3/16/2012

Філософ з пензлем в руці

Час від часу Бог посмішковується собі з людини, як добрий батько з улюбленого дитяти. Чому б ні?! Хто, будучи батьком, цього не робив?! То ж щастя спостерігати, як дитя приймає жарт всерйоз, морщить чоло, думаючи, як вийти зі становища.

Так Бог жартує собі, наділяючи великим даром людей із найпростішими, а то й комічними прізвищами. Сміючись з людських оцінок, селянську дитину із прізвищем як прозвиськом – Патик – Бог наділив талантом великого живописця, якого ставлять поряд з найвидатнішими художниками сучасності. (У нас в Галичині звична і часто вживана фраза: «Що я тобі – патик?», тобто нікудишній чоловік. Про Патика-живописця чув недавно ту ж саму фразу, але означала вона зовсім протилежне. Коли одному маляреві я сказав: «Художнє завдання у цій твоїй роботі Патик вирішив би знаменито, я не сумніваюсь», той відреагував словами: «Що я тобі – Патик?!»)


Приятелі у мистецькому колі величають Володимира на італійський лад, з любов’ю і гумором: Патічеллі. Я ж, близький його друг, чим горджусь: великий Патик. І мені він терпить. Мусить. На правах дружини пані Романа кличе його Патичком. «Пане Ромцю, - це мені, - вам Патичка до телєфону». До слова, хіба ми завше знаємо, що означають імена великих іноземців. Не всім відомо, що прізвище видатного античного поета Горація в перекладі – Фляк, а генія Цицерона – Горошок.

На величезних просторах Радянського Союзу Володимир Патик був одним з 10-ти, хто потрапив в коло найвидатніших художників колишньої імперії - вийшов альбом їхніх робіт. (У товаристві колекціонерів опиняється той, хто має «хоч одного Патика», а коли два чи три, то це вже колекціонер з досвідом, поважний колекціонер). Якби Патик був французом – його ім’я з благоговінням вимовляла б уся культурна Франція і знав цілий світ. Так само якби він був англійцем, бельгійцем, японцем… однаково його знали б по всьому світу. А наша Україна — єдина територія на планеті, де слава межує із забуттям, бо «маємо те, що маємо» і так ніби й не маємо. Хоча щось невелике, дрібне таки робиться, як на мус`. За рішенням уряду видавництво “Мистецтво” видало 6 книг-альбомів про найбільших українських художників сучасності, і серед них - Володимира Патика.

Ось кілька сторінок з біографії митця.

Володимир Патик народжений 1924 року в селі Чорний Острів, що під Ходоровом на Львівщині, справді ніби на острові, що виростає над розлогою рівниною. Його родина -селянська, де знано роботи, зв’язані з плугом, лопатою, сапою, граблями, ще й дошками, батько ж – бондар. Усі Патики, від малого до великого, дуже роботящі.

