3/15/2012

Універсум українського фольклору

Роман Кирчів
Кирчів Р. Ф. Двадцяте століття в
українському фольклорі. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2010. – 536 с. 
---------------------------

Визначний український фольклорист і літературознавець, професор Роман Федорович Кирчів у рік свого 80-річчя презентував дещо незвичну монографічну працю – студію «Двадцяте століття в українському фольклорі». 

Така незвичність полягає у тому, що наукова громадськість знає цього вченого передусім як авторитетного дослідника «класичних» тем української фольклористики – так, його монографії про роль і місце українського фольклору в польській літературі періоду романтизму та фольклорно-етнографічну діяльність «Руської трійці» вже давно стали класикою української філологічної науки. 


Водночас поява рецензованої праці саме 2010 р. все ж не була цілковитою несподіванкою – наприкінці двадцятого століття вчений чи не першим з українських фольклористів усебічно обґрунтував необхідність настійної потреби системного вивчення образу сучасної епохи в українській усній народній словесності (див. його статтю «Двадцяте століття в українському фольклорі (Основні аспекти наукової розробки проблеми)», опубліковану в журналі «Народознавчі зошити» (1999. – Зошит 3. – С. 318–322), а відтак виступив із низкою статей, в яких висвітлив окремі аспекти заявленої наукової проблеми. 

У цьому сенсі важливим був виступ ученого з новаторським матеріалом «Український фольклор Львова» на Міжнародній науковій конференції у Кракові «Przed 100 laty i dzisiaj: Ludoznawtwo i etnografia między Wiedniem, Lwowem, Krakowen a Pragą» (1998), який не лише відкривав цілком нову сторінку нашої фольклористики – вивчення міської народної словесності, а й стимулював поглиблені наукові студії з цієї теми інших науковців – тут можна вказати на цікаві розвідки колишньої аспірантки Р. Кирчіва Ольги Харчишин. Врешті, «український фольклор міст та інших позаселянських суспільних середовищ» (с. 11) став одним із суттєвих об’єктів наукового розгляду в рецензованій монографії, адже, як слушно написав учений, «новочасний фольклор перестав бути лише творчістю селян» (с. 13). Важливим етапом на шляху до появи рецензованої тут праці стала монографія вченого «Етюди до студій над українським народним анекдотом» (Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. – 268 с.), яка одержала високу наукову оцінку.
Дослідник розумів складність своєї праці, адже сімдесят років радянського режиму не були сприятливими, можливо, не так для розвитку власне фольклорних жанрів, як для праці науковців-фольклористів. Учений слушно завважив, що в «українському фольклорі ХХ ст. небувало загострилася увага до політичної історії й актуальних суспільно-політичних реалій буття, бачення під цим кутом зору подій, діяльності і поведінки людей» (с. 12). Це було поверненням до активного політичного життя українського народу, яке спостерігалося в переломні епохи його буття: аналізуючи суспільну ситуацію в Україні епохи Богдана Хмельницького, П. Куліш у «Повісті про український народ» (1846) зазначав, що кожен українець тоді знав, що «він дійсний член нації, […] обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своєю хатою, своїм селом, містом; його думка була така широка, як широка Україна, кожному було добре відомо: чи то вибори гетьмана, чи війна із сусідами, чи договір з іноземною державою – все це проходило через усі голови, проникало в усі душі». 

Відтак дослідник веде мову про дві основні проблеми, пов’язані з фіксацією уснопоетичних творів – фольклористам було «не рекомендовано» записувати тексти на політичні теми, а носії фольклору не виконували таких творів, адже боялися репресій комуністичної влади, яка вороже ставилася до будь-яких виявів національної самосвідомості українців. Це нагадувало працю українських збирачів народної творчості в минулому – так, 1859 р. В. Білозерський навів у своїх матеріалах слова одного борзненського лірника, які певною мірою пояснюють те, чому, приміром, прості люди говорили про І. Мазепу неохоче: «Пани запрещают говорить про Мазепу; усяке причепицця: “Що то значить за Мазепа”? і про нього нічого не говорять» (ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ. – Ф. 3–6. – Од. зб. 376. – Арк. 102 зв.).
До цих чинників учений цілком слушно додав і власне науково-методологічний: всебічно вивчати фольклор ХХ століття у його «пов’язаності з суспільно-політичним і національно-культурним буттям українського народу» (с. 9–10) заважало «тяжіння в поглядах на цей фольклор недавно минулих марксистсько-ленінських схем осмислення й критеріїв оцінок явищ культури, неспроможність чи небажання продертися крізь ці хащі ідеологічних, методологічних і естетичних догм, певна розгубленість деяких наших фольклористів перед тим невідомим чи маловідомим, що відкривається в самій реальності феномену позарадянського фольклору» (с. 9). 

