3/20/2012

Погашений світильник

Василь ГЕЙ

БІЛЯ РІДНИХ ВОРІТЕЦЬ
Тиждень тому їх мені розчинили дві червоні сироїжки: “Добридень! А ми тебе чекали раніше, сподівалися привітати й порадувати ще молодими. А зараз, бачиш, уже змерхли і зморхли, тож ти до нас, мабуть, і не признаєшся, пройдеш мимо або зіб’єш наші капелюшки ногою…”
Ну що ви, мої любі сестрички, не можу я вас обминути, обманути ваше чекання. Хоч волів би, аби зустріли мене й земляки-боровики, та, видно, забарились вони сеї осені з виходом на люди, а може, я привітаюся з ними вже за хатою, в соснині. Вам же вклоняюся, вас вітаю як пам’ять праотчого краю і роду свого полісянського. 


Може, й ви пам’ятаєте пам’яттю предків чи корінням оцих надворітніх, запахущих, мов свічі, у ясні високості задивлених сосон, як шість десятиріч тому отут по глиці й піщаниці, по любисткові й пижму, по золотій скарбівні осені і по моїй дитячій душі проїхались колеса машини, що повезла в Сибір мою рідню? А ледь посріблений порошею, та чорний для двору і всього довколишнього світу день січневий пам’ятаєте? Тоді повезли від рідної хати трудову бджілку – маму, чиї натомлені крильця-руки, складені навхрест, знерухоміли навіки. Певен, що ви, як і я, не забули й того, як весільні музики отут вигравали. Та найперше мені, коли виходжу з дороги на рідне подвір’я, знаєте, що вчувається? Мелодія кузні, яку витворювали жилаві, лагідні й теплі татові руки в парі з молотом і ковадлом, та мамина пісня, що так лоскотала душу, аж вона не сміялась, а плакала. То вже вибачте, славні мої сироїжки, що й допіру, на цій штахетній межі, мов на кордоні минулого з теперішнім, умивається сльозою моя душа, моя пам’ять, моя стежина до рідного дому…
Причиняю за собою ворітця, вклоняюся сироїжкам, відриваю їх від землі, несу і кладу біля порога на лаву: посидіть, мої дорогенькі, і я біля вас опочину з дороги.
– А я два білих недавно знайшла біля воріт, – каже, вийшовши з хати на поріг і привітавшись, сестра Феодосія – теж уже престара сироїжка – вартівниця воріт у далекий мелодійний, розчахнутий навпіл і придавлений машинними колесами світ.
8.09.09
НЕСПАЛЕНІ БАРВИ ПАМ’ЯТІ
Ось вони переді мною – невицвіла за десятиліття, вихоплена з вогню червона ружа та два зелених трилисники на боковій заокругленій накладній кишені. І мережки: три кольори довкола кишені, чотири – на нижньому краї поли, шість – на боковому. Чорний, червоний, зелений, білий – кольори природи, життя і пам’яті…
Паперові й канцелярські речі в моїй кімнаті, здається, з неабияким подивом зирять на коричневий клапоть шкіри, що вмостився, мов кіт на столі, і якби котрась течка чи книжка мала дар слова, то неодмінно з іронією спитала б: “А що то за чудо руде, волохате отут об’явилося?”
І таки дивно, авжеж, бачити поміж паперів полу вишитого, певно, дуже модного у свій час жіночого кожушка. Отже, не все добро колись “визволили” з рідної хати партизани. Щось таки зуміли батьки приховати від не дуже бажаних гостей так, що знайти й “експропріювати” їм не вдалося. Коли старша сестра моя розповідала про те, як червоні лісові стрільці витягали з-під мене малого (я лежав у колисці, а кожух був захований піді мною) вельми цінну в ті часи одежину то навряд чи й сама вона знала, де в обійсті були схованки для тих речей, на які ласі були “гості” з лісу. А може, цього мережаного кожушка, який ще кілька років тому лежав зібганий
у хаті, на дні одежної шафи, мама придбала уже по війні? Так чи інак, а зустрівся він мені нещодавно в клуні, “виселений” туди разом з іншими лахами як річ, що своє віджила. Тут, у стодолі, трохи полагодженій після того, як половину її відрізали й забрали червоні грабіжники вже повоєнного часу, – тут самотіє й сумує уречевлена пам’ять минувшини – стоять під стіною розібрані кросна, іржавіють різаки січкарні, висить на балькові ціп, принишк, притулившись до соснового бруса, веселий колись рубанок.
