Advertisement

Люблю тебе, весняний світе

Леся
СИДОРОВИЧ

НАРЕЧЕНА-ЯБЛУНЯ
Коли прокинуся ранесенько у травні,
Побачу наречену за вікном.
Ще бджоли сонні, ще хмаринки ранні
Закутані в легкий серпанок сном.

Вона стоїть, легка і білосніжна,
Як Афродіта, в піні та шовках.
І білий колір травам очі ріже,
І від краси замре в польотів птах.


Аж перехопить дух — ця ніжність чиста
До неба тягне пишність верховіть.
… Розквітла яблуня, як молода невіста,
Який вже день під вікнами стоїть.

Філософія весни

Палітру кольорів земля уже готує,
Алхімія весни здивує ще не раз.
Зазеленіє ліс, аж засумує туя -
До відтінків таких художник не доріс.
Зело усяке пнеться крізь грудочки до сонця,
І не спинить його нізащо і ніким.
Радіємо усі, прочинимо віконця
Сердець теплу, любові, щастю - всім.
СУТь кожної весни - прогнать назавжди холод,
Кидати насінини поважно у ріллю.
А потім бджолами спивати меду солод,
Магічну, вічну фразу промовити: «Люблю!»
Актори ми усі, і наша роль - творити,
Розсипати довкруг, мов іскорки, добро.
І місія свята - навчитися любити,
Як нам Ісус казав, позбувшись заборон.
Могутня сила це - життя. Воно лікує,
Лиш треба захотіти позбутися оков.
Роди, землице, нам, ще поки нас дивує
Обновами цей світ чудовий знов і знов.
Назавжди полюби свою єдину долю
І вдячний Богу будь за всі свої стежки.
Вони тебе ведуть, тобі дарують волю.
Нехай і завдають часами трохи болю,
Але для смутку це не додає причин.

***
Вже сімдесятий раз тебе прощу.
Душа іде в прощення, як на прощу.
Не втримаю, тому і відпущу,
Поміряючи зла велику площу...
Хіба це всоте вже - така ганьба:
Принижено сліди твої шукати.
Гудків безвихідь. Вже німа мольба.
Стакато серця. Скерцо. Знов стакато.
Спинися, озирнися хоч на мить!..
Навіщо непоправного чекати?!
Болить любов у серці, ще болить...
Єдиний в мене вибір є: кохати.

* * *

Яка різниця — склянка чи стакан?
Аби напиться.
Чи є відмінність - раб чи, може, пан?
Зоря — «зарница»?
Яке нам діло - русич ти, москаль?
Слова чи перли?..
Гей, українці! Хто це вас приспав?
Чи ви вже вмерли?!
Чи між минулим і майбутнім днем
Уже парсеки?
Чи ми готові продавать себе
Комусь на секонд?
Не вірю, Боже! Ти ж нам говорив,
Що спершу - Слово.
...Знайди його. Шануй. Боготвори.
Любімо мову!

* * *

Скажи, що в серці є твоїм?
Чи хоч єдиний тихий спогад
Мого життя, кохання мого
На мить заходив у твій дім?
Скажи, що в серці є твоїм...

Скажи, чим дихає душа?
Чи хоч стеблина моїх слів,
Чи хоч пелюстка моїх снів
Зосталась в серця споришах?
Скажи, чим дихає душа...

Скажи, чи згадуєш мене?
Чи пам'ятаєш рук балет
І сліз моїх нестримний лет? ..
Чи ждав, коли це все мине? Скажи, чи згадуєш мене...

Скажи, ким я була тобі?
Зорею, піснею чи сном,
Що ще блукає під вікном
І плаче у своїй журбі? ...
Скажи, ким я була тобі?

* * *

Від любові не ховають гори
Ні казкові тридев'ять земель.
У мовчанні серце заговорить,
Пошматує правила й простори,
Аби в голос вслухатись лишень.
Заболіло від розлуки серце.
Потьмянів прекрасний Божий світ.
І вже думка тріпається, рветься,
Як пташа, об стінки клітки б'ється:
Як чекати довгих десять літ?..
Ой Чугайстре, лелю, солодашко...
Сохнеш ти без нявки. Так і є.
Мучишся, караєшся так тяжко,
Розпинаєш рану-серце цвяшком
За кохання зболене своє...

* * *

Можна птахом не бути й літати,
Можна бути людиною-червом.
...В мене в серці скарбів є багато
Але кожен обплутаний нервом.

* * *
В мені зацвів маленький вузлик болю.
Мене болить непевність твоїх слів.
І хто вгадає, що таке зі мною,
З яких не можу вибратись лісів?

