Advertisement

«Сказати світові: я є, я жива, я існую…»*

Пахльовська Оксана. Ave, Europa!: Статті, доповіді, публіцистика (1989-2008). ― К.: Пульсари, 2008. ― 653 с.
---------------------------
У залі очікування
Відновлення української державності переакцентувало увагу українських інтелектуалів з ідеї самостійності держави на проблему її утвердження та змістового наповнення. Ключовими стали питання колоніального й постколоніального дискурсу ― подолання ідеологічного спадку минулого та віднаходження Україною, українською спільнотою свого місця у світі. Психологія постколоніального соціуму з її патологіями (як-от криза тожсамості, національне безпам’ятство), маргінальний статус і неконтактність культури, емансипація громадянства від держави і становлення громадянського суспільства ― саме ці питання опинилися в центрі уваги знаних публіцистів: Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Оксани Забужко, Юрія Щербака, Миколи Рябчука та інших.


У цьому товаристві ― й Оксана Пахльовська, письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Її називають «інститутом культури в одній особі» , неофіційним послом України у світі. Це одна з тих магнетичних постатей із «великим потенціалом енергетики, яку поки що ми не навчились вимірювати, але яка відчувається практично. Тут на першому плані щирість і впевненість, внутрішня переконаність, характерна для «народних трибунів», яка особливо виявляється у переломні моменти історії» .

«Відкритий лист до всіх, хто любить Україну», «Старт з руїни космодрому», «Гей, Республіка Банана!», «Бермуди Євразії в дискурсі чуми», «Робінзон і Манілов, або «Чому Захід є Захід, а Схід є Схід», «Майдан, простір майбутнього», «Юнги на борту Ноєвого Ковчега» ― ці та інші публіцистичні тексти О. Пахльовської, які виросли з реалій доленосних 1980-90-х і сповненого суперечностей пострадянського періоду, в 2008 році були об’єднані під однією палітуркою із золотистим вітанням-прощанням «Ave, Europa!» (ave з латинської ― формула привітання і водночас прощання). За цю «книгу великого інтелектуального формату» (Іван Дзюба) у 2009-му авторка отримала Шевченківську премію.

Публіцистика О. Пахльовської творить своєрідний макротекст ― це глибоке аналітичне дослідження і діагностування стану українського соціуму, спроба зафіксувати сліди присутності (або ж причини неприсутності) української людини, спільноти, культури в історичних координатах і параметрах сучасного глобалізованого світу. Авторка береться за складні українські ребуси: чому Україна поза актуальним світовим контекстом? Чому стартувала, але за роки незалежності так нікуди й не прибула? Натомість застрягла в залі очікування ― між радянським минулим і… ? І насправді сама не знає, яким пунктом призначення… Чому не може вирішити, в якому напрямку рухатися далі? І що, власне, має робити, аби нарешті перестати тупцювати на місці й таки покинути цей остогидлий зал очікування?..

За визначенням авторки, її «Ave, Europa!» ― «це хроніка процесу наближення України до Європи ― і віддалення від неї в роки незалежності. Діагностика поточної проблематики…» (7). А основна тема ― культурна, інтелектуальна реінтеграція України з Європою як передумова для її політичної інтеграції. О. Пахльовська не мислить Україну поза європейським контекстом: тільки така Україна, на її думку, зможе розкрити весь свій потенціал. І мова не про бренд чи символ Європи як соціально благополучної території. Так, Європа ― зразок матеріального комфорту, однак не це головне. Для О. Пахльовської Європа ― це насамперед простір, де людина найбільше може почуватися людиною і якнайповніше реалізувати себе, це «привілейований простір людської надії», «етично-естетична сутність», в основі якої такі, вживлені у щоденну практику, цінності, як свобода, верховенство права, культ знання, критичне мислення, толерантність, відкритість, плюралізм, вічний творчий пошук і вміння ризикувати… Це так нагадує Миколу Хвильового з його європейськістю, яку трактував як «категорію психологічну» ― «допитливий людський дух», динамічний активний творчий тип , «героїчна конструктивна психіка» …

