Advertisement

Оборонець українських світочів. Романові Гораку – 70!

До свого вагомого ювілею найвизначніший франкознавець (і не тільки!) сучасності (очевидно й майбутнього!) Роман Горак підійшов із великим творчим літературознавчим доробком. Принаймні на сьогодні содіяти щось подібне нікому не вдалося. Та й подвижників між нами небагато. 

Хоча ще, можливо, будуть, якщо до кінця не знищать потуги української національної сили та не зроблять нас і майбутнє покоління українців яничарами. Ідеологія московських та інших чужоземних загарбників працює на повну потужність. Душать як економічними, так і моральними та всілякими іншими засобами.

Але Роман Горак, нінащо незважаючи, розкопує свою "гору", оберігаючи наш дух від усілякої гидоти, підносячи прапор Великого Каменяра – Дух, що тіло рве до бою.
А народився Роман Дмитрович під Львовом у Городку 17 січня 1942 року (того ж року й дня, що й відомий український «дзвінний» прозо-поет Юрій Коваль, родом із Кіровоградщини). 

Студентські роки у Львові дали йому можливість познайомитися із славетною письменницею Іриною Вільде (авторкою знаменитого соціально-психологічного роману "Сестри Річинські"), яка стала йому, як зізнавався, нищівним критиком, добрим порадником, про яку згодом Роман напише цікаві спогади під назвою "Таємниці Ірини Вільде" ("Дзвін", 1995, № 7-8). Можливо саме завдяки їй Р. Горак і виробив у собі чуття біографії великих людей, ставлення до своєрідного письменницького загалу і наших світочів та борців за волю. 

Саме Ірина Вільде власноруч написала таке: "Даю цю справку Горакові Роману, що він має написати про мене всю правду і тільки правду. Прошу йому вірити. В цьому власноручо розписуюсь дня 26 грудня 1978 року".

Отже, виходить, довіряла чесності і принциповості Романа, зрештою, до інших письменників чи тих, хто міг би щось правдиве про неї написати, довіри не було.
Перший великий роман-роздум про Івана Франка юний ще тоді Роман Горак назвав дещо претензійно "Велике червоне сонце", що його Інститут літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР забракував. Проте Горака підтримали духом відповідальний секретар журналу "Жовтень" Юрій Коваль та головний редактор Роман Федорів. Останній (на жаль, уже покійний) і запропонував у такому ж дусі написати роман про чолового "Руської трійці" Маркіяна Шашкевича. Рецензував довго, щось років зо два рукопис тоді ще доцент Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка Михайло Шалата, який потім любив, жартуючи, нагадувати, що, мовляв, якби не він, то хто його й знає, як би склалася письменницька доля Горака Романа. Але тоді ж підтримала Гораків перший роман листом до М. Шалати й Ірина Вільде, за що їй і сьогодні він мусить бути вдячний. Спостерегла в ньому якусь іскру великого письменницького таланту біографа, адже чітко, мабуть, розгледіла ті риси, коли довірила йому написати про себе тільки правду.
Закінчив Роман хімічний факультет Львівського університету, аспірантуру при ньому, став кандидатом хімічних наук. Був викладачем, займався науково-дослідницькою роботою. Він – заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. М.Возняка в галузі літературознавства (2006), ім. Івана Франка (2007), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2011). Прозаїк, есеїст, драматург. Нині директор музею Івана Франка у Львові.

Майбутній доскіпливий дослідник великих творців слова, таких, як Маркіян Шашкевич, Іван Франко, ВасильСтефаник, Лесь Мартович та багатьох інших, викував власне ставлення до людей і може ствердити за тим же Каменярем, що мало знайшов серед людей правдивих характерів.

Літературний стиль Р. Горака інтенсивний, жвавий, цікавий, насичений фактами і власними роздумами, що захоплює перш за все простого читача, хто любить життя і творчість великих наших письменників-світочів. Любителів белетристики, хто ще вважає себе свідомим свого національного обов`язку, захоплюють саме такі ідеї та ідеали українського буття. 

