Advertisement

Коли Бог “поза зоною досяжності”

[Юрій Щербак. Час смертохристів: Міражі 2077 року: роман. /
– К., Ярославів Вал. – 480 с.]
--------------------------------------

Жанровий сплеск фантастичних романів не оминув і покоління “шістдесятників”. Фантастичні обриси життя зі своїми безкраїми можливостями мімезису (художнє наслідування світу), з відсутністю диктату реальності уможливлюють інсталяцію в художній світ твору безмежний набір тем. 

З цього боку згаданий жанр вигідний найбільше. Вочевидь тому колишній (якщо бувають колишні) “шістдесятник” вдався до своєрідної “езопової мови”, долаючи тим самим нав’язливий сучасний часопростір, виходячи на позірно нові горизонти художньої реальності. Таким чином автор забезпечив собі територію свободи, в якій намагався представити читачеві майбутній, 2077 рік Божий, в якому процеси, що тривають тепер (глобалізація, анексія прилеглих територій російським світом, розвиток Китаю) досягають крайніх форм розвитку. 


На рівні деталі це зафіксовано згадкою про “Ukrainian salo”, що зроблено в Китаї. Ну як тут не згадати “бородатого” анекдоту про те, що “Бог створив світ, а все інше – китайці”. Така іронічна теза у майбутньому, як бачимо, стає нормою. 

Автор, забігаючи в історії наперед, стрибнувши через кількадесят років, зміг створити доволі відразливу “картину життя”, яку ми, можливо, бачитимемо, якщо не опануємо наш сучасний крах етики, не назвемо явища своїми іменами. Це роман-пересторога, який візіями прийдешнього колись світу мав би структурувати духовні дисципліни сучасника, інакше наше майбутнє – УРОД – Українсько-Російська Об’єднана Держава, або ж життя у державній формі іншого гібриду, яких тут зображено “без числа”. 

Центральним смислом роману є дистанційованість людини від Бога, вакуум віри, який формується через нові погляди на хрестоматійні постулати “Нового Завіту”, в яких спростовано одну з фундаментальних його підвалин – Воскресіння Христове. Секта “Смертохристів” намагається поширити віру у те, що Христос помер, але, всупереч Писанню, не воскрес, натомість тіло Його перетворилось у мощі, які начебто зберігав цей закритий орден “Смертохристів”. З подібного сюжету про історію тіла Христового напрошується висновок, на якому сумлінно акцентує автор – зник посередник між Богом і людьми, Бог-отець поринув у сфери небесної енергії, подалі від людей, одним словом – замкнувся. Через це формується суспільство “без Бога”, актуалізується “розбожнення” людини, з’являється побутова синонімія між сакральним і буденним. Ці явища превалюють у світі “сутінків Бога”. Приблизно такі напрошуються оцінки щодо суспільства майбутнього у романі Юрія Щербака. Концепція вочевидь заряджена бацилою цікавості, моментами провокуюча, але далеко не нова. Виразна криза божественного – це початок-середина ХІХ ст. в Європі, якщо не згадувати ще скоріший у часі антропоцентризм доби Ренесансу, коли Бога свідомо спроваджували з центру всесвіту, віддаючи це місце Людині, що розбухала пихатістю від власних псевдоможливостей. Інша річ, що проблема ця у романі завантажена у контекст майбутнього, причому не аж такого надто далекого. Погодьмось: шістдесят років – не питання, коли йдеться про Бога. Тим паче, що часова дистанція у романі руйнується ще завдяки персонажеві Гайдуку, що наділений цілком зрозумілими, людськими, а не фантастичними почуттями. Це образ людини, яка, пройшовши вислугу у жорнах спецслужб, не втратила людської іпостасі. Але заразом не все добре у художньому плані з цим Гайдуком. Відчувається занадто схематичний підхід до цього образу. Надто він правильний, і цим дещо поверховий, нагадує трафаретні персонажі з доби соцреалізму, де бінарні опозиції “добро – зло”, “хороший – поганий”, “біле – чорне” набували чітких, взаємонеперехідних форм. Персонажі виключно “хороші” і виключно “погані” розташовані у такий спосіб і у романі “Час смертохристів”. Причому це розташування не змінюється до кінця роману, який є виразно “доцентровим” (сюжетні лінії сходяться на фініші), тому, вочевидь, герої, потрапляючи під дію “молота випробувань”, а іншими словами під тиск зовнішніх обставин, мали би у якийсь спосіб змінюватись, проходити певний еволюційний шлях, який тут, на жаль, не представлений. Це один з найбільших прогріхів книжки – статичність як центрального, так і героїв другого плану. Тут можна згадати наївну розмову Гайдука з професором Альфредом Ісааковичем, у якій автор намагається закроїти фундаментальні теми, але все ж говорить на рівні цікавого першокурсника філософського факультету. Наприклад: “Наука вбила Бога. Це її найбільший злочин перед людством. Технологія дала людині відчуття вседозволеності…” і тому подібні тривіальні висловлювання, які просто втомлюють читача. Відштовхують від твору також доволі штучні “ліжкові” сцени, вони насамперед виразно позбавлені тілесної чуттєвості.