«Ave, Europa!» ― це переконлива спроба перевести плакатне гасло «Інтегруймося в Європу!» у багатовимірну і поліплощинну аргументацію. Аргументацію, зрозумілу не тільки для рафінованих інтелектуалів; аргументацію, зрозумілу чисто по-людськи. Європа як простір, де найвищою цінністю є людське життя, де в людини як такої є не тільки обов’язки, а й права, на противагу неорадянському простору пролонгованої в часі девальвації цієї найвищої цінності ― ось та дихотомія, у якій Україна не повинна застрягнути» . Великою мірою праця О. Пахльовської ― це книжка про базові людські вартості. Але це також розкриття онтологічних проблем. І врешті, праця про пізнання ― взаємопізнання України і світу та її самопізнання.

Єдине, що рятує
О. Пахльовська порушує болючі питання ― несформованість, несистемність ідентичності та геополітичної ідеї України (що впливає на всі сфери її життєдіяльності), становище української мови, культури, науки, формування національної еліти та значення української діаспори для «материкової України», а також її цивілізаційна приналежність, відносини на рівні «держава ― суспільство», природа демократії й тоталітаризму. Та хоч би про що йшлося, насамперед ідеться про культуру. 
За спостереженнями Володимира Панченка, саме концепт культури є одним із найуживаніших і одним із ключових у публіцистиці О. Пахльовської . Бо для неї культура ― «невралгічний центр всієї проблематики: і політичної, і економічної…» , «єдине, що рятує від забуття й відчуження. Єдине, що стирає дистанції ― географічні, часові, духовні» (135), вимір, у якому реально може проявити себе слабка (економічно, політично, військово) держава Україна, в якому для неї порозуміння і примирення з собою та світом є найбільш імовірним, у якому людина найповніше здатна проявляти закладену в ній здатність і потребу світотворення…

Один із важливих акцентів ― чітке розуміння того факту, що Україна відсутня на культурній мапі Європи, світу. Віки підколоніального буття ― численні та системні репресії й табу (на факти, події, явища, постаті) ― порушили природний хід і тяглість українського культурного процесу. Як наслідок, робить висновок О. Пахльовська, тоталітаризм деконструював європейську природу української культури, редукував її (зробивши чи не єдиною формою її репрезентації псевдофольклор), заполітизував, а відтак відчужив від суспільства і світу загалом. Авторка прагне якнайповніше окреслити масштаби і наслідки цієї деструкції.

У переддень розпаду СРСР у статті «Старт з руїни космодрому» професор констатувала критичний стан визначальних для повноцінного функціонування культури галузей українського гуманітарного знання: мовознавства (відсутність низки лінгвістичних дисциплін, натомість панування суржику і вічно актуальне питання «другої державної»), літературознавства (писала про необхідність повернення у процес «вилученого літературного материка», який виявляє творчу потугу України й ідейно єднає її з Європою, ― це українське бароко, модернізм, письменство еміграції), історії («або в нас і справді немає історії. Або ми все ж таки не зуміли її осмислити й написати» (43)). І хоч за останнє двадцятиліття у цих сферах відбулися очевидні позитивні зміни, але все-таки слушною залишається думка про те, що «і технологічно, і професійно наша наука й культура в цілому… трагічно відстали від цивілізаційної динаміки західного світу… Не сама культура відстала ― є в ній явища, які могли б повноцінно функціонувати в контексті будь-якої розвиненої культури світу. Відстали всі форми сучасного буття культури ― на рівні «індустріалізації», репрезентації та осмислення реальних її здобутків» (45). Уже з часом, у доповіді, виголошеній у 2001 році на Двадцятій річній конференції української проблематики в Іллінойському університеті, О. Пахльовська окреслить зміни, які відбулися в українській культурі за роки незалежності: «…одна частина культури замкнулась в анахронічному мисленні, у формі буття навспак. А інша ― в уявно модерному мисленні з його псевдофутурологічними проекціями, ― мисленні, так само відчуженому від реалій сучасного моменту. Так витворилися дві форми ментального «ескапізму» ― в минуле і в майбутнє, ― аби подалі від сучасності з її імперативом вирішувати проблеми hic et nunc, тут-і-зараз» (216).