Р. Горак у своїх есе привертає увагу настроєм роздуму над прочитаним. Фактаж у нього насичений і терпкий аж до болісного відчуття, як це, наприклад, в есе про Василя Стефаника. Густота фактичного матеріалу говорить про те, що він справді одержимий письменник, який хоче нам дати якнайбільше про описане ним явище, подію.
За Гораком зміст, роздуми, сила переконань, політико-соціальні передбачення того ж Івана Франка дають впевненість сказати, що Каменяр є пророк і мислитель у найширшім значенні цього слова. Напрям же Гораківського есеїстичного стилю, показ ним життя та ідей наших великих письменників-творців підштовхує звичайного читача також до думки, що все-таки в постаті Каменяра маємо безперечно світового генія.
Василь Стефаник підкреслював, що Франко допоміг йому ще в молоді роки усвідомити визвольні ідеї літератури: 

"Особисто я українську літературу з давного минулого і недавно минулого знав, як літературу, але зрозуміти боротьбу визвольну українського народу в моїй молодості я міг лишень через особисті стосунки і приязнь з І. Франком. Я до сегодня щасливий безмірно, що він мене провадив" (Стефаник В. Твори – К.: Дніпро, 1964. – С. 478).
У листі до В. К. Гаморака у серпні 1899 р. В. Стефаник пише: "Шевченко один був у нас, що любив страшно, без застережень і без претензій. А вже Франко не то. Він є вояк, не благословить він і не прощає, а, загорнений в панцир залізний, йде наперед...".
Каменяр саме такий: щоденний, щогодинний борець проти несправедливості, визиску, боровся за покращання життя свого народу і його визволення від чужинців і своєї гидоти. Проти соціальних п'явок, що вони "насцавшись хоч і до людських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися" (Франко І. Зібр. тв. у 50 т. – Т. 45. – С. 5).

Іван Франко у своїй повсякденній боротьбі за соціально-політичні права української нації керувався у свїх діях очевидно тим же, що й Михайло Грушевський:
"Ми ні на хвилю не можемо забувати скільки завзятих непримиренних ворогів має українська самостійність і соціально-економічні інтереси української маси. Ми повинні тямити, що сі вороги не зложать зброї й ще довго, по всіх науках будуть користати з кожної нагоди щоб наново пробувати зломити сі ненависні їм явища, які порушили їх привілегії, їх володіння, їхнє панування, викохане старим московським режимом".
Та ж нині йде повсюдне нищення всього українського: землі, природних українських ресурсів, мови, класичної літератури, усталених народних традицій, фольклору, зрештою відбувається спотворення. Йде пряме та нагле й нахабне загарбання України.
Всілякі «новоерівці» і їхні адепти, здирники, хапуги й облудники, хруні й рагулі як і в часи І. Франка, так і тепер діють підступами, брехнею, фізичним насильством, рекетом державним і приватним, громадським і корпоративним, навіть судами. Одним словом, хай простять мене люди – всяка сволота в Україні, що у Львові чи Києві чи де-ін-де. Тисячі негідників колотять Україну й українців. Та й багато хто не здатний на добрі вчинки, аби вирівняти несправедливість, завдану нам часами знущань і рабства, голодоморів і наруг, визиску і грабіжництва відкритого чи прихованого з усіх сторін.
Великий Каменяр наголошував, що нинішній час (тобто писав наче про сьогодні!) тим сумний і скандальний, що в ньому переважну силу виявляє назадництво, відступництво, погорда до власного народу, його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичної практичності, тягнеться до посад і авансів. Та найстрашніше – зі всіх боків рівночасно здушити в народі решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, закріпити – на віки вічні – панування облуди і кривди людської (Франко І. Мозаїка – Львів: Каменяр, 2001, с. 221).

