Advertisement

Доктор і Професор або На шляху поступу

Левко Різник
Роман-есей

Львів, 18 січня
"(Змилувався Бог над раком, змилуєсь над нами: тож нам буде добре жити Під штирма панами." З казки І.Франка "Опозиція".)

Но, воістину так! Кандидатом на вибори до Державної Ради Франка ніхто не хоче.
А йому - ніби сего конче треба!
Не хочуть, помимо урядової партії та польської шляхти, і свої - народовці з москвофілами, "сконсолідувавшись" у єдиний виборчий комітет, - коли консервативному попівству прийшло на гадку не допустити радикалів, а найперше перетяти дорогу найстрашнішому радикалові - доктору Франку!
Тепер, як свідчать листи Тимофія Микити (чесного чоловіка з чесних із села Коровник біля Перемишля), що й народ не хоче...

Бо пани з виборчого комітету "навчили" парафіян, що Франко - "казенний радикал", продався урядовій партії за доцентство в Університеті й за посла до парламенту. (Не суди, Боже! Аби й вам так добре торгувалося!)
На сесю "ласкаву любов народу" до тебе - що було відповісти?
А цілком відверто - з повною щирістю покаяльника, який визнав свій "ганебний" злочин перед судом заприсяглих:
"Ваша відповідь (на партійний лист) ще раз переконує мене, що я не політик, а особливо не політик для наших руських обставин у Галичині... Давно вже я предлагав людям з округу Перемиського, щоби винайшли собі іншого кандидата, менше ненависного для різних людей, ніж я". "Тепер по Вашім листі у мене не лишилося ані тіні сумніву, що мені у Вашім окрузі кандидувати не можна. Коли підла брехня "Галичанина" і "Діла" (тих самих поважних людей, котрі Вас запросили гасити свічки у своїм комітеті!) могла посіяти проти мене недовір’я серед виборців, то, очевидно, мені лишається тільки один спосіб розсіяти те недовір’я - зречися кандидування. Вірте мені, пане Микито, я ніколи не перся на ніяку гідність і тепер до них не пруся. Жив собі з праці своїх рук, з чесної а твердої служби свойому народові і проживу далі, і коли бачу, що наша політика - болото, то вже ніяка сила не змусить мене лізти в те болото."
А нині - що з головнішого відписати Микиті? Ось надсилаю книжечку - "Як я став казенним радикалом?" - і все вам виясниться. Там дісталось усім панам з комітету, як дідові в торбу! До третіх віників запам’ятають! Дехто каже, що заостро... Але з ними м’якше не можна. "Я не розумію, чим би Ви попсували роботу в Вашім повіті, якби’сте зреклися належання до попівського комітету. Треба Вам, хлопам, раз привикнути до свого, щоби ходити власними ногами і власними дорогами. А поперед усього Ви повинні дати науку тим панам, що не можна хлопами кидати так, як снопами, і захапувати їх до своїх комітетів, не спитавши їхньої думки. І коли почуваєтеся членом радикальної партії, то як можете належати до виборчого комітету іншої партії, коли в нас - свій власний комітет?!" "Боїтеся, аби Вас не звинуватили в підкупстві, як мене?" "Якби я мав ті гроші, котрі я по твердженню моїх ворогів мав набрати від різних людей, що мене нібито перекуплювали, то вже би’м досі був мільйонером, а не щоденним зарібником у чужій хаті."
От, пане Микито, й уся мудрість сеї плюгавої драчки. Нині, на Йордан, замість стояти за свяченою водою, мушу листи писати. Правда, студінь надворі - лиха година! Мороз "йорданський" аж тріщить, - що й діти притихли, не рвуться на ковзанку.