Саме палала біля саджавки купа зібраного протягом тривалого часу хмизу й усілякого непотребу – і я вирішив заодно спалити й лахи (ніхто ж ними тепер як вторсировиною чомусь не цікавиться). Кинув у вогонь і кожуха, оскільки вовну його добряче поточили й обсіли подекуди хробаки. Кинув і відійшов од багаття, зайнятий іншими справами. Коли повернувся, аби підгорнути до полум’я бокові недогарки, не без подиву помітив: шкіра кожуха диміла, але горіла якось начеб нехотя, через силу. “Пам’ять... Це пам’ять горіти не хоче”, – сяйнула думка. Тут же й вишивка на кожусі, освітлена полум’ям, ніби ожила, заграла ще доволі яскравими барвами. І я вихопив залишки шкіри з вогню, відрізав полу з кишенею, виправ і повісив на білизняній мотузці біля хати сушитись...
І нехай нині ружа на кожушаній кишені дихає в кімнаті не ароматом живої троянди, а пахне димом, це запах рідної оселі, отчого краю – як не згадати при цьому Лесине: “Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий…”, так осмислене й поетично перефразоване знамените Гомерове: “Дим вітчизни солодкий”.
А кольори, що переплелись у вишитих смужках, – промені світла в минуле, туди, де живі ще тато й мама, старша сестра, її чоловік і двоє дітей, де дві родини Геїв творили в мальовничому куточку Полісся свій маленький рай, обернений диявольською силою на пекло. 17.09.09
ЧАПЛЯ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Табунами вимерлих, чи пак винищених людиною турів пливуть у літньому небі та озері Турському хмари. А на березі озера в глибокій задумі знаком запитання стоїть сіра чапля. Про що вона запитує мене цим проникливим, печальним мовчанням на межі другого і третього тисячоліть від народження Христа? І що я можу відповісти цій мудрій птасі, що ронить невидиму сльозу на прижухлі трави осушених, обезкровлених поліських боліт? Що ж, я скажу тобі, птахо, скажу. Я плачу теж, плачу над річечкою свого дитинства, яка раніше ткала розлогу свою мелодію на кроснах вільшин і верболозів, а нині, ледь-ледь зволожена, силоміць “під лінійку” випрямлена, повільно і тихо, мовби нехотя, тече до матері-Тенетиськи і далі до Прип’яті; плачу над вичахлими озерцями вересу в гаях та перелісках і полеглими борами й дібровами, які, мов ратоборці, захищали Полісся від буряних орд. Десятки, сотні жилочок-ручаїн перетято на тілі краю під час осушення, безліч сердечок-джерелець перестало битися в грудях Полісся, його янголи-охоронці – білі лелеки знемагають нині від безводдя та й вам, чаплям, немає вже місця на предківській землі...
Одначе... Одначе глянути можна на це все й інакше. Простір життєвий моїх полісян забирали, заливали раніше стихійні повеневі води, і клапті-острівці земельки для закорінення злаків та бульб аж ніяк не забезпечували прожитку. А шкідливі для здоров’я людини і тварини міазми болотяного бродіння, що нагадує булькітливе кипіння якогось чаклунського варива… Мабуть, сам Бог велів поліщукові випірнути з води, визволитися з трясовини, вдихнути на повні груди неба і засіяти житом ниву свого буття. Тільки ж навіщо було разом із зайвою водою вихлюпувати й дитину у вигляді живодайних криниць та заповідних болітець з унікальною рослинністю?