Хоча тут, власне, не йдеться про відступництво, а про загарбництво зайд, чужинців тощо. Тобто неукраїнців, хай навіть із притаманними українцям прізвищами, або хто ховається за ними. Але тільки відчують де пахнуть грошики, багатство там і вони, як ненажерлива тля, або шакали...

Власні розмисли про літературу й мистецтво, життя-буття видатних українців Роман Горак почав друкувати з 1978 р. Його образна й водночас насичена фактажем документалістика захоплює. Цей пристрасний настрій надає, власне, читацьким роздумам якогось нового поштовху. Хочеться пізнавати далі, нове, маловідоме.
Гораковими документальними дослідженнями захоплюються, з ним сперечаються. Або намагаються довести те, чого не знають, або підтасовують, щоб показати, що й вони не ликом шиті... А дехто це робить підступно, брехливо, фальсифікуючи та спотворюючи думки навіть самого Каменяра, не кажучи про фундаментальні праці Р. Горака та його побратима по перу Ярослава Гнатіва, з яким вони написали та видали одинадцятикнижну епопею, рівної якій не знайдете у світовій біографічній документалістиці, на 5 тисяч сторінок "Іван Франко": "Рід Якова" (Кн. 1, 2000, 232 с.), "Цілком Нормальна школа" (Кн. 2, 2001, 204 с.), "Гімназія" (Кн. 3, 2002, 360 с.), "Університет" (Кн. 4, 2004, 472 с.), "Не пора!" (Кн. 5, 2005, 424 с.), "В поті чола" (Кн. 6, 2005, 544 с.), "Протистояння" (Кн. 7, 2006, 581 с.), "Роки страждань" (Кн. 8, 2007, 544 с.), "Катастрофа" (Кн. 9, 2008, 476 с.), "Guo теndis?" (Kн. 10, ч.1, "Відхід", 2009, 450 с.; ч. 2, "У притворі вічності", 2009, 384 с.).

Піднестися до розуміння великих ідей І. Франка закликають автори цього грунтовного життєпису. А тим, хто розкриває силу Франкового духу, його діяння для свого народу – честь і хвала. Хто ж зводить наклепи на великих світу й оборонців нашого духу, тим просто потрібно заткнути пельку назавжди. І чим швидче, тим краще.
Всюди, скрізь і завжди в Івана Франка була одна провідна думка – служити інтересам свого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. У цих двох провідних зорях, як скаже він у час своєї 40-літньої літературної діяльності, він "не спроневірився", до кінця свого життя. І "говорити народові всю правду, не щадити ніякиї пересудів чи вони боязко криються під сільською стріхою, чи з парадою проповідуються з амбон та трибуналів" (Франко І., Зібр. тв. у 50 т. – Т. 45. -С. 189)
Повчитися б у нього всім тим, хто цього ще й досі не зрозумів. А якщо не зрозуміє, то лишається такому бабратися у безглуздості свого невігластва й заважати працювати для української культури й пробудження затлумлених ворогом духовних сил.

Роман Горак написав кілька сотень літературознавчих статей, має півсотні окремих книжкових видань. Варто назвати деякі: "Тричі мені являлася любов" (1983, 1987, 2006), "Задля празника", "У сутінках" (1989), "Лесь Мартович" (1990), "Одна з тисяч безіменних" (1993), "Легенди Нагуєвич", "Целіна родом з Трускавця", "Адреси пам’яті Івана Франка у Львові", "Меценат – бідняк", "Марія, мати Франкова", "Між вогнями. Микола Устиянович" (у співавторстві з Я. Гнатівим) (1994), "Адреси юності Івана Франка в Дрогобичі", "Городок" (1995), "Месник Макомацький" (1996), "Нащадки Івана Франка" (1997), "Стефан Ковалів" (1998), "Розвіяні вітром", "Нагуєвичі, 1936" (1999), "Трагедія Богдана Лепкого" (2002), "Іван Франко та Жовківщина»" (2004), "Загублені на Журавщині" (2005), "Дорога до Жовтанців" (2006), "Де верхи взносить наш Бескид гордий…" (2007), "Твого ім’я не вимовлю ніколи" (2009), "Призабуті з Вовкова", "Церква Благовіщення в Городку", "Друзі з Добрівлян", "Дім на Софіївці", "Львів – місто Івана Франка" (2010), "Дрогобич – місто юності Івана Франка", «Прозвані юродивими» (2011) та інші.
Про кожну з цих надзвичайно цікавих і повчальних документальних, художньо-документальних книжок-есеїв можна написати окреме дослідження. Але це вже, здається, лише для наступних поколінь літературознавців, істориків, науковців, які будуть позбавлені ідеологічно чужих нам світоглядів, а особливо продажності, запопадливості перед грошовими мішками, без того рагульства, хрунівства і холуйства, про що писали українські класики у своїх художніх творах, публіцистиці, сатиричних памфлетах. 