Праця, однак, задля спільної справи - святе, і не вадить попри празники обміркувати з Олею матеріали до нової книги "Житя і Слова".
- Мамо, що ти скажеш, якби ми дали, замість вступної статті, мою так звану казочку "Опозиція"? Вона - то ще з дев’ятдесят першого... з проголошенням "Нової ери" мені закортіло покпити чей познущатися - настільки поривала лють - над панами-новоерцями, котрі перед сею підлою угодою грали роль затятих опозиціонерів. Думав надрукувати в "Народі". Павлик чомусь заникав... як дрібничку. А вчора вона - в руки... і бачу - не зістарілася. А наоборіт - звучить як нове й голосне слово проти "консолідованих", - що нині "гідно" продовжують справу "нової ери". Перед нинішніми виборами не згірш запобігають ласки в шляхти з міністром Бадені, як тоді...
Оля виморщує носика - не пригадує... очевидно, тоді не читала сего "писаннячка".
- Так смотри ось! Ніби й весело... "Була собі раз Опозиція, та така остра, що не дай, Господи. Годі було до неї доступити, хоч ти сказися. І не то щоби кусала або хоч гарчала, а м’явкала, та так вам голосно, що як м’явкне в Відні, то чути аж у Львові, а як зам’язчить у Львові, то чути аж у Куликові..."
Оля мружить очка в зацікавленні - у здавованому, сказати б... Не раз вона впадає у такий стан, коли в "тата" раптом з’являються твори геть несподівані. Не може ніяк надивуватися, - хоч повинна уже давно звикнути, - звідки се диво в нього, такого тихого, звичайного в побуті, береться?
- Читаємо ще трохи... "Ну, а звісно, що великі пани не люблять м’явкання ще гірше, ніж лев когутячого кукурікання. А надто ще наша Опозиція у своїм м’явканні була доволі монотонна, бо вміла тільки дві модуляції: "Кдивда нам!" і "Дівнопдавність!"
- І що тут поганого? Хіба ти не стоїш за рівноправність русинів з поляками? Хіба тобі урядові кривди не долягають? - мляво якось мама… чи й збентежено.
- Безперечно! І я з цілковитою симпатією до неї... От... "Що вже великі пани шукали різних способів, щоб її підійти, укоськати, приручити, так де тобі! І з руки їсть, і гладити дається, а скоро що до чого - м’явчить так, що аж крізь вуха прохацується."
Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Оля, однак, незворушна. І все більше хмурніє, - хоча перед її очками пробігають картини, переповнені гумором та іронією чей гротеском. От і старайся, всю душу викручуй, як мокру шмату, аби дощем сарказму розворушити оспалі душі таких "опозиціонерів", як Барвінський з "барвінчуками" чи... коли й рідна жінка не реагує.
- "Дівнопдавність! Дівнопдавність! - м’явчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані вóйни, ані рожна не показали."
- Чи не занудно отсе надто часто - одні й ті ж слова?..
- А вже припиняю м’явчання... коли Переміснич (сиріч намісник Бадені) врешті каже до Опозиції остро: "Покиньте ви се! Досі були на вас рани, а коли не покинете свого м’явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Так чого ж хочете? Що вам потрібне?" Опозиція на сеє і прошептала вже зовсім встидливо: "Пос-с-сади! Аванс-с-си!'' ''Ну, то так же й говоріть! - сказав Перемісник. - А то: рівноправність та й рівноправність. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним... Тут уже м’явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим’явкаєте. А посади, аванси - се друге діло! Се політика реальна, тут можемо порозумітися. Тільки будьте розумні, хапайте все, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного леду"! Опозиція смирно поцілувала Перемісника в руку, пішла додому... зі співом національної "Марсельєзи": "Змилувався Бог над раком, змилуєсь над нами..." І що - не смішно, не правдиво?
- Чому ж - мовить Олічка, але без сміху, а з тим же млявим збентеженням; хоч очка знервовано бігають сюди-туди, як потривожені мишенята. І каже: - Все би добре... Але ж нащо було без "рци"? "Кдивда". Так вимовляв слова, пам’ятаю, Гладилович. А він, як сам знаєш, покійний - з дев’ятдесят другого… Зрештою, і живому вказувати на фізичні вади - не гуманно.
- А там... у "комітеті"... ціла плеяда "без’язиких", чей таких, що малпують. Паньківський десь зо три літери перекручує, Вахнянин "аристократично" не вимовляє "л"... каже "вев" зашото "лев"... аби народ розумів, що сей пан приналежний до родовитої шляхти. Повинні ж "вожді нації", що продають польській шляхті наші нацюнальні інтереси за дрібні подачки - "посади й аванси"... для себе та своїх кревних, чутися вільними... іншими... властиво, близькими до тої ж шляхти. А от - не зміню ні єдиного слова! - як не міняється і їхня продажна політика. Нині ж вони більш не м’явкають опозиційно, хоча тепер, перед правиборами, жандарми розганяють кольбами віча мужицькі, не оглядаючись на закони, а лише з "доброї волі" старост - вірних клевретів Бадені, слухняних виконавців його політики придушення "дичі гайдамацької" до останку.
- Ну, і Барвінський ще більше запалав злобою до тебе в Товаристві.
- Невзабарі збори. Ходить чутка, що він, аби легше пройти в посли - для більшої прихильності до нього влади, хоче зректися головства на користь Грушевського.
- О, ще той Грушевський! Справжній диктатор! Він кров з тебе п’є, а ти й раденький! Бо йому - що?! Франко мовчить, то на Франка можна все більше й більше навалювать коректи, аж поки не осліпне. Йому, жеребцеві, байдуже, що в "доктора" біда з очима. І не цікавиться! А вже головою Товариства - то й "робучим волом", як ти кажеш, зробиться натурально й замучить кінцево.
- Роботи я не боюся, от би якось порадити собі з очима... Вогнем печуть! Доведеться й на операцію...
- О, Боже!
Львів, 2 лютого
("Нащо нам музики, якщо в нас довгі язики!" –
народна мудрість з арсеналу М.Грушевського.)