Я чув колись, чапелько, твій пронизливий крик у мить наближення до гнізда. Теперка ти мовчиш, бо, може, не маєш оселі-гнізда. Зупиняюся зоддалік
від тебе, погамовую свої жалі-думки і ми дивимось одне одному в вічі. Людина і птаха. Зустрілися віч-на-віч вік двадцятий і вік двадцять перший. У кожного в очах – печаль. невимовно глибока вона, але не змертвіла, бо її освітлює небом, освячує живою водою озеро, з якого, можна сказати, ще зовсім недавно – близько трьохсот років тому – пили могутні і вільні мешканці Полісся – тури. 2001

ПОГАШЕНИЙ СВІТИЛЬНИК
То льодовик приволік на собі й, натомившись, кинув це білопіщане диво як зайвий вантаж, а чи древнє поліське море, про яке згадує Геродот, залишило свої сліди-береги? Так чи інак, а ця гора, точніше, гірка, що зветься Соломчина, – і відвічна “злидня” мого села
й воднораз його планета-супутник, що просвітлює важку селянську думу і, здавалось мені донедавна, перебуває поза зоною будь-яких затемнень.
На вершині гірки, де років п’ятнадцять тому ще стояла геодезична вежа, навіть сосна боїться рости. А скільки недобрих, сердитих слів розсипали тут покоління моїх полісян, котрі віками змушені були долати цю перешкоду, їдучи, йдучи до лісу чи з лісу. Ноги в’язли
в піщузі, немов у болоті, колеса грузли по маточини, поки в шістдесятих роках проминулого вже століття не пронизала гірку бруківка.
І скільки світла й тепла подарувала ця біла гірка селу і довколишнім хащам та болотам! Як співала вона під мелодію вітру, що натягував струни золотих піщинок! А поза нею, де стоїть перед наступом на піщаницю ялівцева рать, пізнє літо й осінь розсівають по глиці гурти боровиків, маслят і зеленушок.
Цього вересневого дня вийшов я з кошиком на гірку, знаючи, що вже надходить пора наступу на Полісся піщано-зеленого грибного війська. Вийшов побіля Мутвиці, де в соснині “підстрелив” кілька зеленичок, а далі, перетнувши бруківку, поміж ялівцями вибрався й на Соломчину гірку. Біля самого шляху сільські хлопчаки в калюжах-заглибинах на місці вибраного піску вудили якусь риб’ячу дрібноту. А за гребенем гірки, Господи-Боже мій, це якийсь жах, якась фантасмагорія! Таке враження, що я потрапив на іншу планету: то тут, то там – глибочезні ями, почорнілі всередині від моху, засипані ТПВ, себто твердими побутовими відходами, як “цивілізовано”, по-європейському називають нині сміття…
Гірко, як же гірко я помилявся, коли гадав, що ця біла планета-супутник мого села – поза зоною затемнення. Вона затемнена, запаскуджена людьми вже на початку двадцять першого століття…
Жодна зеленичка, жоден маслючок чи боровичок не признались до мене цього дня на Соломчиній гірці. Якраз не пора була їхня (кілька тижнів тривало ясне бездощів’я) чи, може, віднині гриби кожнорік оминатимуть це осквернене місце, цей погашений світильник Полісся? 
25.10.09


ЗАЛІЗНА БАБА
Прилетів навесні до рідних земель журавель. А тут замість річки – пісок, замість зеленотравної долини – чорнота. І ходить по тій чорноті залізна баба, зубами клацає і стогне: “Пи-и-ти! Пи-и-и-и-ти!” Заплакав журавель над висохлим річищем, та сліз його мало було, щоб оживити мертву річку й чорну долину. І він полетів шукати долі в інші краї…
Залізна баба жила раніше у нашій саджавці за садком. Жила десь у норі під берегом, аби не потрапляти нікому на очі. Погожої днини пливли у саджавці, як і в небі, хмари, купали віття прибережні вербички, часом навіть пролітали лелеки. Та найцікавішим було для мене те, що жили карасики в цій доволі великій копанці (метрів двадцять довжиною і до десяти шириною). Саме їхні сріблясті табунці, що хороводили плесом, найбільше вабили нашу хатню й сусідську дітвору. Тільки от дорослі весь час остерігали: “Не підходьте близько до саджавки, там живе залізна баба”. Як вона виглядає,
ніхто не розповідав. Просто залізна. Страшна. Необережну дитину може вхопити й забрати до себе у воду…
Моя уява малювала її схожою то на Бабу Ягу, в котрої все залізне – руки й ноги, голова, очі й ніс, то на калужанку Більшу, що жебрала в селі поміж іншими біженцями з Росії.