У сільській школі до шести класів Володимира вчать по-польськи, руська, тобто українська, лише так, для «відведення ока», два рази на тиждень, до чого тепер прагнуть Регіони з Табачником. А далі, із 7-ми класів, уже при «перших совітах», доводиться іти в школу 7 кілометрів - до містечка Ходорів і назад – нелегкий шлях для дитини, не всяк старший таке випробування витримав би. Хлопець народився художником, уже з малих літ хотів ним стати, мало стати – ще дитиною утвердитись як художник. Найперше у своїй сім’ї, у мами, тата, серед сестер, братів. Малював, де попало і чим попало, що в руки дісталось – крейдою, вуглинками, сажею… Якось великодньої суботи мама взяла кошик з паскою та всім святковим і подріботіла під церкву святити, а тим часом малий Владко нарізав собі у льосі з буряка шматків, щоб в руку можна було взяти, і розмалював усю гарно побілену хату, щоб мамі сподобалось. Його чекав ремінь і то гарячий, а то за що? Дитина втікає в ліс, не розуміючи мами, незрозумілого світу. Та ж він так старався і, здається, незле вийшло. Його працю мало що не поціновано, а ще й за те покарано.(Так буде не раз уже за влади робітників і селян, які всю владу віддали партії, на добровільній основі). У лісі провів безсонну ніч, та оскільки на другий день Великдень, день всепрощення, малого повернуто додому, і він сів з усіма до пасхального столу.
Після закінчення семи класів Володимир, при «перших совітах», вступає у Львівську художньо-промислову школу, вчиться там і при німцях. (Перед приходом «перших совітів» сільські аматори сцени ставлять антирадянську виставу, яку оформляє малий Патик, малює карикатурний портрет дєдушкі Лєніна, а режисерує сусід, трохи старший віком Богдан Патик. За цю самодіяльність Богдан Патик з товаришами. загримів у Сибір, а Владко Патик уникає такої злої долі, бо ще дитина. Це той самий Богдан Патик, який перемінив собі прізвище на Стівен Пітерсон і після Петра Яцика найщедріше фінансує Конкурс української мови ім. Яцика, а недавно нашим побратимам із газети «Літературна Україна» надав значну фінансову підтримку).
Володимир Патик з 1947 року - в Інституті прикладного і декоративного мистецтва. На третьому курсі, 1949 р., виключений за формалізм (Ще нічого не навчили, а вже засудили за формалізм, якого не вчили. Таке могло бути лише в перевернутому комуністами світі. Чого не розуміли партійні функціонери, те називали формалізмом і засуджували). У комсомолі Володимир «нє состоял». Патиковими вчителями в інституті були Р. Сельський, В. Монастирський, Р. Сільвестров, згодом Сельський та Монастирський стали його друзями. Твори живописця зберігаються в музеях та приватних збірках України, Росії, Канади, США, Франції, Китаю, Польщі, Чехії, Киргизії, Вірменії та інших країн. Сам про себе художник пише надзвичайно промовисто, хоча якби ці слова вийшли не з-під Патикового пера, його висміяли б, і цілком справедливо: „Природа наділила мене працездатністю, пам’яттю відтворювати побачене через багато років, маю імунітет до зла, уміння відрізнити правду від олжі, не сприймаю фальші. Моїми ідеалами є краса як природи, так і жіноча, і правда. За моє творче життя вимальовано до 500-600 кг фарби, змальовано до 1875 метрів полотна і зрисовано 1,5 тонни паперу. Шаную Конституцію власної держави, жінку і власну гідність”. Я можу все підтвердити яко свідок, бо сам помагав перемірювати полотно, важити тонни паперу і фарби. Найгірше було з тою фарбою - на старих полотнах і картонах так поприлипала, що годі було зішкребти, щоб зважити.

* * *
Коли вже зайшла мова про славу, то не можна ні тую мову, ні тую славу обривати, не розвинувши. Природно скромний Патик так думає про цю вередливу пані: «Якщо я щось варта, то згадають, а не варта, то не варто й згадувати». Не забулась одна пригода, Патикова. Купив Владко собі машину. А для чого машина? щоб їздити? куди їхати – теж недовго з дружиною думали. «Гайнем на Закарпаття!» Отак зелений водій Патик, який мав за кермом лише кілька кіл по місту, і то з інструктором, одразу вибрався в далеку дорогу. Треба знати Патика, чому він так вирішив. Та бо Володимир не знає, що таке програма-мінімум, в усьому, не лише в мистецтві. Як братись, то за максимум. З Божою поміччю подружжя добралось до Ужгорода. Їдуть вони, їдуть, і кожен стрічний махає їм рукою, а то й двома.

- Видиш, - тішиться пані Романа, - тебе в Ужгороді всі знають. Ось як далеко докотилась слава про мого Патичка! А хто б подумав! Чекай-чекай, тобі махає навіть якийсь старий жид. Не може бути, щоб тебе знав навіть старий жид. Влодку, гальмуй!

Ну, зупинились і питають старого єврея, чому він розмахує руками.