Актуальність рецензованої монографії ще й у тому, що в ній всебічно висвітлено відображення у фольклорі всього того, що «довелося пережити Україні у ХХ столітті» (с. 10), зокрема вираження недовіри й протестного ставлення українців до соціалістичної дійсності, адже літературні твори внаслідок тотального цензурування просто оминали національно-політичні теми. Дослідження Р. Ф. Кирчіва важливе й у власне методологічному плані – учений прагне «встановити, якою мірою і в чому новотворчість, яка вилонювалася, освоювалася і побутувала в народному середовищі [ХХ століття. – В. І.], відповідає канонам фольклорної творчості і має право називатися фольклором» (с. 11), а відтак з’ясовує й сутність проблеми так званого «радянського фольклору», тобто «поняття, утвореного й інкорпорованого в радянську науку більшовицьким ідеологічним офіціозом» (с. 11), відрізняючи його від справжньої, автентичної народної творчості (с. 65). 

Знаний учений сформулював і основні концептуальні завдання сучасної української фольклористики, якими, на його думку, є «відтворення чи реконструкція реальної картини українського фольклорного процесу ХХ ст., його різних історичних етапів та специфічного руху в жанровій та ідейно-змістовій системі, спростування однобічного і разюче викривленого представлення цієї картини в радянській фольклористиці, заповнення численних фактологічних прогалин» (с. 13–14). Зрозуміло, що в праці розглядаються також процеси «наростання нових якостей фольклорної традиції співвідносно з різними періодами історичних реалій буття українського народу, процесу зміцнення “нашого національного почуття” і розвитку національної свідомості» (с. 15).
Важливим у структурі рецензованої монографії є її перший розділ «Фольклор у системі новочасної української культури (основні аспекти предметного окреслення проблеми)» (с. 17–73), який має методологічний характер, а відтак розвиває основоположні наукові концепти, окреслені у вступі. Дослідник аналізує стан і напрямки розвитку фольклористики на сучасному етапі, зокрема акцентуючи на тому, що «навіть при обмеженні його [себто фольклору. – В. І.] предметної сфери словесною традиційною культурою ніяк не можна підходити до нього лише з філологічного боку і лише як до “мистецтва слова”» (с. 19). Вчений слушно пропонує враховувати синкретичність фольклору, водночас розуміючи його передусім як словесну народну творчість, а тому наголошує на його (фольклору) зв’язку з етнографією, що однак не передбачає використання однакових методик у «процесі вирішення конкретних дослідницьких завдань» (с. 19). 

Дослідник переконливо акцентує на питаннях особливостей функціонування сучасної фольклорної традиції, зокрема аналізує думки вчених минулого, котрі писали про «занепад» фольклору під впливом цивілізаційних процесів, водночас не поділяючи такого песимізму, докладно спиняється на проблемі трансмісії й регенерації традиційних фольклорних жанрів, зазначаючи у цьому плані, що «з активного репертуару відійшли і лише почасти збереглися в пасивному – в пам’яті людей, яким сьогодні поза 70, цілі масиви обрядової поезії» (с. 25). Це стосується й інших груп обрядової та позаобрядової народної словесності, передусім історичних пісень та народних дум. Таку ситуацію Р. Кирчів слушно пов’язує з темою збереженості фольклорного середовища, спиняючись і на проблемі функціонування української усної народної словесності у містах. Вчений аргументовано заперечує поширену думку про українські міста як анклави «чужих іноетнічних, непродуктивних для українського етнокультурного процесу середовищ» (с. 29), адже, приміром, центрально- і східноукраїнські міста і містечка ще в ХVІІІ ст. були «полковими і сотенними адміністративними центрами козацько-гетьманського правління, а, отже, вони не могли не бути й осередками українського етнокультурного життя, зокрема, і на його побутовому рівні» (с. 29). Цілковиту слушність такого твердження можна проілюструвати численними прикладами – так, П. Куліш в історичному романі «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843) досить докладно писав про український національний колорит такого відомого українського міста, як Глухів.
Розглядаючи характерні ознаки фольклорного процесу ХХ ст., вчений творчо розвиває концепції своїх визначних попередників, зокрема М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, Ф. Колесси, глибоко висвітлює специфіку такого цікавого явища, як фольклорні новотвори, водночас вказуючи на їхні (тобто цих новотворів) особливості в новітню добу. На думку Р. Кирчіва, це не лише фольклоризація літературних текстів, а й, скажімо, зв’язки фольклору з масовою культурою. 