Нещодавно Р. Горак написав ще одне фундаментальне художньо-есеїстичне дослідження в трьох книгах більше як тисяча шістьсот сторінок та присвятив його життю і творчості геніального оповідача з Покуття – Василеві Стефанику, а перед цим видрукувавши про нього роман-есе «Кров на чорній ріллі». 

Цього видатного українського письменника-новеліста та громадського діяча літературознавці вважають світовим генієм. І не безпідставно. Якби він жив у якійсь іншій країні, то мав би світову славу письменника, подібну, як Ернест Хемінгуей, Джек Лондон або той же Микола Гоголь.

Невтомні пошуки Р. Горака в різноманітних архівах, вивчення величезного масиву документів, біографічних матеріалів, спогадів, критичної, стефаникознавчої, франкознавчої (В. Стефаник вважав себе учнем Івана Франка) та іншої додаткової літератури привели до фундаментальної праці про покутського оповідника світового рівня.

Оповідь про останні роки життя новеліста у книзі подаються на тлі національно-визвольної боротьби проти польського окупанта, в якій активну участь брали сини Василя Стефаника. У книзі, нарешті, сказано правду про смерть письменника та його похорони, опис чого постійно в літературі та дослідженнях фальсифікувався.
У Горака є щось інтуїтивно цілісне, надривне і вражаюче, як і в автора геніальних новел В. Стефаника. Роман також пише подекуди жорстко, насичено й коротко, правдиво і болісно. Таким, наприклад, є і повість про Маркіяна Шашкевича – чолового славетної "Руської трійці".

Письменник титанічно працює на культуру свого народу, його духовність, як це й заповідав Каменяр кожному свідомому українцю-русину. 

Іде Горак цим шляхом беззупинно, обриваючи серце нестерпними жалем і болем за Україну, бо запалив у нім Великий Франко іскру божу – талан служити народові, або простіше кажучи, виконувати свій обов`язок, покладений долею. Але очевидно, що починалося все зі святої любові до матері, котру він обожнював... До народної пісні, до своєї родини, землі.
Славнозвісна повість-есе "Тричі мені являлася любов" - це мистецька розповідь - маленький шедевр Р. Горака про кохання нашого Каменяра. Вона прикувала увагу читачів, примушувала читати щось ширше і глибше про Івана Франка, про все, що його оточувало, зрештою, про рідне, українське. Горак полонив блиском своєї майстерності, стилем, близькою молодим темою. Одним словом, усім тим, чим можна захопити сучасного читача, перенасиченого світовою класикою подібного жанру. Хоча нині не так багато й читають, якщо не сказати що взагалі не читають. Але тоді Роман Горак відкрив Франка, незнаного для нас молодих, і при цьому зробив це дуже цікаво й неповторно.
Найтрагічнішу сторінку Франкового життя письменник яскраво відтворив у романі "Задля празника".