Проте авторка не зупиняється на фіксації болючих точок. Вона дає конкретний рецепт виходу культури з цього стану загерметизованості, налагодження зв’язків зі світом і належної саморепрезентації в ньому. Це можливо лише через створення потужної теоретично-наукової та інституційної системи української культури: підвищення рівня українознавчої науки до статусу самостійної дисципліни у славістиці, виховання високопрофесійної перекладацької школи й підготовка іншомовних видань про Україну, заснування кафедр і українських центрів за кордоном, належне дипломатичне представництво України, яке забезпечило б циркуляцію правдивої інформації про неї у світі.

Корінь проблеми ― всередині
За період самостійності Україна так і не ввійшла у світовий культурний контекст. Вона ― непередбачувана, «багатовекторна», з низкою постколоніальних синдромів і комплексів, без чіткої культурної та політичної ідентичності й осмисленої історії ― звісно, дуже неприваблива. В уявленні міжнародної спільноти вона й далі залишається хіба джерелом дешевої робочої сили і природних ресурсів, країною Чорнобиля та політичних скандалів. І в цьому, зазначає О. Пахльовська, вже не звинуватиш якогось міфічного ворога: якщо у підневільний період повноцінно і природно розвиватися перешкоджали зовнішні фактори (як-от брак свободи, репресивний тиск), то тепер, у час незалежності, корінь проблеми перш за все ― внутрішній, у нас самих.

Авторка знаходить його не у всепояснювальному аргументі «фінансові труднощі» (хоч і не без нього, звичайно) і взагалі не лише (не стільки) в практичній, інституційно-організаційній площині, а насамперед у ментальній, суто психологічній. Отож, за визначенням О. Пахльовської, проблема перш за все ― у наших головах, мисленні, характері. Свого часу саме там її розгледів і Євген Маланюк: пригадаймо його «малоросійство» ― «тип національно-дефектний, скалічений психічно, духовно» , «хитливість, зрадливість, зрада і аґентурність», «капітуляція ще перед боєм» , затьмарення історичної пам’яті, притуплення національного інстинкту. 

Аналіз психології новітнього малороса ― homo soveticus ― один із наскрізних мотивів «Ave, Europa!». Публіцистка знаходить їдкі метафори для цього гомо ― біомаса під назвою «шаріков», колективний постколоніальний Франкенштайн. Тут О. Пахльовська ― проникливий психолог. Цей тип, пише вона, не здатен самостійно мислити, вибирати, сприймає світ стереотипно, є інертним, безініціативним, безвідповідальним, замкненим конформістом, байдужим, а то й агресивним до інших людей, знань, досвіду… Посттоталітарне суспільство, зазначає авторка, культурно здеградоване, плебеїзоване, «лоботомізоване», бо не знає себе, своєї справжньої історії та культури, а відтак не має що оберігати й за що боротися. Не шкодує різких слів О. Пахльовська на адресу української-неукраїнської влади ― «радянського бестіарію» з цілим комплексом відповідних ментальних вивихів. Тут публіцистка є безжально критичною й іронічною.
Та цей критицизм ― з того ж ряду, що нелюбов Франка до русинів і Русі, й основа його, хоч як парадоксально, ― саме любов і прагнення активізувати приспаний запас конструктивної енергії нашого суспільства. О. Пахльовська завжди залишається по-науковому об’єктивною і розважливою, як стратег і філософ уміє оцінити ситуацію прогностично, збоку та в найширшому контексті, чи часовому, чи просторовому. Вона емоційно, але тверезо й без самоїдства говорить про українські невдачі, втрачені шанси. І так само емоційно, але без самозамилування і самозаспокоєння радіє з успіхів, як-от із помаранчевого Майдану, де, як вважає, народилося громадянське суспільство і де насправді революція ― в душах, свідомості ― тільки почалась. Осмислюючи події минулого чи сьогодення, погляд авторки завжди спрямований уперед, в майбутнє ― «що завтра чекає наших дітей?» (136). У цьогомоментній турботі про «завтра» ― ті мудрість і відповідальність інтелектуала перед суспільством, про які пише сама О. Пахльовська, ― критично мислити, попереджати про ймовірні загрози (157), нагадувати про визначальні в бутті людини речі (164)…

