Advertisement

Тиждень ненависті, тиждень любові

Юлія Бєлова
РОМАН

Сниться. Море. Море твого дитинства. Не кіношно-бірюзове, а прохолодно-синє. Без тайфунів, акул і гниючих водоростей. Просто море мінус переповнений тілами і галасом пляж. Про всяк випадок вимикаєш звук. Жаль, не чути плюскоту хвиль. Проте ніхто не верещить -«Куда- ти- полєз- я - сказала».
Чудовий ранок. Сонце ще лінується, не демонструє свою владу, море спокійне. Вода прохолодна. Прозора. Заходиш повільно, розглядаючи дно. Тобі важливо відчувати дно. Не лише через те, що ти не дуже вправний плавець. Тобі важливо контролювати ситуацію.

Всюди. Завжди. Ти ніколи не пірнав у хвилі з радісним вереском. Ти так само зважено рухався дев’ятилітнім хлопчаком. Бабуся давала настанову: «Жодна стихія не вибачає зухвалості. Море – то стихія. Будь ввічливим, ти на його території». Бути ввічливим з морем? Ти не знав, як це, та все ж старався. Проте заздрив усім, хто хоча б раз з голосним «шубовсть» відважно занурювався у його манливе черево.
Сьогодні ти готовий плисти до буйка, аби, охопивши руками його гладку поверхню, відчути себе переможцем. Далі – зона ризику. Туди тобі не треба.
Комусь іншому треба. Помічаєш темну цяточку над гладкою сріблястою поверхнею. Вона рухається у твоєму напрямку. Ти хочеш дочекатися шибайголову, щоби зазирнути йому у вічі. Перехопити погляд. Відчути енергетику відваги. Ти не боїшся цієї зустрічі, навіть якщо в його очах прочитаєш зневагу. Крапка перетворюється на невеличку кульку, що рухається плавно. Заплющуєш очі. Чекаєш. Рахуєш: раз, два… Ти сповнений нетерпіння. (Здавалося, людина була недалеко). Але стримуєш себе. Тіло буйка стає холодним, руки починають мерзнути і ковзати. Де дно?
Відчайдушно, по-жаб’ячому (а, може, це і є єдиний стиль, притаманний тобі?) долаєш відстань до берега і зупиняєшся, лише коли боляче вдаряєшся коліном. Вставати соромно. Води, мабуть, по кісточку. Озираєшся, чи нема довкола дітей, бо ті не змовчать. Пляж відпочиває від тіл і слів. Пустельний.
Втомлено видихаєш, повільно здіймаючись на ноги. І раптом чуєш легкий плюскіт - позаду тебе хтось виходить на берег. Зупиняєшся.
Вона проходить повз, звільняючи виблискуюче на сонці руде волосся від води. Вона йде так, як може йти лише Вона. Під її ногами не пісок самотнього пляжу – земна куля (Так казали за часів твоєї бабусі).
Коліно ниє. Ти розумієш, що вона знехтувала тим, що є для тебе правилом, принципом, дном. Вона була там, куди тобі ніколи не заплисти.
* * *
Нічого доброго. Бо:
ПОНЕДІЛОК
Ранок. Ти ще не за кермом, але чуєш роздратовані сигнали авт. За кілька хвилин приєднаєшся до братства обурених понеділком. Твоя сусідка, буркаючи собі під ніс щось на кшталт: добрий-день-пішов-до-чорта, проходячи повз, штурхає тебе торбою зі сміттям. Вона готується до емоційного видиху - штовханини у маршрутці. (Твій видих – за кермом. Ти не добираєш слів, бо можеш собі попустити, адже окрім твого авто тебе нікому більш нечутно. Ти на мить уявляєш свою спотворену роздратуванням пику з спустошеним відсутністю звуку ротом. Ти навіть не кумедний, бо потвора не буває кумедною. Поза тим твоє авто тебе любить, співчуває. У авта також є понеділки).
У сусідчиному житті, таке враження, що ні вечора п`ятниці, ні ранкусуботи, ні недільного післяобіду нема, її життя, засмічене понеділком, що не минає. І скільки б ти не бажав їй доброго дня, він тут же перетвориться у неї на довічно прикрий понеділок. У відповідь на твою щиру спробу якось зарадити їй вона кине у тебе погляд-камінець, погляд, який зруйнує увесь запал позитивної енергетики, старанно формований привітністю теплого душу і дійсно гарною кавою. Погляд приречення.
Ти ще не вимудрував, мобілізувавши усю «креативність», як присусідитися на вщент заповненій стоянці біля офісу, як відчув слабкість, радше не стільки власне твою, скільки частинку загальної, «народної», колективної слабкості, наче під час епідемії грипу або епідемії розчарувань. Проте, як завше, звів усе до пояснюваного, звичного: «То понеділкове чи вже ВРЗ?» З почуттям справжніх чорних заздрощів (і що за поганець придумав «білі»? заздрощі завжди чорні-чорнісінькі) згадуєш загартовану тренінгами і мудрістю любителя роллс-ройсів Ошо колегу. Вона радить, наближаючись до переповненої стоянки, з усмішкою на устах повторювати: «Зараз я - обов’язково! - відшукаю вільне місце». Але твій комунікаційний канал з небом настільки переповнений усіляким побутово-світоглядним непотребом, що цей зойк губиться у тій захаращеній «ком’юнікейшн тьюб».