- Слушайтє, ві. Как, ві не чувствуєте, что у вас сразу два кальоса гавкнуло, - дивується добрий старий єврей, якого ми в Галичині за польською мовною традицією називаємо жидом, а не тому, щоб образити, як це є в Росії.

Обоє Патиків весело зареготали. Ось тобі й слава! На колесах трималася! На спущених.
А старий чоловік від несподіваної реакції незнайомих людей аж сахнувся.

- Ну-ну, мішігіне, не іначє как мішігіне…

Звідки він такий взявся, художник Володимир Патик - митець з виробленою національною системою цінностей? Ще довго з подивом дивитимемося у глибінь років, на галицьке село з його яскравим розквітом національного відродження. Де його витоки? Національне почуття легко відновлюється - воно з вічного насіння, насіння любові. Настає час і - проростає, як тільки ослабнуть сили, що його душать, створюються більш-менш сприятливі умови. Саме такі умови настали в 30-ті роки. Близькість по часові до національної революції 1918-22 років, коли хоч накоротко, але відродилась українська держава, а головне –лишились живі учасники і свідки цих подій, які стали носіями національної ідеї, саме вони творили по селах хати-читальні, осередки «Просвіти». І на цей час припало дитинство і рання юність Володимира Патика. (Моє село у національному дусі виховував священик Мурович, колишній сотник Української Галицької Армії).

Володимир вихований ще й книгами. «Ніколи в нас не було, щоб не було книжки, – розповідає художник. – Усі в нас були великі читальники. Перш усього батько, який був ще й аматором сільської сцени. Батько грав і вірив у те, що грає, не так, як артист. Йосипа Патика досі пам’ятають старші люди, як виконавця головної ролі в «Невольнику» Шевченка.

Як настає тепла пора, з Володимиром Патиком ось уже років двадцять, а може, й більше, пускаємося у мандри довкола Львова. (Тепер наші мандри - лиш радісні спогади, вік своє забирає. А знайомі ми з Патиком із 1970 р., коли наші сини, Остап і Тарас, пішли в перший клас і подружились, уже відтоді я чув велику силу притягання до цього славного чоловіка, а він, бачив я, до мене, але минули роки, поки ми зблизились як друзі, чому так – не знаю. За таким же «сценарієм» ми стали друзі-нерозлийвода з Андрієм Содоморою). Сідаємо в поїзд чи автобус і від’їздимо на кілометрів двадцять п’ять - тридцять за місто, а там манджаємо собі до іншої залізничної вітки чи шосе, або й додому, від одного краєвиду до іншого, де Володимир малює, а я йому не заважаю. Так ми обійшли всі околиці Львова, майже нема в радіусі 20-25 км від міста такого закутка, де б ми не були.

Якось біля села Кукезова, яке ми обминули полями, став Патик малювати біля ставка, і це викликало чи то цікавість, чи то невдоволення селянина з поблизької хати. Хоч маю військову карту, де все позначено, а не завадить поцікавитись і в дядька, що це за хутір, до якого села належить. Як у тій стрілецькій пісні: «Попереду Цяпка в мапу заглядає. «Чи далеко город Київ?», – всіх питає». Підходжу до дядька, зблизька бачу - явно зденервованого, і з’ясовую, де ми і чи правильно йдемо.

– А шо він там роби, той ваш колеґа? – замість відповіді непривітно питає вуйко.
– Малює. Він художник.

– Ну, подивисі-но, я маю сина художника, то він не малює нашого ставка, а якийсь заблуда приходи собі і роби, шо хоче… Вважийте, під самим носом!

– Та він не цілий ставок малює, а лиш кавальчик,– рву на хлопові лаха, тобто не для галичан пояснюючи, купую дядька, а йому хоч би що. – Як не можна, то я скажу, щоб малював ще менший кавальчик.
– Но-но, най вже мазюкає, – злагіднів чоловік. І аж тоді сказав, що село, яке ми обігнули полями, ідучи із полустанку Руданці, – славний Кукезів. Гадаю, що той Кукезів цілком може претендувати на запис у книгу Гіннеса – тут чи не перші в світі приватизували краєвиди.