«Гуп-гуп-гуп”, – чується мені крізь сон. Це, мабуть, залізна баба, вилізши з води, ходить подвір’ям. Знаю, що вона може вчинити якусь шкоду – вкрасти курку в хлівинці, наробивши переполоху на весь двір, зламати крону яблуні, підкинути чуже кошеня під поріг. Тому прокидаюсь:
– Мамо, що там гупає надворі – залізна баба?
– Ні, то вітер, синку. Спи…
Іншої ночі бачу, як у вікно зазирає калужанка Більша, якою теж лякали дітей, бо вона ходить від хати до хати з торбою через плече. Безгубий, зубатий рот Більшої розкривається, і чути її рипучий, мовби справді залізний голос: “Подайте, подайте хлебушка, Христа ради”.
– Мамо! – скидаю з себе ряднину і схоплююсь у ліжку на ноги. – Залізна баба! Вона лізе до хати! Киш! Киш! К-ш-ш…– намагаюся відігнати мару, махаючи руками.
– Не бійся, синку, – лагідно втихомирює мене мама. – Нікого там нема. Тобі привиділось. Помолись і лягай. Спи.
Проказую “Отченаш”, засинаю, і решта ночі минає спокійно, ба навіть весело – я біжу “за нивку” шукати зайчика, що його привіз мені дідусь із косовиці, а він утік, коли я вирішив погратися з ним на подвір’ї. І чую, що так мені легко бігти, аж вряди-годи злітаю в повітря, окрилюючи себе руками. Зайчика знайти і впіймати не вдалося, зате єство моє аж бриніло, співало і сяяло від усвідомлення здатності лету, від бентежного і солодкого запаху дозріваючого “на нивці” жита…
Щоосені збираючи й занурюючи у плесо листя навколишніх дерев, літ через двадцять саджавка замулилась, улітку почала пересихати, а як висохла зовсім, залізна баба вибралась із нашого обійстя. Та, на жаль, не пропала десь у багнах, не розплавилась на вогні все частіших поліських посух. І коли над білим пухом і жовтоквітом долин та боліт загуркотіла, задиміла смородом схожа на динозавра сталева потвора, мені подумалось: ось вона, та залізна баба, якою лякали мене в дитинстві.
Цілих десять літ ходила вона Поліссям, спиваючи воду, аж поки не розверзлися небеса, аби пролитися дощами і втамувати спрагу землі.
Саджавку я поглибив, і вона вже не пересихає. Запустив у воду й карасиків, які мирно співіснують з буркотливими жабами, а в добру погоду охоче ловляться на вудку. Залізна баба тепер лише принагідно бентежить уяву. На тлі телесюжетів про Голодомор і заперечення московською владою геноциду українського народу бачиться мені страшне, знеможене, виснажене голодом обличчя біженки Більшої, чується її залізний голос, що просить подаяння. А скрегіт зубів і гупання об землю залізного хобота, що риє землю, вчуваються, коли бреду понад руслом річечки, що стала канавою. Її оживило невмерле серце Польової криниці, яка Божим оком світиться за селом. Живе в мені також надія: може, повернеться додому і журавель, що змушений був покинути рідні краї? 
02.01.10

ЧОГО СИНЮКИ БІДНІ?