Ти вже по третьому колу довкола офісу. Повз старанне буботіння місце для паркування не з’являється. А, може, ти не надто емоційний. Або твій намір позбавлений віри. Без віри справа не робиться.
Ти не можеш спізнитися – бо твоя ранкова хвилина задоволення, це коли шеф пробігає повз, розгублюючи у поспіхові усю свою чарівливість метросексуала. Задля цього ти здатен здійснити будь-який чудернацький ритуал, аби не спізнитись посмакувати його обеззброєного, метушливого, схожого на багатьох інших заклопотаних громадян офісу.
Трохи зусиль для правила номер два - візуалізація: уявляєш себе не на своєму змученому столичними дорогами фольксвагені, а на одному зі ста ошовських роллс-ройсів. З келихом шампанського. І – ось воно, місце на виїзді, яке ти вже минав тричі, але, засліплений понеділковим роздратуванням, не помітив.
* * *
Уявляєш її біля вікна, з філіжанкою кави. Вона спостерігає, як ти енергійно кермуєш здивованим твоїм ентузіазмом і вправністю авто. І думаєш: ось воно, вічне. Над кригою, кризою, мерією, роллс-ройсами, понеділками, супермаркетами, відчаєм…
Відчай, то коли не контролюєш ситуацію. Всесвіт насміхається над тобою і ще мільйонами інших таких самих «контролерів». Сонце, нехтуючи тисячолітнім графіком, пірнуло у весняну сплячку. Крига півночі світу зрадливо тане, підбурюючи океани до демонстрації характеру. Цунамі, урагани, засухи, лавини, повені…
Діра над кулею росте, внизу чубляться. Завтра може не настати? Або настане непередбачуване, чуже, небезпечне. Ти проти цього завтра. Проте усіх чомусь найбільше тривожить, що ж буде з доларом. Гречкосії лишилися без гречки і без останніх надій. Молодь нічого не помічає, заклопотана здобуттям і витрачанням. Дехто все ще плекає бажання « поїхати звідси». «Поїхати звідси» - це така інфантильна доросла гра, якою втамовують своє понівечене самолюбство, виправдовують свої лінощі, розбещення байдужістю і невміння бути справді щасливим (справді – отже, будь –де?).
Почувши про «поїхати звідси» від старого приятеля, тобі прийшло до пам`яті: «Не питай, що Америка зробила для тебе, спитай, що зробив для Америки ти». Не дослівно по Кеннеді, але сенс той самий. Приятель встромив тобі у груди злого пальця, наче списа: «Ти!». Ти одразу подумав про ковдри для Майдану, але промовчав, бо далі не було про що згадувати. «Отож, - хитнув головою приятель, запалив і смачно затягся, наче наповнював себе не димом, а життєвою енергією. – Всі ми хлопці з Майдану, але ображені. І тепер ладні бігти куди-небудь, але ось він, момент істини для тих, хто зібрав валізи: БІГТИ НЕМА КУДИ».
Про «бігти нема куди» у понеділок думати не варто. Це добра пожива для медитацій вечора п’ятниці. Бо мати у запасі суботу з неділею, то завжди додає оптимізму. Ніяка прикра думка не зґвалтує. Уже в неділю під ранковим душем ти передчуватимеш, як крапля за краплею стече по тобі день, безжалісно кидаючи тебе у жерло наступного понеділка.
Якось тобі спало на думку порахувати, скільки понеділків уміщається у 75 років життя. Не так вже й складно було порахувати, але ти передумав, бо цифри б`ють сильніше за слова. Ти назвав цю ідею дурницею і знайшов собі клопіт – врешті взявся лагодити зливний бачок.
Але думка про втечу не полишала тебе, чим би ти не бавив себе, бо в ній сконцентровано стільки страху і стільки надії. До того ж ти вважав себе мастаком у цій справі. Такого талановитого втікача ще пошукати. Ти був певен – твоя Велика втеча ще попереду.
А потім на тебе війнуло її запахом. Він завжди з`являється у ту саму мить, коли твої улюблені думки вже нагадали про себе. Серце на мить стишує хід, наче боїться сполохати його. У твоєму понеділкові є солодка обіцянка – побачити її.
То наче й не думка, а так – зітхання.