Патикова працьовитість – притча во язицех. Хто цього не знає! Але про один випадок таки розповім. Йдемо від Старого Села на гору Камулу – найвищу точку між Карпатами та Уралом. Нарешті, на самій вершині, прилягли. Я змучений, Патик теж, він, певно, більше, все-таки на 16 років старший. Лежу між гілляччям як убитий. Лежить і Патик. Але, чую, чимось уже шелестить. Так і є. Витягнув папір і взявся за малювання якогось сучка.

- Відпочинь, Володю. Нащо тобі той сучок?

- Може, колись пригодиться… А я вдома відпочину.

- Та я тобі таких сучків цілу хату наношу, із Шевченківського гаю.

- Таких ні… Сам же мені недавно розповідав, що на дереві нема жодного однакового листочка. І сучка теж.

Не знаю долі того сучка, чи використаний, але що він так мені запам»ятався – уже тим не однаковий, як усі.

Патик вчить у природі спостерігати за природою, і в тому, що я такий літератор, який є, - частка його науки, і то значна. Особливо мені бракувало розуміння барв, яке там розуміння – багатьох відтінків кольорів я просто не бачив. Ідемо в запахах, що найдорожчі, поміж пшениці гойдливою польовою дорогою, таки в моєму селі Сновичі на Золочівщині.

- Посидь, я тут трохи помалюю, - просить Володимир.

Патик скоро накидає дорогу, по обидва боки лани пшениці, ще не споловілої, ще лиш «в молоці». Бачу, по стеблах накидає фіолетову барву.

- Де ти взяв там фіолет, там нема фіолету, - бурчу, ніби я більший спеціаліст з живопису, ніж Патик. Комічно, чи не правда?

- А ти приглянься…
Приглянувся і помітив легкий наліт фіолетової барви по краях стеблинок. Патик в етюді цю барву лиш підкреслив, «вирвав» її. Сердечно обнімаю друга і дякую за урок.


Патик завжди малює, коли навіть перестає малювати, все одно малює. Кожен художник, закінчуючи роботу, витирає і вимиває пензлі. А Патик не вимиває, він вимиваючи далі малює на пюпітрі. Якби хто догадався і купував у нього ті пюпітри і кожного разу давав йому новий, мав би дивовижну колекцію картин Патика, бо це роботи дуже цікаві, повірте, не чиї небудь – Патикові. Цікаві і назавжди втрачені. Бо завжди перемальовувані – то ж пюпітр, а не полотно.

Ніжний, дитинний Патик і революція – несумісні, але це лиш так здається; я свідок події, що видає в художнику істинного революціонера. Біжу в центр, щоб не запізнитися на першотравневу демонстрацію-протест, яка має зафіксувати у західній столиці народження в Україні Народного Руху і показати червоним від ідеології на трибуні, хто стає господарем цієї землі. Таки запізнююсь, що нерідко трапляється. Від оперного до проспекту Шевченка шумить, бурлить, пробивається крізь міліцейські кордони розбурхана величезна колона. Комуністичним травнем і не пахне. І що я бачу? В першому ряду мої близькі – Володимир Патик та Роман Безпалків. Безпалків вроджений революціонер, а Патик ніяк не вкладається у людину з протестною душею. Господи, яке завзяття на їхніх обличчях, яка рвійна хода. Міліцейські лави прорвано. Я стою там, де невдовзі спорудять пам»ятник Тарасу. Обоє демонстрантів кличуть мене до себе; я не йду, соромно; це ж означало б, що без бою прорвався в передові колони. Долучаюсь до людей десь посередині, а може, ще й далі.