Жили-були в одному поліському селі Синюки. Коріння цього звичайного хліборобського роду сягало сивої давнини. Від покоління до покоління в ньому передавались і шанувались християнські традиції, неписані, але знані поліщуками закони етики та моралі. Відтак жили Синюки дружно, не було поміж них ні ледарів, ні брехунів, ні злодіїв. І не лише біля землі трудилися роботящі полісяни – уміли й стельмашити, бондарити, ковалювати, кравцювати й шевцювати, ткати полотно й кушнірувати. Так творили вони свій світ натурального господарства з атмосферою неяскравого, але стійкого світла надії, віри в те, що день прийдешній подарує і хліб насущний.
Та попри важку працю й духовне єднання поколінь, крізь десятиліття, ба навіть століття, мов якесь закляття, за родом тягнулася невідчепою біда бідності. Скільки б не працювали Синюки, але не те що до багатства, до середнього достатку не могли доробитися. Особливо допікав родині щорічний передновок, коли доводилось позичати збіжжя на хліб, залазити в борги. Тому й казали про Синюків: “Люди вони хороші, але бідні, аж сині”.
Одне слово – Синюки. “Чому? Чому ми бідні?” – все частіше почали замислюватися в родині. Аж надто прикро було від усвідомлення бідності, мов якоїсь суспільної неповноцінності, тим представникам трудівничого роду, котрі зуміли здобути освіту, стали вчителями, інженерами, науковцями. Відомо ж бо, як мовиться в народі: “Чого бідний – бо дурний, чого дурний – бо бідний”. То невже й просвітлені знаннями – дурні?
– Бабо, скажіте-но, чого нас прозивають Синюками? – не раз і не два допитувалась найстарішу Синючку правнучка Світлана.
– Ой, дитинко, мала ти ще, аби про тоє знати. Пудростеш троха, то мо, й скажу, – відповідала баба Текля.
– А як ви вмрете? Хто мені тоді скаже? – не вгамовувалась вертлява, допитлива дівчинка.
– То ти хоч, аби я хутні воддала Богови душу? – беззубо всміхнулась баба.
– Ні, ні, бабо. Живіте довго, я не буду більше допитуватись, тільки живіть. Але так шкода, що нас називають бідними синюками.
– Біднусть – ни ганьба, тико бида. А бида розум родить. Тож рости, дитино, і набирайся розуму.
Бабі Теклі було за дев’яносто, і вона, вочевидь, збиралася дотягнути до ста. Принаймні так хотілося Світланці та й усій рідні. Але Господь чомусь вирішив забрати її душу трохи раніше – за півроку до бажаного ювілею. І коли одного досвітку, на тлі буйно квітучої вишні у вікні уздріла баба Текля костомаху з косою, не стала нікого будити, щоб повідати печальну вість, а дочекалася ранку й покликала до себе Світлану.
– Хтіла ти знати, правнученько, чого бідний наш рид… Ну то слухай. Пирикажу тоє, що мині мий прадід розказував, а йому, прадідови, говорив його прадід. Значить, давно-давно то було. Сило наше тутика, помиж болотами, тико зачиналося. Як вожинився, то поставив сяку-таку хатину і наш далекий родак. Гарасимом його звали. А Гарасим – то значить поважний, шановний. От пушов якось вин у Шипини – ти знаїш, де то. Мо’ грибив хтів назбирати чи лищини вирубати на вобручі. А колись тамика, в Шипинах, де зара видмедник* і шипшина, великий, темний ліс був. Ну й заблудився в тому лісови Гарасим. Вийде з лісу на галь, а там непроходиме болото, трасовина. Ходив-ходив сюда-туда, аж устритив старезного діда з довгію бородою. Борода зилена-зилена. Як мох. На голові – капалюш рудий, як вото
в гриба-боровика. В руці – габун** грабовий суковатий.
А сам невеличкий, але жвавий, моторний. Поздоровкався з Гарасимом і каже:
– Бачу, заблудився, чоловіче.
– А нехай йому… грець, – відповів старому Гарасим. Хтів сказати “чорт”, але схаменувся, бо подумав: мо’ вото пирид ним і є нечистий, той, шо водив його блудного по лісови? – Ниби знаю вотиї мисця з маленства, а вот… чи ни покажите мині, діду, дорогу додоми?