Гораківський роман "У сутінках" розповідає про складний, сповнений трагізму життєвий і творчий шлях "соловейка Прикарпатської Русі" Маркіяна Шашкевича, який прожив усього неповних 32 роки. Хоча, як зазначає Горак, з усієї "Руської трійці" доля до нього була наймилосердніша, адже він не зазнав "тих гірких розчарувань зради юнацьких ідеалів, отого злидарства і вимолювання кусника хліба під чужим порогом, як Іван Вагилевич, котрого "вдячні сограждане" поховали і скоро забули, де він лежить. Він, Маркіян Шашкевич, не переживе ні тих щасливих хвилин злету, ні духовного нидіння, втрати батьківщини, як Яків Головацький, труну якого ніколи не перевезуть круторогими волами з Вільнюса до Львова".

Але й у наші дні вища влада в Україні не помітила 200-ліття від дня народження і Шашкевича і Вагилевича, українські письменники класики сьогодні просто ігноруються. Наприклад, про видання "стотомного" Франка, принаймні тих додаткових томів до 50-томника в державній програмі "Українська книга", уже не йдеться. 

І ніхто не прислухається до Франка. Чи до Івана Нечуя-Левицького, якого Каменяр називав "духовним велетнем", "великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України".

Автор "Миколи Джері" доводив свою думку однозначно, що ми маємо велику літературу, культуру, пісні. Москва ж ніколи не була правдива до українців.
У статті "Непотрібність великоруської літератури для України і для всієї слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)» Нечуй-Левицький доводив, що школа московських письменників обмежена й слабка і не має цивілізуючої вартості для України, бо Московщина має собі за ціль вбити українську національність, вбивши нашу літературу:

"Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями... Якесь справді самодурство сидить у цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки..." (Нечуй-Левицький І. "Українство на літературних позвах з Московщиною" – Львів: Каменяр, 1998, с.125).
А Каменяр робить безапеляційний висновок у замітці "Дещо про польсько-українські відносини”", що "москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація - це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним".
Відомий філософ і громадський діяч Петро Чаадаєв у своїх працях "Твори і листи" стверджував власну, очевидно на його переконання, але позасумнівну істину:
"Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина – це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів".

Есеї Романа Горака були художнім, високомистецьким відкриттям духовних пластів життя і творчості свідомої інтелігенції, письменства, показом боротьби за визволення з-під ярма національного і соціального, чужинського.

Для оборони українського духу у царині душевних запитів і потреб українства потрібна титанічна працездатність, неймовірні зусилля документального пошуку, зрештою, талант зацікавлено писати і переконувати. У Романа Горака це виходить, безсумнівно, чудово. Він не лише дослідив і відкрив на терені франкознавства на сьогодні найбільше, а й найкраще, в художньому плані найцікавіше. Принаймні, його есеїстика читається з тим непідробним інтересом, якого немає у сухих наукових працях, де часто-густо життя славетних фальсифіковано і підтасовано. Прикладів достатньо.

Твори Р. Горака набагато цікавіші, ніж деяких інших відомих біографів. Його есеї спонукають до розмірковування, до дальших пошуків правди, розмежовують правду й неправду. Його праці багатозначніші у зіставленні фактів. Прочитавши їх, ми наближаємося до узагальнення й орієнтації у масі видрукуваного й прочитаного. Але все це треба читати, щоб розуміти ідеї великих творців рідного слова, борців за волю народу. Письменник-біограф поспішає, хоче багато встигнути за коротке людське життя.
Пише він і про своїх сучасників у перервах між великими дослідженнями, великими полотнами. 

Має він у своєму доробку й твори про Дмитра Вітовського, Євгена Коновальця, Андрея Шептицького, Володимира Островського, Юрія Липу, Ольгу Дучимінську, а також про сподвижників і сучасників Каменяра.