Публіцистка послуговується вічними й неперехідними (мабуть, успадкованими від своїх духовних батьків ― шістдесятників) категоріями, як-от національна самосвідомість і гідність, безчестя і сором, право й обов’язок, свобода і рабство… Їй притаманні етичний інтелектуалізм Івана Дзюби, морально-етична аргументація Євгена Сверстюка, принциповість і безапеляційність Ліни Костенко, Стусів імператив свободи. «Кожне нормальне організоване суспільство залишає людині певний простір індивідуальної свободи. Адже це обов’язкова умова людського існування. При відсутності такої свободи є істоти, але немає людей, особистостей. Можна з певністю сказати: чим більший цей простір індивідуальної свободи, тим кращі умови для визрівання соціально значущої людини. Отож, в інтересах нашого суспільства свято оберігати індивідуальні людські права. До таких прав я відніс би право мати світ у собі ― право мислити, мати свої переконання, світогляд, характер, звички…» ― хіба ці міркування В. Стуса не належать і О. Пахльовській, однією з улюблених героїнь якої є саме свобода?..

Суспільно-політичною основою вільного життя й розвитку людини авторка вважає демократію та громадянське суспільство. Вона погоджується з тим, що демократія ― річ не ідеальна, однак саме ця форма відкриває перспективу для побудови оптимальних умов для самореалізації кожного громадянина і суспільства. Демократія, пише публіцистка, ― це тяжка і велика школа суспільного життя, тому що є процесом, постійною щоденною роботою й турботою кожного (адже будується «знизу»), вона потребує захисту, бо ризик втратити її існує завжди. Аби глибше збагнути суть цього явища, О. Пахльовська вводить його в опозиційну пару з тоталітаризмом. «…Демократія як явище не існує в остаточному вигляді, на відміну від раз і назавжди (як люблять думати диктатори) застиглого в камені тоталітаризму… Демократія ― це насамперед процес, в якому, як і в кожному живому русі, можуть траплятися помилки і прорахунки. Демократія навіть не застрахована від політичних катастроф та антидемократичних інволюцій. Демократія має багато облич і варіантів. Капіталістичне суспільство як таке, формування якого відбувалося в політичній перспективі демократії, мало ― і має ― свої жорсткі форми і свої недосконалі виміри…» (169-170). Зіставлення демократії із тоталітаризмом ― своєрідний ідейний перегук з Іваном Багряним, який теж протиставляв її більшовизму як соціально-політичному й національному поневоленню. Основним і незаперечним аргументом «проти більшовизму» для нього було становище людини у СРСР ― «царстві абсолютного поневолення особи, уніфікації людини…, царстві не тільки централізованого виробництва і розподілу, але й централізованого думання. …Царстві перетворення людини в раба, невільника, робота соціалістичної ідеї» . Як і І. Багряний, О. Пахльовська стверджує: тоталітаризм драматично калічить, викривлює людську ідентичність, свідомість.

Українське «бути чи не бути»
Саме ціннісні пріоритети, а не мова, релігія чи ще щось нині визначають лінію поділу українського суспільства. Два протилежні підходи до життя авторка розкрила з допомогою літературних образів Робінзона і Манілова. Розум, вічний пошук, сила волі, дієвість і активність першого ― й інтелектуальні лінощі, безвольність, а відтак безперспективність другого. «…Робінзон мислить категоріями щодення. Бо щодня треба встати і зробити щось те, що дасть змогу пережити цей день і приготуватися до дня наступного… Він не хоче врятувати людство, а хіба тільки самого себе… Навіть його помилки ― це конкретний досвід раціональної забудови простору, «втихомирення» хаосу через розгортання конструктивної людської волі» (342-343). Робінзон конструював світ з нічого, натомість Манілов, задивлений у захмарний ідеал, занедбував те, що було. «Все питання в тому, яку модель розвитку здатна обрати наша держава, ― «робінзонівську» чи «маніловську»? Перша модель ― складна і сповнена небезпек, ― і виправдає себе не в найближчій історичній перспективі. А друга ― хоч сьогодні побудуємо «аглицкий сад» над калюжею, пожуримося, що не такий, як хочеться…» (355). Домінування того чи іншого типу мислення дає підстави О. Пахльовській говорити про існування двох Україн ― ні, не Східної і Західної, а європейської і радянської.