– Покажу. Чом ни показати? Но… Перш хотів би запросити, тибе, чоловіче, до меї доми. А тоді підиш у сило.
І мусив Гарасим согласитися пуйти слідом за дідом.
– Ни бийся, Гарасиме, – возирнувся дід, – я тибе довго тримати ни буду. Гарасим здивувався:
– Знаїте, як мине звати? Звидкі?
– Живу на світи довго, то й знаю багато чого, – вже ни возираючись, каже дід.
І пушли вони прамо чириз болото – дід попирид, Гарасим за ним.
– Як через болото? – перебила оповідь баби Теклі Світлана. – Там же трясовина була, ви самі казали…
– Правильно. Али ж то встритився Гарасимови ни просто дід, а Болотяник, і вин знав, де мона пройти чириз трасовину. Ото пройшли вони чириз болото і вибрались на сухий островець помиж густими лозами. Там
і жив дід Болотяник. Вийшли вони на той островець, дід стукнув три рази грабовим габуном об землю, і зробилося чудо – зимля ниби розчахнулася. А як направду, то пуднялася невидима оку, поросла травою ляда. А за нею – камінні сходи у глиб зимлі. Тими сходами і привів Болотяник Гарасима до свого, мона сказати, кубла. То була пичера, де стіни – з такого самого моху, як дідова борода, а на стінах свитилися вогниками цвитки – біла лотать, жовтиї глечики й калюжниця, тая, що нею колись яйця на Паску красили. Посиредини пичери – стил, на йому – велика розкрита книга. До стола приставлений дубовий пень, виробляний так, як вото крисло начальника – зо спинкою. Сів, значить, Болотяник за стил і каже до Гарасима:
– Ну шо, хочиш бути багатим, чоловіче, еге?
– Ни зусім так, — відказує наш родак. – Бида гризе, як рижа залізо, – от у чим рич.
– Авжеж, авжеж. Бида їдна ни ходить, а й горе за собою водить. Опшим так, Гарасиме: зарадити лихови твого роду мона. Спитаєш – як? Очим просто: розпишися в моїй книзі – і того хватить. Ти і рид твий матимите життє довге й багате.
– І все? Тико тре розписатися? – здивувався Гарасим.
–Хе-хе-хе… – нидобре засмиявся, затрєс бородою дідок. — Все, али підпис тре поставити кров’ю.
– Ну й хитрий ви, діду… Кров’ю… Гм… Нє! – сказав, як водрубав, наш предок. – Згадав я, що мині говорив батько: де біднусть – там гіднусть, а де багатство – там гадство. Розписатися кров’ю – значить продати, занапастити душу. Отож, бувайте здоровенькі, діду, я пушов до доми.
– Ну що ж, іди. Дорога тобі водкриється. Але помнятай: багатим ти не станиш, скіко б ни робив. Так само й дітям, онукам і правнукам твоїм розкоши ни доведеться зазнати.
І пушов Гарасим. Вибрався з пичери, завиграшки, як з Болотяником, пирийшов чириз болото сам, легко знайшов дорогу до сила. Впосля ни раз пригадував тую пригоду і пропонову Болотяника – розписатися в його книзі. Нарикав, було, й на долю свою, на злидні, коториї непроханими гістьми обсідали хатні кутки, але николи ни шкодував, що ни купив за душу ліпшиї собі доли.
Баба Текля замовкла, і Світлана побачила, як з її очей викотились дві великі, мов краплі ранкової роси на траві, сльози.
– Не плачте, бабуню, бо й мені чогось гірко на душі, – тихо мовила Світлана. – Але я вважаю, ні, я знаю, що дядько Гарасим учинив правильно.
– Авжеж, – не витираючи сліз, ще раз озвалась до правнучки баба Текля. – Бида ж не в тому, що є багатиї та бідниї. Ой не в тому, дитинко.
– А в чому?
– Вельми груба тая книга в Болотяника. І занадто багато люда вже пудписалося там. Половина книги списана. Половина…
9.04.10 

Більше читайте у числі першому "Дзвону за 2012 рік 


EmoticonEmoticon