Мудрий Франко - мудрий! Мудра й Маринця.
Казали ж: після Різдва люди й отямляться. От і отямилися. Диво з див!
Чи наснилося, чи примарилося? Може, вщипнути себе: "Світи, Гапко, дав Бог телятко!" - "Подивись, Денисе, чи воно лисе?"
Ще до вчорашнього дня шкіра терпла, рука пильнувала потилиці - та все чухала... чухала... "де не свербіло". А що як знову... та доконечно жаба цицьки дасть Товариству? Усі твої великі надії підуть прахом.
Аж воно - як по маслу! Всенький загал ось одностайно: волимо на голову Грушевського! Волимо Професора!
Бо таки Франко - мудрий, Маринця мудра. Запевняли ж: неодмінно після празників нарід прийде до розуму й відкине всі незгоди. Сконсолідується! Очевидно, направду щось прийшло в душі зі святою кутею, з колядою, зі свяченою водицею.
Звісно, й слово самого Барвінського зіграло немалу роль. Хто, хто - а він таки вміє промовити до сердець. Нехай не надто глибокодумно, зате проникливо. Сльози виступають! Усуваюся, мовляв, з головства, бо все, що я міг вділати для блага Товариства, зробив, - що в моїх спромогах! Тепер, коли Товариство має ступити на вищий щабель - до рівня Академії наук, на його чолі пасувало би мати чоловіка інакшої інтенції -ближчого до конкретної науки. Ба, професора історії! Богу дякувати, набутого нами з Києва, з Божої ласки, та найяснішого монарха. Мати енергічного-молодого, затятого та високовченого. Чуюся, що з мене буде більший хосен для діла в іншій царині нашої боротьби, - не секрет для приявних, - в царині партійній і політичній.
...ще вибори не зачиналися, а бач - цілковито певний у перемозі свого кандидування на посла. Інакше не прийшов би зі зреченням, - треба розуміть. Політик от - неперевершений! Інакше би виглядало - як у каламбурі: "Дай, жінко, перцю - мед закушу».
Довелось сплатити Барвінському тою ж монетою; властиво, розм’якшене тими "лігумінками" серце й відкрилося до нього, благодійника нарозтвір: полилася лагідна мова во славу галицького нотабля вільно й розкрилено. Мовляв, Товариство було щасливе в опіці пана посла. Він справді "багато прислужився коло його матеріального зросту, і робив се не для реклами свого сторонництва, а з огляду на хосенність його для руської суспільності. Та, як би не було, Товариство не може стати реклямою для політичних партій, бо є не політичне, а науково-культурне".
Тим часом позір убік Франка, на його рудаву маску... От і ще на думку синтенційка, - користаючи з доброго гумору загалу, - мовляв: у Товаристві гуртуються і рівноправно працюють люди не за партійним принципом, а з огляду на всякі наукові зацікавлення. Тільки таким чином здобудемося на подальше хвальне подвигнення української науки в Галичині, в Україні та серед народів Європи.
Ба, чи сниться, чи примарилося, нинішні загальні збори такі не подібні на ті "трагічні", "надзвичайні", що відбулися 8 грудня минулого року.
...а буча тоді була загрозлива! Ще нині шкіра терпне. Який шум здіймали проти реформи, проти нового статуту, якраз ті, що до науки мають найменшу дотичність, - скажімо, священики (а їх у Товаристві до тридцяти осіб!), скажімо, адвокати...