Лагідний у мистецтві, він уміє проявляти силу, коли треба захищати свою гідність, честь жінки, заступитись за слабшого, за дитину. У його ранній юності - про це знає весь Чорний Острів – стався такий випадок. Хлопець із сусіднього села, стрибок, побачивши, що з боку Патика йому нічого не загрожує, витягнув пістолет і скерував на Владка: «Руки вверх, пацан!» Руки Владко використав для іншого. Обурений, він кинувся на напасника, відібрав зброю і скерував на стрибка. «А тепер ти - руки вгору!» Безстрашний «вояка» підкорився. Скоро Володя відпустив його, але пістолета не віддав. Куди тому без пістолета? Тюрма. Скажуть енкаведисти, що «бандьорам отдал». Того ж дня тато і мама стрибка ходили до батьків Патика просити, щоб їх син віддав «пістолє», бо «видите, у вас дитина і в нас дитина, а ви знаєте, шо на тім світі робитсі». Із того часу з молодим Патиком були обережні не лише чужі стрибки, але й свої забіяки.

Але є ситуації, де на силу не відповіси силою, коли хочеш жити. Володя уже вчиться у Львові, в художньо-промисловій школі, а додому приїхав за харчами. Вранці, як завжди, обливається біля криниці холодною водою. Якби ж то знаття, з хати не виходив би. Недалеко від криниці енкаведисти сиділи в засідці. Облава.

- А, бандьора, папалса! – наробили крику, вискочивши з кущів, ніби зловили озброєного повстанця.

- Та я вчуся у Львові, який я бандьора!

- («Їх було п’ять чи шість, - розповідає мені Володимир. - Я кажу, що в хаті маю документи, а їм тото до лампочки». - Ти страшно пережив, мій друже? – «А як було не переживати? Вони тоді багатьох хлопців постріляли. Їм потрібна була цифра для звіту, для Москви, і що для них було вбити?!»)

На крики вибігла мама і впала на колінах перед «визволителями»: «Синочки, пощадіть».
Ні, ставлять до стінки, будуть розстрілювати.

- Всєх рас-стрєляєм! До паслєдняво бандіта!
Пики перекошені, перекособочені. Чи то так крові жаждуть, чи пити? На щастя, того разу більше пити.
- Рас-стрєлять! – командує старший крутолиций «могол».

Мама залементувала ще голосніше, аж позбігалися люди з довколишніх хатин.

- Та я вам, синочки, сальця присмажу, яєчню. Горілки здиблю!

- Гарєлкі, гаваріш. Ну, харашо, давай!

На горілку і сальце клюнули. Та вони й затіяли весь цей шабаш, щоб випити. Будьте ви прокляті, окупанти! Посилаю вам прокляття у минуле, бо не знаю, чи ждала вас тюряга за таку «самодіяльність». Не ждала. Тюрма ковтала тисячі тисяч невинних галичан! А «вони» («Аби вони віздихали!» - тост гуцулів) і досі топчуть нашу землю, оті «самодєятельнікі», вимагаючи для собствєннаго пользованія два государствєнних язика. «Патаму что нє будєм же ми учіть етот сабачій язик!» Де, в якому світі, серед яких папуасів чувано, щоб не знати мови народу, на чиїй землі живеш? Якби ж то спеціально для них чорт дав – та в один рот по два язики. О, тоді замовкли б!

Помаранчево сходить сонце і помаранчево заходить. І так майже в усі дні Помаранчевої революції – на початку і наприкінці дня хоч накоротко відкриваються “вікна” поміж хмар і світяться помаранчево. Може, я чогось не знаю і тому перепитую художника з великої Божої ласки Володимира Патика, який розрізняє близько 220 (220!) кольорів та відтінків; а ми якраз спостерігаємо захід сонця:
  Який це колір?

– Наш! – усміхається Володя – як завжди, дитинно. – Помаранчевий.

– Тоді скажи мені, в якому світі живе Наталія Вітренко та її партія і яке сонце на неї світить, коли вона твердить перед усією Україною, що помаранчевий колір  це колір гниття?
– Не можна своє гниття переносити на сонце, – мудро зауважує мій сердечний друг.