Із непідробним зацікавленням читаються твори про поеток Климентину Попович та Уляну Кравченко, яким допомагав Каменяр ставати літераторками. Задумав Р. Горак створити драму про дружину Каменяра Ольгу Хоружинську - зробив. Має публікації про "Жінку, яка йшла поруч". До речі, цікаво поставлені театром відомого режисера й актора-декламатора Богдана Козака, ці вистави пройшли з успіхом у столиці.
В активі письменника - повість-есе про Тараса Шевченка "Де Альта плаче", Степана Руданського "Вигнання", праці про Олену Пчілку та Лесю Українку, Михайла Коцюбинського і Вячеслава Будзиновського, Івана Керницького, а також про Дмитра Бортнянського і Омеляна Партицького, Богдана Лепкого і його родину. Також про Озаркевичів, Юзичинських. А ще Михайло Грушевський, Іван Труш, Софія Карафа-Корбут, Граф Габсбургський, тобто Василь Вишиваний, патріоти В. Білас і Д. Данилишин, сестри Байко…

Маючи на оці все це написане, можна вважати Романа Горака сучасним письменником-енциклопедистом. Складається враження, що він сам більше пише й друкує, ніж може. Він незвичайно плодовиий, як сам Франко. І незвичний письменник, бо хоче нам дати більше знань про українських світочів, ніж будь-хто. І напевне для певного кола всіляких псевдодослідників та заздрісників незручний, бо знає надто багато та вміє цікаво викласти цей безцінний скарб для української історії, прагне збереження ідей великих творців нації для нащадків.

Отже, Роман Горак сповідує в своїй праці ідею Івана Франка – потребу свідомої і сміливої праці на "полі нашого ділання", долаючи всілякі перешкоди і негаразди.
Все, що і про кого написав письменник, безсумнівно і безперечно заслуговує на найкращі слова вдячності, за зроблене як для української читацької громади, так і для рідного письменства та історії. Він велика, дужа й потужна особистість і свідомо робить свою справу якнайкраще. Адже його і наш (дивлячись, правда, для кого! Тобто не для всіх. Багато кликаних, та мало серед них обраних) вчитель Іван Франко сказав, що ціль літератури – служити народові. Хоча Роман Дмитрович, очевидно, не любить гучних слів. Він служить українству наполегливо і правдиво, послідовно і несхитно. Як і його вчитель. А він, тобто Горак, завжди учень. Як і ми всі, хто причетний до рідного слова і серця...

Письменник не зупиняється на досягнутому. Творить. Він у пошуку нових істин. Він постійно перебуває в якомусь активному видобутку правди і справедливості. Він у русі, хоче багато встигнути, зберегти славні діла наших світочів духу, українську минувшину з її трагічними і болючими сторінками. Хоче той її дух і душу підняти, зберегти і передати для наступних поколінь. Можливо, вони й оцінять, якщо їх не перероблять на московський, гамериканський чи ще якийсь гешефтмахерський копил.
Іван Франко лишається його провідною постаттю, який також писав для нас, аби ми не були винародовлюючою отарою баранів, визволилися з усяких кайданів та постійно довбали ту скелю отупіння наших співвітчизників. Адже маємо… дух, «що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю, він живе, він ще не вмер…» Хай "воріженьки" тримаються подалі, хай, може, не стане набоїв, але як повчав сина Дмитро Горак, кинь у них бодай шапку… Та заткни їм пельку…

І хай згинуть наші імена, але хай лишається і квітне український народ. Мусимо виконати хоч цей Франковий заповіт.

Рядки, що їх любить цитувати Роман Дмитрович із поезії Івана Франка, присвяченої Зоні Юзичинській, надто актуальні й повчальні сьогодні:

Не мовчи, коли гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утішаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, -
Не мовчи!
Говори, коли серце твоє підіймається
Нетерплячкою правди й добра,
Говори, хай слів твоїх розумних жахається
Слямазарність, бездарність стара,
Хоч би ушам глухим, до німої гори, -
Говори!"

Говоріть, Романе Дмитровичу!
Ми слухаємо Вас із глибокою вдячністю за все те, що Ви звершили задля нашої духовності.
Ідеї великих українських світочів на наших барикадах!
Михайло Василенко
м. Київ

Немає коментарів