Сторінка не оновлюється у зв'язку з відсутністю зацікавлення у цьому редакції журналу

субота, 2 червня 2012 р.

Мінлива осінь

Марта Починайко

1.
Натомленому –
Спокій дай,
Похилому літами –
Сердечне слово подаруй.
Не знаю…
Чи маєш оминути
Мою хатину,
Чи зайти…
Бо квіти сліз збираю…


2.
Ця мить..
У змозі…
Поглинути прожитий день
І стерти з пам’яті
Минуле,
І радісне,.. й сумне.

субота, 26 травня 2012 р.

Як українські поети уявляють і трактують свого читача

Іван Лучук

Поезія, окрім всього іншого, спрямована на читацьке сприйняття. Поетичні твори, хоча й не завжди, проте часто спроектовані на читача, реципієнта. Важливою та цікавою є роль читача у житті поетичного тексту, в його пролонгованому існуванні. Марія Зубрицька, відзначаючи, що життя тексту завдячує своєю появою авторові, а своєму часопросторовому розгортанню завдячує читачеві, метафорично порівнює це життя тексту «із зоряним небосхилом, із незліченною кількістю безіменних і готових-до-свого-відкриття сузір'їв, що повинні зафіксовувати багатоваріянтне народження значень під час взаємодії з кожним читачем зокрема і читацькою авдиторією загалом» [19, 176–177]. 

Пора жовтого листя

Григорій Ліщенюк

* * *

Я завтра встану, ще до сходу сонця,
Піду в степи, де полини сивіють.
Там вітер чеше косу яворонці
І в травах дикі маки червоніють.

Загублюся в лісах, в широких долах,
Втомившись, край дороги відпочину.
Переночую у безмежнім полі,
А завтра знов у синю даль полину.

Віддам усе, ніщо мені не треба,
Піду бродити по полях з вітрами,
Дивитися, як сині очі неба,
 Цілує мак гарячими устами.

пʼятниця, 25 травня 2012 р.

Сині води і Ворскла: тріумф і трагедія

СИНІ ВОДИ

Після монголо-татарського шабашу Київська Русь лежала у згарищах і руїнах. Трохи ліпше відчували себе сусіди – Польща та Литва. Але їхньому політичному й економічному піднесенню загрожували тевтони. Щоб запобігти загрозі, вони змушені були шукати порозуміння. Як між собою, так і з поруйнованою Україною.
Ще в середині ХІІІ століття литовський князь Міндовг, аби захиститись від хрестоносців, об’єднав войовничі язичницькі племена і створив Велике князівство Литовське.
У наступному столітті Великому князю Литовському Гедиміну шляхом успішної дипломатії та династичних шлюбів (мав сім синів і п’ять дочок) вдалося об’єднати білоруські та частини українських земель й створити міцну державу. В кінці 14 століття, вона називалася Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (від етнографічного району Литви).

вівторок, 22 травня 2012 р.

Прелюд Мирослава Скорика

Ольга Скоробогатько

На моїй вуличці, що належала колись багатому євреєві, було п’ятнадцять триповерхових будинків з невеличкими садками. У 1938 році старий гендляр «вклав» злотувки у нерухомість, а у 39-му пропав без сліду.

Нова влада не любила людей заможних, «іншомовних», словом, «нєєсть такіх» і з пристрастю заселяла добротний житловий фонд немісцевими.

Я ж, шестирічка, в 58-ому бачила період «підселення» у львівські підвали.
Коли няня лягала спати, вирушала у маленькі подорожі по підвалах.

Під одинкою мешкала пані Заболоцька, двері в кімнату завжди були прочинені, з них у коридор, на сходи виривалася біла пара, пані Заболоцька прала для людей. Прала, прасувала і мовчала. В куті на розпеченому п’єцику булькали виварки з білизною. Вона хапала чавунне залізко і ставала до столу прасувати білі, ще вологі полотна, час від часу вправно розмахуючи важкою праскою, що нагадувала морду крокодила із червоними люто-гарячими очима. Я сідала на стільчик, дивилася у вікно під стелею на темне листя дикого винограду, мох і смужку неба. Пані Заболоцька пригощала мене шматком чорного хліба зі смальцем і сіллю.