Найважче дається нам наука жити в сім»ї, поміж людей, вона тим важка, що її мусиш сам «проходити», і чужий досвід зовсім не для тебе. Бо ти інший, бо найближча тобі людина одна єдина така на всю планету, і до неї підходять тільки її ключі. Я завжди цікавився взаєминами між чоловіком і дружиною у сім»ях творчих людей. Усякого надивився, усяке спостерігав. Гармонія була в сім»ях Олеся Гончара, Миколи Вінграновського, Романа Федоріва, Тараса Мигаля, була і в Левка Різника - пролетіли роки, а він сумує за своєю Аллою; щасливі і нещасливі в сім»ях мої друзі - Ніна Матвієнко, Олег Чорногуз, Степан Пушик, Микола Петренко, Василь Стефак, Богдан Стельмах (Богдан із своєю Марією просто монументально красивий, хоч сходу на п»єдестал, їм багато заздрять). Відомо, що не одна жінка заздрить дружинам відомих людей, от ті, бачите, купаються у чоловіковій славі. Якби вони знали, як важко бути дружиною чи чоловіком знаменитості – напевне не завидували б.

А яка доля сім»ї мого друга Володимира Патика? Щаслива? Нещаслива? Не маю відповіді. Зате твердо можу сказати, що Патик прекрасний всюди: із пензлем в руках, в дорозі, в колі друзів, на відпочинку… А як чоловіка - дружині, батька - дітям, дідуся - внукам від нього вищих певно нема і, мабуть, навряд чи скоро народяться. (Онук Данилко у першому класі аж до сльози вперто переконував вчительку, що його дід чарівник, бо що б він тільки не загадав, дід Владко в хаті у якомусь кутку цю річ знаходив. Робилося це дуже просто: спочатку бабця Рома випитувала, що онук хоче, купувала з дідом ту машинку, забавку, ще щось, то ховалось, а потім Данилка питали, що він хоче, аби йому дідусь знайшов. І – за помахом чарівної палички все було. Чудова містифікація! Батьки й дідусі, скористайтесь!).

Один раз усе виглядало так, що сім»я Романи та Володимира Патиків явно розпадається - а є двоє дітей і обоє маленькі. Усі думали: ніщо Патиків уже не може врятувати. Але є Бог на світі, Він дав Володимирові душу благородну і велику не лише як митцеві, але і як людині. Його Романа, лікар, закохалася в молодого доктора, свого співробітника, ще й так серйозно, що молодик на її намову пішов просити у Патика дозволу на його шлюб з його дружиною. «От як би ти діяв у подібному випадку?» – питав я своїх знайомих. Одна відповідь була оригінальною, хоч і трохи грубою, і її наведу: «Він, бляха, пішов би від мене - -нє, скорше поліз би рачки таким, що моя жінка відразу його розлюбила б». Все решта домальовує уява.

А мій рідний Патик усю вину за те, що сталося, узяв на себе. За що його Рома мала любити? Він же весь час в майстерні, постійно в фарбі - на одязі, на руках, на обличчі. Ні про що не думає, тільки про свої картини. А вона жінка, її хочеться уваги, любові, а хіба він їй щось подібне давав – та ні, люди добрі, і тому за все треба платити. Ось він платить за покинутість дружини в сім’ї. Хіба він їй коли-небудь хоч одну квітку подарував – не було такого. Ні тоді, як був по вуха закоханий, ні як просив руки, ні вже як дружині. І велика геніальна дитина купує великий букет квітів та йде стрічати Рому з роботи, щоб сісти в таксі і поїхати в комфорті додому. На виду всієї лікарні швидкої допомоги, яка поприлипала до вікон - усім все відомо до подробиць – Патик вичікує з гордо піднятою головою. Хай бачать! Так він приходив з великими букетами троянд кожного підвечір’я багато днів.
Чи знав селянський син, що його шляхетний вчинок достойний достойного графа - гадаю, не знав; перепитаю. Не буду питати, і так все ясно. Він діяв за серцем і за правдою, бо шанує, як сам пише, «жінку і власну гідність». І певно не червонів, і не ганьбився, як дехто може подумати. А як червонів і ганьбився, то однаково чинив дуже шляхетно. Бо принижуючись - возвишувався, він же правдивий християнин. А потім, Владко рятував від сирітства своїх дітей. Якби і зганьбився, то ганьба була б малою платою за здобуток цього не допустити. Присоромлена Романа оцінила графську поведінку свого чоловіка, вона тепер явно побачила, хто він, і що чоловік її, крученої, норовливої, достойний уваги і любові.

