плином часу викликатиме щораз більший читацький літературознавчий інтерес як явище унікальне й неповторне. Такі романи не випікають як буханці; такий роман виростає сам – енергією духа, з грунту, що його удобрюють покоління кров'ю і потом.
Після написання подібної потуги письменникові необхідне інтермеццо. Ось у таку хвилю Василь Стефак і написав низку новел, що вийшли у світ під назвою «Примови проти темряви». Про неї і пише в передмові Ольга Слоньовська, розглядаючи її захоплено як дзеркало... «З книги-дзеркала Василя Стефака дивиться мудрий народний філософ, рівня Василю Стефанику чи Валерію Шевчуку». В новелах переважає тонкий ліризм, сучасна моральна проблематика. «Деякі... на повну потужність розкривають проблему гріха і кари, відповідальності перед Богом за переступ, за зраду, за гординю». А у висновку авторка пише: «Книга «Примови проти темряви» -- не відпочинкове чтиво, а непересічне мистецьке явище...» А хіба хтось колись очікував од Василя Стефака чогось «пересічного», ̶ Василь краще помовчить рік-другий, ніж осмішиться «пересічним».
Він ось навіть книгу поезій видав нещодавно... несподівано, ̶ як правило з поезій починають, а відтак «помудрівши» беруться за прозу... і теж «непересічну»!
А може він «бавиться» віршами весь час, та аж тепер – «прорвало», вийшов на люди й з «верлібрами»!
Збірка називається «Примха посеред літа», ̶ тож треба гадати, що ця «примха» поезійна озвалася в ньому не так давно... коли:
Опадає листя ламке і сиве,
І не болить минуле,
І не пече прийдешнє.
Що ж, єсли:
Мрія схопила за чуба,
У занебесся підняла:
«Поглянь лиш, яка я!» ̶
то вольному – воля, ̶ а тим паче письменникові, який вже володіє всілякими формами самовиразу. Трапляються ж миттєвості, що їх не варто розгортати в новели чи повісті, а лиш лаконічно виспівати:
і справді не жаль
я випив свій келих
не нарікаю
було налито по вінця
тільки біль не віддерти
від пам'яті
схопив її у лещата
і вже вона кевкає
мов запалений бігом
старий сивий кінь.
Бо для сповідальності така форма якраз і доречна.
Замість заповнювати безкінечні сторінки спогадами про пережите які не в кожного викличуть сльози замилування... чи не краще коротко признатися:
Я недаремно жив –
Не лиш смітив:
Росте мій сад.
Одного разу тут її зустріну –
Прийде
І добрими дніпровими очима
Шукатиме за ябком золотим.
Та не варто ще поринати в мінор, ще є порох у порохівниці, голова світла, звивини гнучкі, еластичні, ̶ тож – до праці, друже!

У висновку: отже, чи є Василь Стефак «титаном» чи ні? – питання риторичне, важливо, що такої потуги творча особистість входить до ядра будь-якої славної літератури, а української – безперечно!

Левко Різник

Немає коментарів