У романі часто можна зустріти доповідні тих чи тих героїв до гетьмана України. Виконані вони у канонах стандарту доповідної: йдеться про сухий, об’єктивно поданий текст. Такий прийом роману втомлює читача, найприкріше – викликає позіхання, сюди ж можна віднести і численні “звертання” до народу. Подібні інтертекстуальні вставки оштучнюють і без того не вельми виразний сюжет, хоча і пришвидшений стрімким розгортанням подій.
Натомість роман Юрія Щербака має і позитивні риси, які промовляють про певну базову підготовку письменника перед написанням твору. Це насамперед дипломатичний антураж, використання мовних переходів (російська, польська, англійська), які, у випадку, наприклад, з використанням російської, відіграють оціночну функцію. Негативні герої проговорюють свої заяви саме нею. Перші відомості про “смертохристів” подаються також російською мовою. Тут можна згадати цікавий підхід режисера, який ставив “Оргію” Лесі Українки, де позитивні греки говорили українською, а негативні римляни – російською. Мовний момент, очевидно, привідкриває образ автора, який схований за лаштунками оповіді. 

Слід звернути також увагу на представлення автором історичних паралелей. У даному випадку Юрій Щербак моделює ситуацію захисту Києва (нагадаю – йдеться про 2077 рік), де до зброї беруться і гинуть у бою шістнадцятилітні діти, які “по-хлоп’ячому азартно втяглися в затяжний бій”. Тут можна з впевненістю говорити про алюзії цього сюжетного витка з реальним боєм, що відбувся у 1918 році на залізничній станції “Крути”, тим паче, у романі мотобригада, проти якої виступили молоді хлопці носить ім’я реальної історичної постаті М. Муравйова. Цими збігами автор у певний спосіб застерігає, пропонує осмислити і оживити читачеві історичний архів з метою запобіжних заходів, показує, що історія насправді, як і казав Освальд Шпенглер, рухається циклічно, повторюючи через якийсь час свої історичні сюжети.
Та все ж після багатьох колізій, інтриг, воєн, що спустошили Край, роман завершується ідилічною сценою, де зображено маленького хлопчика на батькових грудях. Фінал роману у жанровому плані антиутопії нагадує “Сонячну Машину” Володимира Винниченка, в якому, як і тут, герої на сюжетному обриві опиняються перед зовсім іншим горизонтом майбутнього. Майбутнього, яке обнадіює, і у випадку роману Юрія Щербака, там, у майбутньому, Бог з людьми буде постійно “на зв’язку”.

Богдан ПАСТУХ
м. Львів

Немає коментарів