У найширшому контексті публіцистка протиставляє Захід і Схід, європейськість і азійство, Європу і Росію… Чи означає це, що вона обожнює Європу (її називають апологетом Старого континенту) й абсолютно відкидає Схід, Росію? Ні. Вона не ідеалізує першого і не демонізує другого. До Європи критична: неодноразово дорікає Заходові за прагматичність, бюрократію, корумпованість, зокрема у вищих ешелонах влади, подвійні політичні стандарти, наприклад, щодо подій на Балканах, у Чечні чи у ставленні до України (у 1930-х Європа «недобачила» Голодомор, нині лукавить через енергетичну залежність від Росії…). Тим часом авторка знає не лише Росію-імперію, а й Росію толерантну, відкриту, демократичну. Проте її, на жаль, наразі надто мало… О. Пахльовська співчуває Росії, яка потрапила у пастку власної імперської ідеї, наслідки цього вже очевидні: китайська і мусульманська колонізація, демографічна криза, поширення ксенофобії, втрата російською мовою її культурного магнетизму (це результат перетворення мови на політичний інструмент)… Та Москва не зважає на ці загрози, не без жалю констатує авторка. Росія, ця «енергократична неототалітарна система», в якій поєдналися найгірші риси капіталізму й авторитаризму, ніяк «не може забути» про Україну: аби втримати її, вона вдається до шантажу, намагається дискредитувати її в очах світу ― як цивілізованого партнера, потенційного члена євроспільноти. Та насправді «в такий спосіб Росія не просто програє Україну. Програючи Україну, Росія програє також саму себе» (432). 

Проте зовнішньополітична кон’юнктура (чи то Росія з її імперськими амбіціями, чи Європа з її подвійними стандартами, чи цинічні розрахунки інших великих геополітичних гравців) не є визначальна для долі України, впевнена О. Пахльовська. «Хто б і що б нам не завинив, це ми відповідальні за нашу долю, насамперед ми», джерело наших невдач і поразок, нашого безсилля, а водночас сили, перспективи й успіху ― в нас самих, у кожному з нас. Українське «бути чи не бути» публіцистка безпосередньо пов’язує з цивілізаційним вибором: тільки європейський вектор, як переконана, вбезпечить Україну від «білорусизації» ― нової форми русифікаційного пресингу, пасивного прийняття насаджуваної ззовні моделі існування (165). Зрешою, як вважає авторка, таким вибором Україна допоможе й Росії, розбивши її імперську схему. Має рацію Ольга Квасниця, пишучи, що «уся творчість О. Пахльовської підпорядкована одному великому проектові ― Україні європейській» , зокрема формуванню європейської культурної свідомості українства, подоланню постколоніальних комплексів і синдромів (несформована ідентичність, пасивний триб життя, непам’ять), творенню нових ментальних настанов (активна дія, орієнтація на власні сили, відповідальність) .

«Ave, Europa!» ― це своєрідна стратегія і тактика розвитку України: потрібен цілеспрямований, послідовний і активний рух в Європу, насамперед культурний та інформаційний. О. Пахльовська переконана, що Україна рано чи пізно знайде свою європейську дорогу. Не втомлюється нагадувати: потрібна воля, самовіддача, сумління, мужність, відповідальність і щоденна праця кожного з нас ― саме від цього залежить, чи стане українська «республіка банана» повноцінним суб’єктом історичного процесу, чи знайде ця органічна, але незаслужено забута частина європейського культурного материка свій шлях «додому», до Європи, чи заговорить «Великий німий» єропейської історії, чи скаже на повен голос ― собі й іншим: «я є, я жива, я існую…»

Ірина ШУТКА
м. Львів

Немає коментарів