(Варто було б зателефонувати бабусі).
* * *
Вона не спостерігала за тобою крізь залиту сірими патьоками сніго-дощу шибку. Вона палила у курилці, нюхаючи свої пальці і підгризаючи шкуринку, яку недогледіла майстер. Ти дозволяєш їй цей жест, аби позбавити холоду ідеальної жінки. Ти нічим не ризикуєш, бо і це вона зробить елегантно, з легким відтінком кокетства. «Тепер, мабуть, доведеться займатись манікюром самій», - може, у цю мить скаржиться їй приятелька. Вони не жонглюють словом «криза», але від тих багатокрапок, які натомість виникають у їх розмові, трохи моторошно. Вони вже полишили обіцянки позбутися прикрої звички палити. «Це не звичка, це спосіб витримувати дійсність», - можливо, виправдовує їх приятелька. Вона сповнена відваги щодо понеділка. Вона прочиняє двері тижня енергійним рухом.
А ти зазираєш крізь вузьку шпарину у той новий тиждень, намагаючись розгледіти, що він від тебе приховує.
Тебе дратує, що вона у курилці, що не спостерігала за тобою крізь шибку, що не спішить знайти мільйон приводів, щоби пройти повз твою «клітку», даруючи тобі з усмішкою надію.
Вона НАД тобою. І, визнай, це тебе збуджує. Кожен сантиметр, що подовжує відстань між вами, розбурхує твою уяву. Іноді усвідомлення цього лякає тебе. Чи не граєш у дивну гру, часом таку заплутану, що й нитка інтуїції губиться у її нетрях.
Її «клітка» вдвічі більша, у неї персональне місце для паркування, вона заїжджає на каву до «Егоїста», живе у Кончі і на уікенд може гайнути, куди тицьне пальцем на карті.
Могла. Новий світовий безпорядок наближає її до тебе вже тим, що позбавляє можливостей далеких мандрів. Сьогодні найбезпечніша подорож – до супермаркету, що недалеко від дому. Ти думаєш про безпеку, вона – про виклики? Істина десь посередині між викликом і безпекою? Середина завжди золота. Або так здається. Або здається, що середина. Ти заблукав.
«Після кризи» - химера, бо сама криза - химера. Криза в голові».
Адресовано, звісно, не тобі. Ти підслуховував. Вона ділилася з твоїм шефом. Він кивав, очима намацуючи точку на поверхні ріки, куди був спрямований її погляд. А думав, мабуть, про її ноги. Чоловіків, у більшості, дратують усі ці інтелектуальні ескапади. Тебе невимовно пригнічувало, що перла своїх думок і слів вона розкидає перед ким завгодно. (Ти ж поруч і прагнеш її). Ти мусив вдавати, що маєш терміново йому щось повідомити і підбирався до них, крадучись, із посмішкою вибачення.
Вона обернулася, і ти, обеззброєний, зустрів її погляд. «Я для неї комаха, комашка, а, може, й гусениця». Шеф заледве приховував роздратування, але натяг задля пристойності посмішку: «Святкування у розпалі?» І на корпоративі він знайде привід її послухати наодинці. Вона нетерпляче посовала витонченою босою ступнею, ніби відштовхуючи. Звісно, тебе.
Тобі цієї ж миті закортіло втекти, ти навіть зробив спробу зосередитися, аби вимудрувати привід. «Моя бабуся нездужає» - перше, що спало на думку…
Якось твій приятель, ще з часів навчання в університеті, вколов: «Ми можемо поговорити без присутності твоєї бабусі? Ти ж уже дорослий хлопчик».
* * *
«Алло».
Ти знаєш, що вона знає, що то був ти.
Увечері ти тулиш до вуха телефон, уявляючи її голос, такий енергійний, трохи різкуватий. (Тобі такі милі ці самовпевнені нотки.) Про що б ви розмовляли? Ганили б уряд?
На фірмі пліткують, що її улюблена тема – політика. І не дай, Господи, зачепити її з приводу Помаранчевої революції. Кажуть, тому, що вона з Заходу. Але ти у кадрах якось підгледів її папери. (Звісно, не «якось», а завдяки старанно обдуманій стратегії). Народилася на Луганщині, навчалася у Києві.
У курилці, куди вона навідується, нехтуючи статусністю, якось виказала абсолютну у своїй неприхованій щирості дитячу радість від того, що розшукала у мережі запис спектаклю «Юнона і Авось». Це розчулило тебе, ніби вдалося підгледіти у ній маленьку дівчинку.
То, може, ви розмовляли б про театр?
Колись вона все ж засинатиме на твоєму плечі. І цього «колись» тобі цілком вистачає. Унизу гамірно. Яке чудове рішення – двоповерхова квартира. Другий поверх – як інший світ.
Сусідка каже: «Як мене дратують понеділки, бо то лише здається, що понеділок – початок. Насправді, то початок кінця».
Ти киваєш. Це не згода. Звичка.

Продовження роману читайте на сторінках часопису "Дзвін", число 1 за 2012 рік.

1 коментар:

  1. Доброго всі здоров'я!!!Не підкажете трохи інфи про авторку?! Дякую))))))

    ВідповістиВидалити