Підкреслюючи складність осмислення сучасного фольклорного процесу, вчений звертає увагу й на його нову соціалізацію, слушно зазначаючи, що такий підхід привабливий тим, що «концептуально звільняє розуміння соціальної стратифікації фольклору від обмежень категоріями класовості і спрямовує дослідницький погляд на реальність» (с. 38). Фольклорист наголошує й на такій важливій темі, як «інтенсивне нівелювання реґіонального, локального забарвлення фольклорних творів» (с. 49), вказує на потребу корекції нормативних ознак фольклорності, зокрема таких, як усність, анонімність, традиційність, варіативність тощо. 

Основна частина монографії (другий – восьмий розділи) всебічно характеризують особливості відображення окремого часового відтинку ХХ ст. у фольклорі. Так, розглядаючи специфіку висвітлення в народній творчості 1900 – 1910-х рр. (розділ «Фольклор “серед катастрофи воєн і переворотів”» – с. 74–121), вчений ґрунтовно написав передусім про народнопоетичні твори на теми еміграції українців у різних напрямках, політичних процесів 1905–1907 рр., подій першої світової війни 1914–1918 рр. та українського національно-визвольного руху (поезію січових стрільців у своїх монографії та збірнику всебічно представила учениця Р. Кирчіва Оксана Кузьменко).
Наступний розділ «Відлуння української дійсності міжвоєнного двадцятиріччя в народній словесності» (с. 122–198) прикметний уже іншими акцентами – тут переважно йдеться про загальнонаціональну трагедію – голодомори 1921–1923 і 1932–1933-х рр. та пов’язані з ними репресії проти українців. Дослідник аналізує фольклорні тексти переважно антикомуністичного спрямування, зокрема покликаючись на «Щоденники» С. Єфремова; з залученням архівних матеріалів усебічно висвітлює таку цікаву тему, як «фольклор чудес» (уже дисертаційно та монографічно її глибоко осмислив учень професора Р. Кирчіва Володимир Дяків).
Подальші сторінки монографії представляють особливості розвитку фольклору на західноукраїнських землях у 1920 – 1930-х рр. (четвертий розділ), запрошують до наукової полеміки над темою «“Радянський фольклор” – реальність чи фікція»? (п’ятий розділ), висвітлюють тему другої світової війни в українській усній народній словесності (шостий розділ), докладно аналізують повстанський фольклор (сьомий розділ), а завершує монографію об’ємна новаторська студія про феномен народного політичного анекдоту (восьмий розділ). 

Визначальною рисою праці професора Р. Ф. Кирчіва є її виразна науковість, а це заглиблення у художній світ української усної народної словесності, аналітизм, аргументованість і переконливість суджень, солідна джерельна основа, сумлінне й точне цитування, врешті, прекрасне володіння словом, що має наблизити це дослідження до широкого кола читачів. 

Важливо, що монографія Романа Федоровича Кирчіва «Двадцяте століття в українському фольклорі» написана на широкій документальній базі, в тому числі і з використанням власних записів. Автор цієї роботи постає як глибокий дослідник-ерудит, що досконало обізнаний зі складним та великим за обсягом матеріалом, вміє його належним чином систематизувати та майстерно проаналізувати. Я переконаний, що ця праця стане вагомим внеском у вивчення історії і творчості нашого народу минулого століття, без неї не зможуть обійтися фольклористи, вчителі-народознавці, соціологи, літературознавці, письменники. Водночас сам учений добре розуміє складність та значущість висвітлених у монографії наукових проблем, а тому зазначив, що «науково-пізнавальне охоплення і осмислення всього універсуму українського фольклору ХХ століття – це поле студій тривалого часу і багатьох “роботящих умів, роботящих рук”» (с. 14).

Василь Івашків
м. Львів


EmoticonEmoticon