...ще нині шкіра терпне: яке ж то було страхітливе становище в установі - найважнішій установі - хоч і не державній, але більш, ніж громадській, найвищій за нинішнього відродження українства - і не лише в Галичині!
...та інституція, що, фактично, покликала тебе з Києва, та інституція, що після урядових репресій проти української мови в Росії наприкінці шістдесятих мала стати форпостом нашого слова тута, покликала тебе служити їй щирим серцем, раптом на очах гине, розсипається від внутрішніх чвар. Ба, не з волі злих ворогів, а лише з роздору межи своїми. Бо не хочуть "барвінчуки" зі священиками слухать про якийсь новий статут. Кажуть, у нас є новий з 1893 року, коли Товариство й назвалося науковим. А яким то ще "науковішим" воно зробиться з вашим статутом? До того ж, той "ваш статут" розпрацювали Грушевський з Франком. Чого се професор тиче сюди й Франка, - коли Франко ще лиш недавно став членом. Виділ відхиляв його прохання о членство з огляду на бунтівливу "франківську" незгідливість. Але Професорові захотілося таки втягти його... та ще й директором секції.
...а як же йти до науки, коли за статутом 93-го року право голосу мають у наукових питаннях і ті члени, які в науці - зеро?!
...тоді, вкінці торішнього року, все валилося зі страшним тріском. А нині - з голосним "тріском" усі проголосували за викінчення новообраним виділом нового статуту одностайно.
Не впізнати он - ні одного, ні другого... Не вороги, не опозиціонери. Нормальні люди. І статечний Володимир Шухевич, і не вельми статечний (з вигляду) його брат адвокат Микола Шухевич, - софіст і балагур, як то серед правничого панства трапляється. Вахнянин про щось там шепочеться з Барвінським... але без видимої загрози спокійному плинові зборів. Радісно мати на зборах і чисельну когорту молодіжі, - якраз тої, що приходить з твоїх університетських семінарів. Степан Томашівський... молодий, роботящий (невже через оту роботящість у нього он "професорська" лисина закраялась?).
От більше б нам таких членів Товариства, як Микола Вороний чи Володимир Гнатюк, Василь Щурат чи Осип Маковей, Федір Вовк чи... про Анатангела Кримського, українського татарина, то й балакать нічого. "Наш мудрий Хванько!" - як його величає Перебендя. Осип Роздольський чи Кирило Студинський (хоч Кирило й зятем найбільшого "опозиціонера" Анатоля Вахнянина). А Франко - поза всякою конкуренцією! Велике щастя для Товариства, що йому не таланить з виборами до Державної Ради. (Треба сподіватися, що й ніколи не поталанить: у нього всі великі здібності, пов’язані з логосом, але нема єдиного - того, що є з лишком у Барвінського, - політичного лисячого нюху). А ось будемо разом, то й виконаємо заповіт великого Миколи Гоголя.
Після комерсу. Добра думка. Підвести резюме всьому нинішньому дійству з Франком.

Продовження читайте у "Дзвоні", число 2 за 2012 рік.

Немає коментарів