* * *
Я відцвіла тобою, мов туман.
Як свічка осені, зітхнула й відгоріла.
Відплакала, як стомлений орган,
Та разом з тим якось осиротіла.

* * *

Я не знаю, чому,
Я не знаю, хто винен у тому,
Але раптом вночі на устах
Розцвітає твоє ім'я.
Я тікаю у сни,
Я тікаю від тебе в утому.
Але сни, мої лагідні сни
Мене зраджують...
Знову ім'я.

* * *

І босі яблука летіли у траву,
І мокрі коси дощ сушив на вітах.
Сестрою сіре сонце я назву
І кину жмут думок своїх на вітер.

Хай забере їх синій шал годин,
На нитку вечора наниже, ніби перли.
Мій сум - мій син. Мій безпорадний син,
Котрий, як виросте, ніколи вже не верне.





* * *
Я – яблуко з зернятками думок,
З листочком суму, з хвостиком печалі…
Де той Адам, що цей зірве листок,
В руці думки стиснувши відстраждалі?

Хто зрозуміє, що в мені за смак,
Хто розкуштує суті пружну м’якоть?
Хто плід зірве достиглий, а відтак
Чи оком аж до кореня потрапить?

Я зрію, наливаюся життям,
Вбираючи хвилини, як краплини.
Душа моя – розпещене дитя,
Яка без казки, як без снів, загине.

* * *
І буйство трав, і запахів бенкет,
І перші теплі краплі безтурботні,
І яблуневих квітів ніжний лет
Цей день собою прикрасив сьогодні.

Господь теплом усіх нагородив.
Співають бджоли урочисті гімни.
Стікає сонце по листках дерев,
Застигне в квітах золотом насіння.

Життя пульсує. Чути його ритм.
Тут слів не треба – мова міжнародна.
Спинися. Помовчи. Поговори.
Сьогодні кожен тет-а-тет з природою.

Яблуня

Містичне таїнство – цвітіння яблунь.
Рожеве, білопінне, чарівне.
Якби у душу дереву поглянув,
Угледів би там сум, що це мине.

Побачив би струну, якої бджоли
Торкаються, запліднюючи цвіт.
Але напоказ яблуня ніколи
Не виставля тремтіння своїх віт.

Вона кохає. Бо хіба інакше
Родила б яблука, як сонця, восени?
Відверта й щира. І без крихти фальші.
А біль ховає в глибині зернин.

* * *
Пам`яті жертв Голодомору

Засвіти свічу на вікні.
Хай промінням сягне до зорі,
Хай освітить весь світ співчуттям.
Це збагни і затям.

Засвіти свічу у душі.
Хай згорять метастази лжі,
Хай вона до живого пече
Й зла зречеться.

Засвіти у серці свічу.
І думками туди я мчу,
Де мільйони моїх братів
В смерть летіли.

Виринають обличчя потвор
Із погонами. Голодомор
Забирав за наказом життя.
Без надії. Без каяття.

Запалімо мільйони свічок!
Душі тих малих діточок
З болем з неба за нами зорять.
І німують. Мовчать.

«Їсти, їстоньки! Хлібчика дай…»
Хліборобський багатий край…
Пухнуть ноги і зводить живіт.
Мре селянський рід.

Засвіти свічу, засвіти!
Хай здригнуться від правди світи.
Хай дізнається вся Земля:
Панахиду Вкраїна справля…

* * *
Ти на мене чекав, мій старенький замислений Львове.
Я до тебе ішла – і в думках, і у снах. І тепер
Я пірнула бездумно у тіло твоє стоголове
І у очі так пильно поглянув сто перший твій лев.

Я завмерла на мить. Остовпіла. Заклякла. Зніміла.
Він у душу діткливу свій погляд свинцевий поклав.
Він пронизав нестерпно, і я підкорилась несміло,
І віддала себе всю у м’якість його дужих лап.

Так люблю тебе, місто! До щему, до болю, до крику…
Я по вулицях йду, як по руслах прадавніх річок.
І зриваю зі себе ту маску потворну, безлику –
Через час, через простір до себе я роблю стрибок.

А той запах осінній! П’янієш від нього щомиті.
Те повітря на каві настояне тут і віках.
Тут невидимі струмені всюди так щедро налиті,
Хоч ніхто їх не бачив, ніхто не тримав у руках.

Як я вдячна тобі за це свято осінньої казки,
Коли просто в обличчя так стрімко летять голуби,
І прабабине літо дарує ще крихточки ласки,
І у душу так лагідно хиляться гілки верби.

----------------
Леся Сидорович народилася у Львові. Закінчила тут СШ N 27 і філологічний факультет університету. Працює учителем української мови та літератури в СЗШ І –ІІ ст. с. Тростянець Золочівського району на Львівщині.

Немає коментарів