Соняшник і Патик. Він поет соняшника, скільки він намалював соняшників, ніхто не знає, чому він любить цю квітку так, та тому що вона символ батьківщини, соняшник міг би бути національним гербом України, якби в нас не було тризуба.Якби знайшлася якась добра і роботяща музейна душа та влаштувала виставку Патикових соняшників, одних лише соняшників. От ми побачили б правдиве диво – Україну в красі і силі. Бо соняшник несе не лише красу – його квітіння таки найбагатше на наших широтах, він увесь –сила нашої землі, і цю силу Патик передає на всю силу свого таланту. Патик співець соняшника, в українському мистецтві ніхто не віддав йому стільки часу і таланту, а намалював він натюрмортів із соняшником напевне не одну сотню. Якби ж вони всі разом освітили один зал –таки освітили, бо соняшник, набравшись сонячної енергії, сам став зіркою, він світиться. Хто бачив схід сонця на горизонті соняшникового лану, той бачив Україну, яку не можна не полюбити.

У Патика ніщо не існує заради самого себе: ні техніка малювання, ні навіть художній метод – він завжди вибирає чи радше натура вибирає, ситуація. Був такий випадок. Приїхав до Патика в гості івано-франківський художник Олександр Коровай. А нам з Патиком кудись треба було піти, Сашко ж не міг, бо замучився дорогою, недоспав. Каже: «Ви йдіть собі, а я трохи передрімаю» І пішли ми на годину чи може, й дві. Приходимо, відчиняємо майстерню і бачимо живописну картину. коренастий, трохи вуглуватий Коровай, «як то звикло - коровай», спить твердим сном на столі, нашого приходу не почув. Як ужалений, хапає Патик пюпітр і пальцями на картоні малює свого друга. Це діялося кілька хвилин – а який потррет вийшов. Композицією, фактурою мазка, кольористикою, справді неповторний.
Тепер з Патиком зустрічаюсь рідко. Річ у тому, що через поважний вік його дружина просто зачиняє вдома, а сама йде на роботу, художник цілий день не має можливості кудись вийти – може не зачинити квартири. Пропонував йому піти до мене, будемо собі в різних кімнатах, я покину редакцію, і він буде мати більше свободи. Не хоче. Розумію його, вдома - дружина, діти, онуки… та й що скажуть злі яязики – прогнали геніального художника.

Зі смерті Патик сміється. Стоїть бо на порозі свого 85-ліття, а напрацювався досита. Не маю інформації, чи багато у світі художників, які зробили б так багато, але думаю, на пальцях перелічиш. «Видно, буду вмирати, - каже Романі в той день, коли це пишу.- Щось дуже зле ся чую». - І ти нам зробиш такий клопіт? Та ж позамерзало, землі не вгризеш. Зачекай до весни, коли земля скресне, все порозцвітає. – «Хитра, тоді я не схочу вмирати. Я схочу квіти малювати». Романа згадала, що є ж гробівець, де вже поховані її тато і мама. Можна і там поховатись, та ось біда, що задня стінка гробівця руйнується. «Нічо`, там мене поховаєте, під тою стінкою. Я не маю радикуліту», - не гризеться мій друг.
«Знаю, що мене чекає, - каже мені Влодко. - Мене чекає камера зберігання».
І безсмертя, додам я разом з десятками мистецтвознавців і тисячами поціновувачів мистецтва.

Роман ДІДУЛА
м. Львів


EmoticonEmoticon